Розділ 6. Хроніки будинку

Наступного ранку Ірина застала Тео вже в кабінеті, оточеного стосами архівних документів, які він, судячи з усього, встиг забрати з міського архіву ще звечора, скориставшись службовим посвідченням і, як підозрювала Ірина, чималою часткою особистої наполегливості.

— Не спав узагалі? — спитала вона, ставлячи на його стіл каву, яку прихопила дорогою.

— Кілька годин, — Тео потер почервонілі очі, вдячно приймаючи чашку. — Але знахідка того варта. Дивись сюди.

Він розгорнув перед нею стару карту кварталу, датовану, судячи з підпису в кутку, тисяча дев'ятсот дванадцятим роком, — Старий Млин на ній виглядав значно меншим за сучасний контур району, з чіткою межею забудови, що обривалась там, де тепер простягались новіші вулиці, приєднані до кварталу вже за радянських часів.

— Дивись на центр карти, — сказав Тео, вказуючи на позначку, яку Ірина спершу прийняла за звичайну церкву чи громадську будівлю. — "Дім піклування пані Ставровської". Судячи з опису в супровідних документах, це був приватний благодійний заклад — сирітський притулок, заснований місцевою землевласницею на початку століття.

— І що з ним сталось?

— Згорів дощенту в тисяча дев'ятсот сімдесят четвертому році, — сказав Тео, дістаючи наступний документ, пожовклу газетну вирізку. — Офіційна версія — несправна проводка. Загинуло, за офіційними даними, одинадцять дітей і троє працівників закладу, який на той момент уже функціонував як звичайний дитячий будинок радянського зразка.

Ірина взяла вирізку, читаючи короткий, сухий текст радянської преси, — стаття подавала трагедію максимально стримано, без емоційних деталей, типово для того часу, коли подібні нещасні випадки воліли висвітлювати якомога коротше, аби не привертати зайвої уваги до недоліків системи.

— Одинадцять дітей, — прошепотіла вона. — Тео, а що, як символ, який ми бачили в підвалі, той жертовник зі слідами крові, — має якийсь зв'язок із цією пожежею?

— Я думав про це всю ніч, — сказав Тео, дістаючи ще одну папку, значно тоншу, з написом "матеріали слідства", позначену грифом, що частково зберігся, попри роки. — Офіційне розслідування пожежі, те, що вдалось знайти в архіві, виявилось напрочуд поверховим для трагедії такого масштабу. Жодних детальних свідчень очевидців, жодного глибокого аналізу причин, тільки коротка формальна довідка про "порушення правил експлуатації електромережі".

— Типова радянська бюрократія, чи щось приховували навмисно?

— Не знаю напевно, — Тео гортав тонкі сторінки далі, — але знайшов одну деталь, яка мене насторожила. У списку працівників закладу на момент пожежі значиться сторож на ім'я Свирид Окунь, двадцяти шести років. У офіційних документах зазначено, що він "зник безвісти в ніч пожежі, ймовірно, загинув, тіло не ідентифіковано серед решток".

Ірина відчула, як щось клацає в її пам'яті.

— Свирид Окунь, — повторила вона. — Тео, ти казав, доглядача будинку на Кузнечній звуть саме так?

Тео підвів погляд різко, обличчя його виражало те саме потрясіння, яке щойно охопило Ірину.

— Так, — сказав він повільно. — Але я ніколи не звертав уваги на роки. Якщо той сторож із тисяча дев'ятсот сімдесят четвертого був живий сьогодні, йому мало б виповнитись, — він швидко порахував подумки, — сімдесят шість років.

— А доглядач, з яким ти спілкувався раніше?

— Виглядав щонайбільше на п'ятдесят, — Тео похитав головою, намагаючись осмислити цю невідповідність. — Можливо, це просто збіг прізвищ. Не таке вже й рідкісне прізвище для нашого регіону.

— Або, — сказала Ірина повільно, згадуючи все, що вони вже бачили за останні кілька днів — жінку, застряглу поза часом у шафі, символ, вирізьблений задовго до появи сучасних будинків, — можливо, звичайні правила старіння не завжди застосовні до людей, які провели достатньо часу поблизу того, що ми бачили в підвалі того будинку.

Вони довго сиділи мовчки, обмірковуючи цю моторошну можливість, — і зрештою Тео підвівся, збираючи розкладені документи назад до папок.

— Треба поговорити зі Свиридом Окунем особисто, — сказав він. — Але цього разу підготовленими, знаючи, які питання ставити, і, можливо, з певними запобіжними заходами на випадок, якщо наші підозри виявляться правдою.

— Що за запобіжні заходи ти маєш на увазі?

Тео підійшов до полиці, беручи звідти маленький мішечок із засушеними травами, який Ірина помітила ще під час першого візиту до кабінету, того самого дня, коли вважала весь цей "інструментарій" ознакою ексцентричності, а не практичної необхідності.

— Полин, свячена сіль, кілька інших дрібниць, — сказав він, розкладаючи предмети на своєму столі для перевірки перед виходом. — Не знаю напевно, чи спрацюють вони проти того, з чим ми маємо справу, зважаючи на масштаб і давність цього феномену. Але краще мати бодай якийсь захист, ніж іти туди беззбройними в найважливішому сенсі цього слова.

Ірина спостерігала, як він методично готує ці, здавалось би, архаїчні інструменти, і відчувала, як власний скептицизм, який ще тиждень тому здавався непорушним фундаментом її раціонального світогляду, продовжує розсипатись з кожним новим фактом, з кожним новим, неможливим для звичайного пояснення відкриттям.

— Ще одна деталь, — сказала вона, коли вони вже збирались виходити з кабінету. — Ти казав, будинок на Кузнечній номер сім — саме там ми знайшли ту постать у шафі, того самого дня, коли зникла й повернулась Валерія. Чи має він якийсь зв'язок із приютом пані Ставровської?

Тео звірився з картою ще раз, накладаючи стару схему тисяча дев'ятсот дванадцятого року на сучасний план кварталу, який він приніс окремо.

— Якщо я правильно накладаю координати, — сказав він повільно, обличчя його ставало дедалі напруженішим, — будинок номер сім на сучасній вулиці Кузнечній стоїть точнісінько на тому самому місці, де раніше розташовувався головний корпус "Дому піклування пані Ставровської". Той самий фундамент, можливо, ті самі підземні приміщення, включно з круглою кімнатою, яку ми бачили вчора, — тільки перебудовані, приховані під новішою забудовою, коли на цьому місці, за кілька років після пожежі, звели звичайний житловий будинок для працівників найближчого заводу.