Розділ 8. Мар'яна Тимофіївна

Дім на Броварній вулиці, куди вони вирушили одразу ж після поспішної втечі Окуня, виявився маленьким, одноповерховим, притиснутим між двома вищими багатоквартирними будинками, ніби залишком іншої, давнішої епохи забудови, яку сучасність поступово витісняла з усіх боків, не наважуючись остаточно знищити.

Мар'яна Тимофіївна виявилась жінкою за вісімдесят, з ясним, попри вік, поглядом і пам'яттю, яка, судячи з першої ж розмови, лишалась напрочуд гострою для її років.

— Свирид послав вас до мене, — сказала вона, коли вони пояснили мету візиту, впускаючи їх до тісної, заставленої старими меблями вітальні. — Дивно. Він роками уникав будь-яких розмов про минуле, навіть зі мною, а ми знайомі, вважайте, усе моє доросле життя.

— Ви знали його ще до пожежі? — спитала Ірина, сідаючи на запропонований стілець.

— Знала, — Мар'яна кивнула, обличчя її на мить спохмурніло від давнього спогаду. — Ми росли в цьому кварталі разом, дітьми бігали одними вулицями. Я сама працювала в тому притулку кухаркою, останні два роки перед пожежею.

Тео нахилився вперед, слухаючи з тим самим зосередженим інтересом, з яким він, судячи з усього, слухав кожну деталь цього розслідування, знаючи, що будь-яка з них могла виявитись ключовою.

— Розкажіть нам про той заклад, — попросив він. — Про пані Ставровську, про те, що там насправді відбувалось.

Мар'яна довго мовчала, руки її, вкриті старечими плямами, стискали край в'язаної хустки на плечах.

— Пані Ставровська померла задовго до пожежі, ще на початку п'ятдесятих, — почала вона нарешті. — Заклад перейшов під керівництво держави, як і решта подібних установ того часу. Але дещо з початкового заснування лишилось — стара будівля, стародавні підвали, про які говорили пошепки навіть найстарші працівники, кажучи, ніби пані Ставровська збудувала свій притулок не на порожньому місці, а над чимось, що там уже було задовго до неї.

— Ви знаєте, звідки взявся цей символ, спіраль, яку ми знайшли в підвалі? — спитала Ірина.

— Стара легенда, — Мар'яна кивнула повільно. — Кажуть, ще до заснування міста тут стояло язичницьке капище, присвячене якомусь давньому духу, що вважався одночасно захисником і споживачем меж — порогів дому, воріт міста, самої межі між світом живих і чимось іншим. Коли прийшло християнство, капище зруйнували формально, зверху збудували церкву, а потім, коли й та обвалилась через століття занепаду, на цьому місці почали зводити цивільні будівлі, не підозрюючи, наскільки глибоко в землю сягає той старий фундамент.

— А керівник закладу на момент пожежі, — сказав Тео, — той, хто організував ритуал сімдесят четвертого року, — хто це був?

Обличчя Мар'яни спохмурніло ще сильніше, і Ірина побачила, як стара жінка на мить завагалась, обмірковуючи, наскільки далеко готова зайти в цій розповіді.

— Директор Гнатенко, — сказала вона нарешті, ім'я вимовлене з відразою, яка не потьмяніла навіть за півстоліття. — Приїхав до нас за кілька років до трагедії, з іншого міста, з дивними рекомендаціями, які, як з'ясувалось значно пізніше, ніхто насправді не перевіряв належним чином. Він одразу зацікавився старими історіями про підвал, розпитував персонал, шукав будь-яку інформацію про попередню будову на цьому місці.

— Що саме він хотів отримати від ритуалу? — спитала Ірина.

— Влади, — сказала Мар'яна просто. — Або принаймні так ми думали пізніше, коли намагались зрозуміти, навіщо доросла людина могла піти на такий жахливий крок. Ходили чутки, ще до пожежі, що Гнатенко вивчав давні тексти, шукав спосіб не просто вшанувати того давнього духа-охоронця, а підпорядкувати його власній волі, отримати контроль над Порогом, здатність користуватись переходом між світами на власний розсуд.

— А діти, — тихо спитав Тео, — чому саме вони стали жертвами?

Мар'яна довго мовчала, і коли заговорила знову, голос її тремтів від давнього, невигойного горя.

— Тому що діти, — прошепотіла вона, — особливо сироти, без родини, без когось, хто наполегливо шукав би справедливості в разі їхнього зникнення, — найлегша, найбезпечніша для самого Гнатенка жертва з можливих. Одинадцять дітей, обраних, за словами Свирида, роками пізніше, коли він нарешті наважився розповісти мені частину правди, — обраних за якимись критеріями чутливості до потойбічного, які Гнатенко навчився розпізнавати за роки вивчення давніх текстів.

— Свирид намагався зупинити це, — сказала Ірина. — Він сам нам казав.

— Намагався, — підтвердила Мар'яна, — і майже зупинив, якби ритуал не пішов навскіс іншим, ще жахливішим шляхом через його втручання. Замість контрольованої, "успішної" за задумом Гнатенка церемонії сталось щось хаотичне, незавершене, що, замість дати контроль над Порогом одній конкретній людині, лишило Поріг напіввідкритим, ненаситним, живлячим себе випадковими, неконтрольованими жертвами відтоді й до сьогодні.

— А сам Гнатенко? — спитав Тео. — Що з ним сталось у ніч пожежі?

— Зник, — сказала Мар'яна. — Офіційно вважається загиблим у пожежі разом з іншими, тіло не ідентифіковане серед решток, як і у випадку зі Свиридом. Але я, — вона зробила паузу, обличчя її виразило давній, ретельно прихований страх, — я завжди підозрювала, що він не загинув у звичайному сенсі цього слова. Що, як і Свирид, він якимось чином лишився пов'язаним із тим місцем, тільки, на відміну від Свирида, не намагаючись стримати Поріг, а, можливо, і досі шукаючи спосіб завершити те, що почав понад п'ятдесят років тому.

Ірина відчула, як холод пронизує її наскрізь, — раптове усвідомлення того, що антагоніст цієї історії, можливо, не якась абстрактна, безособова сутність, а конкретна людина, чи щось, що колись було людиною, досі активно переслідуюча свою давню мету, попри півстоліття, що минуло відтоді.

— Ви знаєте, під яким ім'ям він міг би жити зараз? — спитала вона. — Якщо він досі активний, десь у цьому кварталі?

Мар'яна довго думала, гортаючи в пам'яті десятиліття спогадів.

— Не знаю напевно, — сказала вона нарешті. — Але пам'ятаю одну деталь, яка завжди мене насторожувала. У будинку номер сім на Кузнечній, тому самому, де стояв колись головний корпус притулку, останні кілька років живе новий мешканець — тихий, самотній чоловік, який оселився там невдовзі після того, як стара Одарка Панасівна, попередня мешканка тієї самої квартири зі спальнею, де ви, кажете, знайшли ту постать у шафі, раптово померла за загадкових обставин.