Розділ 7. Доглядач

Свирид Окунь зустрів їх біля службового входу будинку на Кузнечній, сім, — невисокий, кремезний чоловік із сивиною на скронях, у поношеній робочій куртці, з обличчям, поораним зморшками значно глибшими, ніж мали б бути в людини п'ятдесяти років, попри загальне враження фізичної міцності, яку він справляв кожним своїм рухом.

— Знову ви, — сказав він, побачивши їх, голос його прозвучав насторожено, без жодної приязні. — Я вже казав тому молодому чоловікові, — він кивнув на Тео, — все, що знаю про будинок. Стара споруда, старі проблеми з проводкою, старі чутки серед мешканців. Нічого особливого.

— Пане Окунь, — сказала Ірина, підходячи ближче, намагаючись зберегти голос спокійним, професійним, попри те, що внутрішньо кожен м'яз її тіла був напружений після нічних відкриттів. — Нам потрібно поставити вам кілька додаткових питань. Можливо, краще пройти кудись, де можна поговорити без зайвих свідків.

Окунь довго дивився на неї, потім на Тео, оцінюючи щось у їхніх обличчях, — і зрештою кивнув неохоче, ведучи їх до маленької службової кімнати біля входу, заставленої інструментами й обладнанням для прибирання будинку.

— Гаразд, — сказав він, сідаючи на єдиний стілець у приміщенні, залишаючи їм стояти. — Питайте.

— Скільки років ви працюєте доглядачем у цьому будинку? — почала Ірина.

— Двадцять три роки, — відповів Окунь без вагань. — Прийшов сюди молодим, тепер, як бачите, посивів на цій роботі.

— А до того? — спитав Тео. — Де ви працювали раніше, до цього будинку?

Окунь завагався вперше за весь час розмови, погляд його ковзнув убік, до вікна кімнати, за яким виднівся внутрішній двір будинку.

— У різних місцях, — сказав він ухильно. — Чому це має значення для вашого розслідування?

— Тому що ми знайшли документи про пожежу тисяча дев'ятсот сімдесят четвертого року в притулку пані Ставровської, — сказав Тео прямо, спостерігаючи за реакцією співрозмовника з тією самою пильністю, з якою досвідчений слідчий стежить за найменшими ознаками брехні. — У списку працівників того закладу значиться сторож на ім'я Свирид Окунь. Двадцяти шести років на момент трагедії.

Обличчя доглядача застигло, — не так, як застигає обличчя людини, приголомшеної несподіваним питанням, а так, як застигає обличчя людини, що готувалась до цього моменту, можливо, роками, знаючи: рано чи пізно хтось поставить це запитання прямо.

— Це неможливо, — сказав він нарешті, голос його прозвучав рівно, надто рівно для щирого заперечення. — Якби той сторож був живий сьогодні, йому б виповнилось сімдесят шість років. Погляньте на мене — хіба я схожий на людину такого віку?

— Саме це нас і цікавить, — сказала Ірина твердо. — Тому що останнім часом ми бачили речі, які змушують засумніватись у тому, що звичайні правила старіння застосовні до всього в цьому кварталі.

Окунь довго мовчав, руки його, що лежали на колінах, стиснулись у кулаки, кісточки пальців побіліли від напруги.

— Ви були в підвалі, — сказав він нарешті, і це не звучало як запитання. — Знайшли круглу кімнату. Бачили Його.

— Кого саме "Його"? — спитав Тео, роблячи крок ближче.

Окунь підвів погляд, і в очах його Ірина побачила щось, чого не помічала раніше за час короткого знайомства з цим чоловіком, — не просто насторогу чи страх, а глибоку, багаторічну втому, змішану з чимось на кшталт покори перед неминучістю.

— Ви не розумієте, у що вплутуєтесь, — сказав він тихо. — Це не звичайне розслідування. Не звичайний злочинець, якого можна затримати, посадити до в'язниці, покарати згідно з законом. Те, що живе під цим кварталом, старше за будь-який закон, який ви знаєте, старше за саме місто.

— Тоді розкажіть нам, — сказала Ірина, — щоб ми могли зрозуміти, як з цим боротись, як захистити людей, які продовжують потерпати кожного тижня.

Окунь похитав головою повільно.

— Я не можу розповісти вам усе, — сказав він. — Не тому, що не хочу, а тому, що деякі речі, вимовлені вголос, самі по собі привертають увагу того, про кого йдеться. Але скажу вам одне, попереджувально, з тою малою мірою доброї волі, яка в мене ще лишилась: тисяча дев'ятсот сімдесят четвертого року загинули не одинадцять дітей від нещасного випадку з проводкою. Загинули одинадцять дітей, тому що дорослі, які мали захищати їх, вирішили натомість заплатити їхніми життями за щось, що здавалось їм важливішим.

Ірина відчула, як холод пронизує її наскрізь, — жахлива, конкретна деталь, яка перетворювала абстрактну трагедію півстолітньої давнини на щось значно темніше, значно навмисніше.

— Ви кажете про людське жертвоприношення, — сказала вона тихо.

— Я кажу про угоду, — виправив Окунь, голос його тремтів тепер помітно, попри всі попередні спроби зберегти зовнішню незворушність. — Стару, як сам цей квартал. Угоду, яку хтось у ті часи вирішив поновити, гадаючи, що масштабна жертва дасть їм те, чого вони прагнули, — контроль над Порогом, здатність користуватись ним на власний розсуд, замість того щоб просто оберігати його, стримувати, як робили покоління до них.

— І ви були частиною цього, — сказав Тео, у голосі його прозвучало щось середнє між звинуваченням і жахом. — Тисяча дев'ятсот сімдесят четвертого року. Ви особисто.

Окунь опустив погляд, і Ірина побачила, як плечі його опускаються під вагою тягаря, який він, судячи з усього, ніс значно довше за будь-яку звичайну людську пам'ять могла б витримати.

— Я намагався зупинити це, — прошепотів він. — Я був молодим сторожем, вірив у те, що робив керівник закладу, — вважав, ніби ми справді допомагаємо тим дітям, обіцяючи їм краще майбутнє через... через процедуру, яку нам пояснили значно м'якшими словами, ніж вона насправді заслуговувала. Коли я зрозумів правду, було вже запізно. Пожежа була моєю спробою зупинити ритуал, розірвати коло, не дати завершити те, що вже почалось.

— Але вона не спрацювала повністю, — сказала Ірина, розуміючи логіку страшної правди. — Одинадцять дітей загинули, попри вашу спробу, а Поріг, чи що б це не було, лишився активним, живим, до сьогодні.