Епілог

Минуло шість років.

Телефон розривається в сумці, поки я відчайдушно намагаюся закінчити роботу. Стрілка годинника невблаганно біжить уперед, а часу залишається дедалі менше. Я гризу олівець, тикаючи пальцем по екрану. У голові крутяться шестерні, і ось план уже ідеальної вітальні готовий.

Ну, нарешті.

Я зберігаю файл і відправляю його замовнику. Полегшено видихаю та потягуюся.

— Алісо, візьми телефон, він на весь офіс розривається, — скаржиться моя колега.

— Чорт, — дістаю телефон із сумки.

І відставляю його подалі від вуха.

— Алісо, ну ти де? Я вже п'ятнадцять хвилин тебе чекаю, — дратується Арсен.

— Уже біжу.

— Ти це казала пів години тому.

Я завершую дзвінок і лише зітхаю. Наївно думала, що сьогодні звільнюся раніше. Бо є привід. І ні, мене не змушує сидіти в офісі начальник, не тероризують клієнти. Просто мені подобається те, що я роблю. Створювати затишок, атмосферу, надавати будинкам нового та свіжого вигляду. Це повністю моя стихія.

Я працюю в цій компанії дизайнеркою інтер'єрів уже кілька років. Мене ще студенткою запросили на стажування. Поєднувати навчання, роботу й материнство непросто, але з такими помічниками, як у мене, я впоралася.

Тужливо обводжу поглядом кімнату, у якій працюю. Зовсім скоро мені доведеться на деякий час залишити це місце, але я обов'язково повернуся сюди знову.

А поки вимикаю ноутбук, накидаю пальто на плечі й вибігаю надвір, де мене вже чекає Арсен.

— Ну чому так довго? Ми вже запізнюємося.

— Хто б казав? — фиркаю я. — Ти ще той кар'єрист.

— Але я чоловік, — обурюється Арсен.

— А це взагалі тут до чого? Я вважаю, що гендер не має значення.

— Ох ці сучасні жінки, — бурмоче собі під ніс, поки я цілую його в неголену щоку.

— Нам ще треба заїхати в кондитерську.

Поки Богданчик знаходиться у батьків Арсена, ми швидко вирішуємо всі свої справи й їдемо до нашого будинку. Я встигаю зробити легкий макіяж і перевдягнутися в сукню персикового кольору. Навіть після робочого дня почуваюся легкою, наче хмаринка.

Можна було, звісно, перенести все на вихідний, але мені вже не терпиться дізнатися, хто ж у нас буде.
Розглядаю себе в дзеркалі. Невеличкий животик ледь помітно випинається під сукнею. Я погладжую його долонею й дивуюся, наскільки інші в мене відчуття, ніж під час минулої вагітності. Немає ні токсикозу, ні ускладнень. І хочеться, щоб так було й надалі.

Ми з Арсеном хотіли ще дітей, але багато часу забирало навчання, потім робота, а той час, що залишався, я присвячувала сину. Ділити цю увагу на двох мені не хотілося. Я боялася, що Богдан відчує себе непотрібним.

Так минав рік за роком, а ми все не могли наважитися. Поки одного дня я не зрозуміла, що готова стати мамою вдруге.

Тим паче, я не збираюся кидати роботу. По можливості працюватиму віддалено, а коли малюк підросте, повернуся в компанію. Арсен приймає моє рішення і ніколи не змушує мене обирати між родиною та роботою. Хоча трохи сердиться, коли бачить, як я намагаюся встигнути все одразу.

Найбільше я боюся, що Богдан ревнуватиме. Тому хочу зробити все, щоб він відчував нашу любов і підтримку. Щоб розумів: брат чи сестра не заберуть у нього маму, а любові в нашій родині від цього стане тільки більше.

Ми з Арсеном робимо все для того, щоб він був щасливим. Богданчик кличе Арсена татом, але знає про Назара. Знає, що Назар був його біологічним батьком, і сприймає це так, як може сприймати шестирічна дитина. Для нього Арсен — тато, який поруч щодня, який читає йому казки, забирає зі школи, допомагає з домашнім завданням. Вони мають свої секрети, і свої чоловічі розмови, не для маминих вух.

Я спускаюся вниз, де на мене вже чекають батьки Арсена із Богданчиком.

Ми не кличемо багато гостей. Хочемо, щоб сьогоднішній вечір був чимось особливим. Чимось тільки для нас.

Зі своїми батьками я досі не спілкуюся. Ця рана не загоїлася й час від часу ниє. Після всього, що сталося з батьковою компанією, мама ще довго писала мені повідомлення про те, яка я погана дочка і що нічого для них не зробила. Зрештою вони самі сказали, що більше не хочуть мене знати.
Я багато плакала. Арсен завжди був поруч. Я знаю, що з ними відбувається, але не пишу, не телефоную і не підтримую контакту. Можливо, колись щось зміниться. А можливо, ні. Зате родина Арсена стала і моєю родиною.

Це відбулося не одразу, а дуже поступово. У цій ситуації нас об'єднав Богданчик. Він став тим самим світлом на маяку, яке допомогло нам усім знайти шлях одне до одного. І навіть Роман Олександрович відтанув. Прийняв, що ми з Арсеном не просто разом, бо так треба чи когось змусили, а тому що кохаємо одне одного.

Дзвоню Єві по відеозв'язку. Вона зараз за кордоном у справах, тому приїхати не змогла. Її обличчя з'являється на екрані телефону, і вона одразу вибачається, що фізично не присутня зараз.

Я стаю поруч з Арсеном. Син — біля нас.

Мої щоки палають, а руки тремтять. Арсен обіймає мене за плечі.

— Бий! — вигукує Богданчик. — Мамо, бий!

Нам треба розбити шоколадну кульку, щоб подивитися, який колір усередині.

У вухах шумить.

За нами спостерігають батьки Арсена, а Єва дивиться на все через екран.

— Я так хвилююся, — шепочу чоловікові.

Він намагається підтримати мене усмішкою, але за напруженими м'язами розумію, що й сам приховує хвилювання.

Я на дев'яносто відсотків упевнена, що це буде хлопчик. Ще один маленький хуліган зі світлими очима, світлим волоссям і ямочками на щічках.

Ми навіть ім'я для хлопчика вже придумали.

— Готова? — питає Арсен.

Я киваю.

Заплющую очі й розбиваю кульку.

А коли відкриваю їх, навіть не дихаю.

— Ну що там? — одразу питає Єва.
На обличчях батьків очікування. І лише Арсен розпливається в усмішці, наче Чеширський кіт.