Розділ 11. Пошуки союзників

Вони повернулись до кабінету номер тринадцять пізно вночі, виснажені емоційно й фізично, — Тео одразу сів за свій стіл, розкладаючи знову всі зібрані матеріали, намагаючись знайти в них бодай якийсь практичний спосіб протидії тому, з чим вони щойно зіткнулись віч-на-віч.

— Нам потрібна допомога, — сказала Ірина, наливаючи собі й напарнику по чашці міцної кави, розуміючи, що про сон найближчим часом не могло бути й мови. — Ми не впораємось із цим удвох, озброєні лише полином і свяченою водою сумнівної ефективності.

— Я знаю, — Тео потер обличчя долонями, виглядаючи старшим за свої тридцять п'ять років у тьмяному світлі настільної лампи. — Але кого можна залучити до розслідування, яке офіційно не має жодного раціонального обґрунтування? Одинець підніме нас на сміх, якщо ми прийдемо до нього з розповіддю про безсмертного жерця та ритуальний поріг у підвалі.

— А що з тими текстами, які ти вивчав роками? — спитала Ірина. — Ти казав, що покинув семінарію, але продовжив самостійне дослідження. Хтось із твоїх колишніх викладачів, наставників, може мати практичні знання, а не тільки теоретичні?

Тео довго думав, обмірковуючи можливості, — і зрештою обличчя його прояснилось, ніби він щойно згадав щось важливе, давно відкладене на задвірки пам'яті.

— Отець Методій, — сказав він нарешті. — Мій колишній наставник у семінарії. Він завжди цікавився темами, які офіційна церква воліла б не афішувати, — стародавніми ритуалами, синкретичними культами, межею між офіційною теологією й народними віруваннями, значно давнішими за християнство. Я не спілкувався з ним роками, після того як покинув навчання, соромлячись, що не виправдав його сподівань.

— Треба зв'язатись із ним, — сказала Ірина. — Гордість — розкіш, яку ми не можемо собі дозволити зараз.

Тео кивнув, дістаючи телефон, гортаючи старі контакти, доки не знайшов потрібний номер, — рука його тремтіла, коли він набирав цифри, попри пізню годину.

Дзвінок пролунав кілька разів, перш ніж на тому кінці лінії озвався сонний, але впізнаваний голос.

— Тимофію? — здивовано перепитав чоловік, коли Тео представився. — Скільки років минуло. Що змусило тебе згадати про старого вчителя посеред ночі?

Тео пояснив ситуацію коротко, обережно добираючи слова, щоб не прозвучати цілком божевільним, — але отець Методій, на превелике полегшення обох, вислухав розповідь без жодного скептицизму, лише зі зростаючою тривогою в голосі.

— Я приїду завтра вранці, — сказав священник рішуче. — Це не телефонна розмова, і, судячи з того, що ти описуєш, часу гаяти немає. Дай мені адресу вашого відділку.

---

Отець Методій виявився чоловіком років шістдесяти, з сивою бородою й проникливим, уважним поглядом, який миттєво оцінив ситуацію, щойно переступив поріг кабінету номер тринадцять наступного ранку.

— Розкажіть мені все з самого початку, — сказав він, сідаючи за стіл, який Тео поспішно звільнив для гостя. — Кожну деталь, хай яка вона здається незначною.

Вони переказали всю історію послідовно — від першого візиту до квартири Валерії, крізь підвал і круглу кімнату, до свідчень Свирида Окуня й Мар'яни Тимофіївни, аж до вчорашньої зустрічі зі Свиридяком і жахливого підтвердження того, що Юлія Гай, найпевніше, досі перебуває десь у тому просторі, поза межами звичайного часу.

Отець Методій слухав мовчки, лише зрідка ставлячи уточнювальні питання, — і коли розповідь закінчилась, довго сидів, обмірковуючи почуте, перш ніж заговорити.

— Те, що ви описуєте, — сказав він нарешті, — узгоджується з давніми переказами про так званих "вартових межі" — істот чи, можливо, колись людей, які через ритуальне спотворення природного порядку отримали здатність існувати на межі між світами, живлячись самим фактом цього існування, регулярно потребуючи "підживлення" через жертви чи, можливо, через тривале утримання живих істот у стані застряглості, подібному до того, що ви бачили в Одарки Панасівни.

— Як його зупинити? — спитала Ірина прямо.

Отець Методій зітхнув, обличчя його виражало тривогу людини, яка розуміла складність запитання значно краще за будь-кого іншого в кімнаті.

— Немає простого рішення, — сказав він. — Свячена вода, молитви, символи віри — усе це може дати тимчасовий захист, ослабити вплив подібної сутності на короткий проміжок часу, але навряд чи здатне знищити чи повністю нейтралізувати щось настільки давнє й глибоко вкорінене в саму структуру реальності цього місця.

— Тоді що може? — наполягав Тео.

— За давніми переказами, — продовжив священник повільно, — подібні пороги можна закрити тільки шляхом, дзеркальним до того, яким їх відкрили. Якщо Поріг був відкритий через жертву, через кров, пролиту в конкретному, ретельно визначеному ритуальному просторі, то закрити його можна тільки через дію протилежної природи — не через нову жертву, а через свідоме, добровільне самопожертвування когось, хто готовий віддати щось цінне заради відновлення балансу, порушеного п'ятдесят років тому.

— Самопожертвування, — прошепотіла Ірина, відчуваючи, як холод пронизує її наскрізь від самого звучання цього слова. — Ви маєте на увазі, що комусь із нас доведеться померти, щоб закрити цей Поріг?

— Не обов'язково смерть у буквальному сенсі, — обережно уточнив отець Методій. — Але щось значно глибше за просту фізичну жертву — можливо, добровільне занурення в той самий простір, у якому застрягли попередні жертви, з наміром не втекти, а свідомо протистояти сутності зсередини, розірвавши зв'язок, який вона підтримує з нашим світом.

Тео підвівся раптово, обличчя його виражало відчайдушну рішучість, яка налякала Ірину значно сильніше за будь-яку загрозу, з якою вони вже зіткнулись.

— Тоді я готовий, — сказав він. — Якщо це єдиний спосіб урятувати Юлію, звільнити всіх, хто застряг там за ці роки, я готовий зробити цей крок.

— Тео, ні, — заперечила Ірина різко, підводячись теж. — Ми навіть не знаємо напевно, чи спрацює це, чи не приречеш ти себе на той самий нескінченний, застряглий стан, у якому вже перебуває твоя сестра.