Розділ 10. Квартира номер один

Вони готувались до вечора ретельно, як до операції, значно масштабнішої за звичайний візит до підозрюваного, — Тео зателефонував капітану Одинцю, попереджаючи про "необхідність додаткової перевірки за адресою на Кузнечній", формулюючи прохання максимально нейтрально, щоб не викликати зайвих питань про справжню природу їхнього розслідування. Одинець, судячи з тону відповіді, давно змирився з тим, що кабінет номер тринадцять працює за власними, незрозумілими йому правилами, і не наполягав на деталях.

— Нам знадобиться офіційний привід для входу, — сказала Ірина, перевіряючи службове посвідчення. — Не можемо просто постукати в двері й запитати підозрюваного, чи не він часом безсмертний жрець давнього культу.

— У мене є ідея, — Тео дістав із шухляди стосик паперів, які вже встиг підготувати заздалегідь. — Офіційний запит на перевірку документів у зв'язку з розслідуванням серії зникнень у кварталі. Цілком законна підстава для розмови, навіть якщо ми маємо значно ширші наміри за формальну перевірку паспорта.

Вони зібрали необхідне спорядження — Тео, крім звичного набору зі своєї полиці, додав ще кілька предметів: невеликий диктофон, компактну камеру, здатну знімати в темряві, і, на превеликий подив Ірини, старовинний, потемнілий від часу хрест, значно більший за той, що зазвичай носили на шиї.

— Це належало моєму дідові, — пояснив він, коли побачив її погляд. — Священник у третьому поколінні, хоча я порушив цю традицію. Не знаю напевно, чи має він якусь особливу силу, але мені спокійніше мати його при собі.

Вони прибули до будинку номер сім ближче до восьмої вечора, коли сутінки вже почали густішати над кварталом, — квартира номер один, на першому поверсі, мала окремий вхід із фасаду будівлі, віддалений від головного під'їзду, ніби навмисно ізольований від решти мешканців.

Ірина постукала в двері рішуче, попри тремтіння, яке вона намагалась приховати від напарника.

Двері відчинились не одразу — минуло майже хвилину, перш ніж за ними почулись повільні, важкі кроки, і зрештою на порозі з'явився чоловік середнього зросту, з обличчям, яке виглядало водночас невизначено молодим і водночас незбагненно старим, з очима глибокого, майже чорного кольору, які, здавалось, поглинали світло замість того, щоб відбивати його.

— Чим можу допомогти? — спитав він, голос його прозвучав рівно, ввічливо, без жодного натяку на насторогу, якої можна було б очікувати від людини, що зберігала таємницю понад півстоліття.

— Пане Свиридяк, — сказала Ірина, показуючи посвідчення, — ми з поліції, проводимо перевірку в зв'язку з розслідуванням кількох випадків зникнення в кварталі. Можна поставити вам кілька питань?

— Звісно, — чоловік відступив, впускаючи їх до квартири з жестом гостинності, який здавався абсолютно природним, попри все, що вони підозрювали про його справжню сутність. — Хоча, боюсь, навряд чи зможу допомогти суттєво. Я людина непримітна, здебільшого тримаюсь свого помешкання.

Квартира всередині виявилась охайною, майже стерильно чистою, з мінімумом особистих речей, — жодних фотографій, жодних сувенірів, жодних дрібниць, які зазвичай накопичуються в оселі людини, що прожила там бодай кілька років. Тільки книжкові полиці, заставлені старовинними, потертими томами, назви яких, коли Ірина придивилась уважніше, виявились написані мовами, яких вона не впізнавала, — не сучасною українською чи російською, а чимось значно давнішим, можливо, церковнослов'янською чи ще старішими діалектами.

— Багата бібліотека, — зауважив Тео, підходячи до полиць, роблячи вигляд звичайного зацікавлення.

— Захоплення молодості, яке я зберіг на все життя, — відповів Свиридяк, спостерігаючи за ним із увагою, яка здавалась надто пильною для звичайної ввічливої розмови. — Історія, стародавні тексти, філософія забутих культур. Корисно для розуму, хоч і не завжди практично для повсякденного життя.

Ірина, тим часом, оглядала кімнату далі, шукаючи будь-яку деталь, здатну підтвердити їхні підозри, — і раптом її погляд зупинився на невеликому предметі, що лежав на журнальному столику біля крісла: заколка для волосся, стара, потьмяніла, у формі метелика, з відламаним одним крилом.

Щось у цьому предметі здалось їй знайомим, і вона повернулась до Тео, помітивши, як обличчя напарника раптом побіліло, погляд його прикутий до того самого столика.

— Звідки у вас ця річ? — спитав Тео, голос його тремтів, попри всі зусилля зберегти рівний тон.

Свиридяк подивився на заколку, потім на Тео, і на його обличчі промайнуло щось, що Ірина могла б назвати задоволенням, — тонка, майже непомітна усмішка людини, яка щойно отримала підтвердження власних підозр щодо особи гостя.

— Знахідка, — сказав він невимушено. — Знайшов колись давно, на вулиці неподалік звідси. Гарна річ, шкода викидати.

— Це заколка моєї сестри, — сказав Тео, голос його тепер тремтів відкрито, без спроби приховати емоцію. — Юлія Гай. Вона зникла дванадцять років тому неподалік цього будинку.

Обличчя Свиридяка не змінилося, залишаючись у тій самій маскі спокійної, ввічливої незворушності, — але Ірина помітила, як щось глибоко в його темних очах ворухнулось, щось давнє, розважливе, оцінююче.

— Прикро чути про подібну втрату, — сказав він нарешті. — Але боюсь, простий збіг знахідки прикраси не може бути доказом жодного зв'язку з тим прикрим випадком, пане...

— Гай, — сказав Тео різко. — Тимофій Гай. І я не вірю у випадковості, коли йдеться про предмет, що належав моїй сестрі, знайдений у квартирі людини, чиє прізвище змінювалось щодесять років протягом останніх п'ятдесяти, завжди прив'язаної до цього самого будинку.

Тиша, яка запала в кімнаті після цих слів, здавалась Ірині майже фізично відчутною, — Свиридяк довго дивився на Тео, і вперше за весь час розмови маска ввічливої незворушності почала тріскатись, оголюючи щось значно давніше, значно небезпечніше під нею.

— Ви добре підготувались, пане Гай, — сказав він нарешті, голос його змінився, втратив попередню теплоту, ставши холоднішим, розважливішим. — Значно краще за більшість цікавих, що наближались до правди за останні десятиліття.