Розділ 5. Підвал

Мельниченко провів їх до службового входу в підвал, розташованого збоку будинку, — важкі металеві двері, помережані іржею, з навісним замком, який чоловік відкрив тремтячими руками, явно долаючи внутрішній спротив.

— Я не спускався сюди відтоді, як зникли робітники, — зізнався він, штовхаючи двері, що відчинились з протяжним, скрипучим стогоном. — Навіть коли треба було перевірити лічильник води минулого тижня, попросив сусіда зробити це замість мене.

Сходи вниз виявились крутішими за звичайні підвальні сходи, вужчими, з нерівними, витертими за десятиліття сходинками, — Тео йшов першим, освітлюючи шлях потужним ліхтариком, який дістав із багажника службового авто перед тим, як вони зайшли до будинку, той самий, разом із яким лежали, як помітила Ірина, ще кілька предметів, призначення яких вона не наважилась уточнювати вголос у присутності цивільного свідка.

— Обережно тут, — попередив Тео, коли сходи зробили різкий поворот, і промінь ліхтарика вихопив із темряви щось, чого явно не було в стандартному плануванні звичайного підвалу багатоквартирного будинку початку двадцятого століття: арку зі старої цегли, значно давнішу на вигляд за решту конструкції, з різьбленням, майже стертим часом, але все ще розпізнаваним при уважному погляді.

Ірина підійшла ближче, освітлюючи власним телефоном поверхню каменю навколо арки, — і побачила той самий символ, спіраль, що звужувалась до центру, який вона вже бачила видряпаним на дверцятах шафи в квартирі Одарки Панасівни, тільки цього разу вирізьблений навмисно, професійно, майстром, який, судячи з якості роботи, присвятив цьому чимало часу й зусиль.

— Тео, — покликала вона, — той самий символ.

Він підійшов, оглядаючи різьблення уважно, обличчя його ставало дедалі напруженішим із кожною секундою вивчення.

— Це не просто прикраса, — сказав він нарешті. — Це навмисно виконаний архітектурний елемент, частина оригінальної конструкції будівлі. Хтось, будуючи цей будинок понад століття тому, свідомо включив цей символ до планування підвалу.

— Що означає ця спіраль? — спитав Мельниченко, який тримався позаду них, явно не бажаючи наближатись до арки більше, ніж це було абсолютно необхідно.

— Я бачив подібні зображення в старих текстах, які вивчав роками, — сказав Тео повільно, ретельно добираючи слова. — У традиціях, значно давніших за офіційне християнство цих земель, подібна спіраль символізувала межу — поріг між світом живих і чимось іншим, простором, який наші предки намагались одночасно поважати й тримати на відстані, будуючи навколо нього ритуальні бар'єри.

— Ви хочете сказати, що цей будинок побудували навмисно над якимось... порталом? — недовірливо спитав Мельниченко.

— Я хочу сказати, що це вже другий підтверджений випадок, коли ми знаходимо такий символ у стратегічно важливому місці старої будівлі, — обережно відповів Тео. — Спершу шафа в квартирі, де фізично утримувалась постраждала жінка. Тепер арка в підвалі, крізь яку, судячи з розташування, проходить якийсь важливий структурний елемент усього кварталу.

Вони пройшли крізь арку обережно, і простір за нею виявився значно старішим за решту підвалу, — не стандартне підвальне приміщення з трубами й лічильниками, а щось схоже на давнє склепіння, стіни якого були викладені з великих, грубо обтесаних каменів, зовсім не схожих на цеглу решти будівлі.

— Це не могли побудувати одночасно з рештою будинку, — прошепотіла Ірина, проводячи рукою по холодній, вологій поверхні каменю. — Це виглядає значно давнішим.

— Можливо, будинок звели навколо вже наявної структури, — припустив Тео, освітлюючи простір далі. — Використовуючи щось, що існувало тут задовго до появи Старого Млина як житлового кварталу.

Приміщення виявилось невеликим, круглим за формою, з підлогою, у центрі якої, коли Тео нарешті направив туди промінь ліхтарика, виявилось заглиблення — не яма в буквальному сенсі, а радше вм'ятина в самому камені, форма якої точно повторювала спіральний символ, побачений раніше на арці, тільки в набагато більшому масштабі, достатньому, щоб доросла людина могла в ньому лягти чи, можливо, стояти, стиснута з усіх боків звивистими стінками поглиблення.

— Це схоже на... — почав Мельниченко, голос його тремтів.

— На жертовник, — закінчив Тео тихо. — Або на щось на кшталт нього. Місце, спеціально сконструйоване для якогось ритуалу, пов'язаного, судячи з форми, саме з тим переходом, символом якого є спіраль.

Ірина відчула, як холод, значно глибший за фізичну температуру підвалу, пронизує її наскрізь, — вона підійшла ближче до заглиблення в підлозі, освітлюючи його поверхню детальніше, і побачила на дні, у найглибшій точці спіралі, темні плями, що вкривали камінь нерівномірним, застарілим шаром.

— Тео, — сказала вона напружено, — це схоже на кров. Стару, засохлу кров, що просочилась у пори каменю за багато років.

Тео підійшов, оглядаючи плями з тим самим професійним зосередженням, з яким Ірина звикла оглядати місця злочинів за роки власної кар'єри.

— Треба буде взяти зразки для аналізу, — сказав він. — Хоча підозрюю, лабораторія навряд чи зможе точно датувати щось настільки старе стандартними методами.

Раптом простір навколо них здригнувся — не фізично, у розумінні звичайного землетрусу чи вібрації, а якимось іншим, важче визначуваним чином, ніби саме повітря в кімнаті раптом стало щільнішим, наповненим тиском, якого мить тому не було.

— Щось наближається, — прошепотів Тео, обертаючись до входу до кімнати. — Мельниченку, тримайтесь позаду нас.

Ірина дістала службову зброю, попри розуміння її ймовірної марності проти того, з чим вони могли зіткнутись, — старий рефлекс, вироблений роками роботи, у ситуаціях, коли раціональні інструменти більше не пасували до ірраціональної загрози, все одно давав хоч якесь відчуття контролю.

Звук, що долинув із темряви за межами кола світла їхніх ліхтариків, виявився не кроками, а чимось значно повільнішим, тягучим, — ніби щось велике, важке рухалось по кам'яній підлозі, не піднімаючи ніг у звичному розумінні, а радше ковзаючи, штовхаючи власну масу вперед невідомим, неприродним чином.