Розділ 9. Слід сестри

Вони поверталися до відділку мовчки, кожен занурений у власні думки після одкровень Мар'яни Тимофіївни, — Ірина вела машину автоматично, майже не звертаючи уваги на дорогу, тоді як Тео сидів поруч, дивлячись у вікно невидющим поглядом, руки його стискались і розтискались на колінах у тому самому нервовому жесті, який Ірина вже почала асоціювати з моментами найглибшого внутрішнього сум'яття напарника.

— Тео, — сказала вона нарешті, коли вони зупинились на світлофорі неподалік від відділку, — ти думаєш про те саме, про що думаю я?

Він повернув голову, і в очах його Ірина побачила суміш надії й жаху, яку важко було спостерігати без болю.

— Дванадцять років, — прошепотів він. — Юлія зникла дванадцять років тому. Директор Гнатенко зник п'ятдесят років тому, за офіційною версією, загинувши в пожежі. Якщо він досі активний, якщо шукає нових жертв для свого незавершеного ритуалу, і якщо моя сестра справді зникла саме в цьому кварталі, у тому самому місці, де все почалось...

— Тоді, можливо, вона теж застрягла десь між світами, — закінчила Ірина тихо, — так само, як Одарка Панасівна. Не мертва в буквальному сенсі, а зачинена десь у тому просторі, чекаючи на порятунок, якого досі ніхто не наважувався запропонувати.

Вони приїхали до відділку в напруженій, майже болісній тиші, — Тео одразу кинувся до своєї шафи з архівними матеріалами, дістаючи звідти стару, потерту папку, яку Ірина ще не бачила раніше за весь час їхньої спільної роботи, — на обкладинці, написане його власним почерком, значно молодшим, судячи з нахилу літер, стояло коротке: "Юлія. Особисте розслідування."

— Я збирав ці матеріали роками, — сказав він, розкладаючи вміст папки на своєму столі тремтячими руками. — Офіційне слідство закрили значно раніше, ніж я був готовий здатись. Я продовжував самостійно, вивчаючи кожну деталь, кожного свідка, кожну можливу зачіпку.

Ірина взяла до рук фотографію молодої дівчини, усміхненої, з довгим темним волоссям, — Юлія Гай виявилась схожою на брата рисами обличчя, тим самим гострим, уважним поглядом, тільки значно молодшою, беззахиснішою у своїй усмішці, ще не торкнутою тягарем дорослих трагедій.

— Розкажи мені, що ти знаєш напевно, — попросила вона. — Не здогадки, не теорії. Факти.

Тео глибоко вдихнув, збираючись із думками.

— Того вечора вона пішла на прогулянку кварталом близько дев'ятої, — почав він. — Її подруга, з якою вони винаймали квартиру, бачила, як вона виходила з під'їзду, у гарному настрої, наспівуючи щось під ніс. Камери спостереження — а тоді їх було значно менше, ніж зараз, — зафіксували її на розі вулиці Кузнечної й Броварної, приблизно за квартал від будинку номер сім.

— Того самого будинку, — прошепотіла Ірина.

— Того самого, — підтвердив Тео. — Після цього — жодного сліду. Жодних свідків, які бачили б, куди вона пішла далі. Поліція того часу опитала всіх сусідів, перевірила всі можливі версії — викрадення, втечу з дому, нещасний випадок. Нічого не знайшли.

Ірина гортала матеріали далі, знаходячи копії протоколів опитувань, карти маршруту, позначені рукою Тео, — і зрештою натрапила на аркуш, який змусив її завмерти: старий, вицвілий малюнок, зроблений, судячи з дитячого почерку, кимось значно молодшим за дорослого слідчого, із зображенням спіралі, точнісінько такої самої, яку вони бачили в підвалі того самого будинку.

— Тео, звідки це?

Він подивився на малюнок, обличчя його зблідло.

— Це малювала Юлія, — сказав він тихо, — коли їй було років сім чи вісім. Я знайшов цей аркуш серед її старих дитячих речей, коли розбирав кімнату після зникнення, сподіваючись знайти бодай якийсь натяк. Тоді я не надав значення символу, вважав його простою дитячою фантазією. Тепер...

— Тепер це виглядає так, ніби вона знала про Поріг задовго до свого зникнення, — закінчила Ірина. — Можливо, навіть була "обрана" ним, чи привернула його увагу якимось чином ще в дитинстві.

Тео сів важко, обхопивши голову руками, — Ірина бачила, як роками стримувані емоції нарешті проривають зовнішню оболонку професійної стриманості, яку він так ретельно підтримував увесь час їхнього знайомства.

— Що, як я міг урятувати її раніше? — прошепотів він. — Що, як я бачив ознаки, знаки, які вказували на небезпеку, і просто не розумів їх достатньо швидко?

— Ти не міг знати, — сказала Ірина твердо, сідаючи поруч, кладучи руку йому на плече. — Дитячий малюнок спіралі — це не пророцтво, яке хтось міг би розшифрувати заздалегідь. Навіть зараз, знаючи все, що ми знаємо, нам знадобився тиждень напруженого розслідування, щоб зрозуміти хоча б частину правди.

Тео підвів погляд, очі його були вологими, але в них тепер палала нова, відчайдушна рішучість.

— Тоді допоможи мені завершити те, що я почав дванадцять років тому, — сказав він. — Не просто розслідувати чергову "дивну справу" для звіту начальству. Знайти мою сестру. Живою чи мертвою, у будь-якому стані, у якому Поріг міг її утримувати всі ці роки.

— Ми зробимо це, — пообіцяла Ірина. — Але спершу нам треба зрозуміти більше про самого Гнатенка, про те, під яким іменем він може ховатись зараз. Мар'яна казала про тихого, самотнього чоловіка в тому самому будинку.

Тео кивнув, витираючи обличчя рукавом куртки, знову збираючись, повертаючись до звичного, зосередженого стану професіонала, попри щойно пережите емоційне потрясіння.

— Треба перевірити реєстр мешканців будинку номер сім за останні п'ятдесят років, — сказав він. — Шукати будь-кого, чия біографія виглядає підозріло уривчастою, з прогалинами чи невідповідностями, подібними до тих, які ми вже знайшли у випадку зі Свиридом Окунем.

Вони провели решту дня в архіві реєстрації мешканців, гортаючи пожовклі документи, звіряючи імена, дати, адреси, — і близько сьомої вечора, коли втома вже почала брати своє, Ірина натрапила на запис, який змусив її покликати Тео негайно.

— Дивись, — сказала вона, вказуючи на рядок у старому журналі реєстрації. — Квартира номер два, та сама, де ми знайшли постать Одарки Панасівни. До неї, з тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятого по тисяча дев'ятсот дев'яносто третій рік, там мешкав чоловік на ім'я Гаврило Свириденко.