Розділ 59

Арсен

Я перебуваю в офісі, коли мені телефонує Михайло. Водій Аліси. Я трохи напружуюся. Він не звітує мені про те, куди їздить чи що робить Аліса. Ми довіряємо одне одному, тому дзвінок від нього посеред робочого дня насторожує. По спині проходить холодок, коли я натискаю кнопку відповіді.

— Так, Мішо.

— Арсен Романович, я думаю, вам варто знати…

— Щось з Алісою?

— Ні, все нормально. Просто…

— Просто що? — трохи не стримую емоцій.

— Аліса Олександрівна просила не казати вам про це, але я думаю, вам варто знати.

— Що в неї з'явився коханець? — намагаюся пожартувати.

На тому кінці западає коротка пауза.

— Ми сьогодні їздили на кладовище.

Посмішка зникає так само швидко, як і з'явилася.

— І?

— І вона вийшла звідти заплаканою.

— Дякую, що сказав, Мішо. Я візьму це до уваги.

Завершую дзвінок і повільно видихаю, стискаючи щелепи. Чому вона поїхала туди без мене? Я пропонував багато разів. Хотів поїхати разом, але вона щоразу знаходила причину відкласти це. Невже не відпустила? Невже й досі його кохає?

Пульс тарабанить у скронях, але я змушую себе не приймати гарячкових рішень. Не зриваюся з офісу, не кидаю роботу, не пишу Алісі повідомлення з претензіями. Просто телефоную їй і питаю, як у неї справи. Голос сумний, але нічого дивного я не помічаю.

Відпрацювавши день, дорогою додому купую букет квітів. Мені хочеться підняти Алісі настрій.  Я не знаю, чого очікувати від сьогоднішнього вечора, але відступати не збираюся.

Я любив свого брата, і відчуття провини за те, що не вберіг його, нікуди не зникає. Я не впорався зі своєю роллю старшого брата. Не знайшов потрібних слів, щоб переконати його не сідати на той байк, не йти з дому, не ризикувати. А потім узяв на себе відповідальність за його дівчину. За його дитину. І сам не помітив, як закохався. У ці зелені відьомські очі, у кирпатий носик, у впертий і часом імпульсивний характер.

Я знав, що Аліса для мене ще дуже юна. Що в цій парі я дорослий і саме на мені більше відповідальності. Їй ще потрібно було стати на ноги, знайти себе, зрозуміти, чого вона хоче від життя. І я щиро намагався їй у цьому допомогти.

Довго опирався цим почуттям, бо не хотів конкурувати з привидом Назара. А згодом зрозумів, що Аліса так само опирається почуттям до мене. І я вхопився за цей шанс. Бо знав, що кохаю її більше за життя. Одна тендітна дівчина перевернула моє життя догори дриґом.

Я заходжу до квартири й роздягаюся. Аліса зустрічає мене в домашній сукні. Така мила, така маленька, така моя. Волосся спадає на плечі, губи підведені помадою. А в очах сум.

Я дарую їй квіти:

— Це тобі.

— У нас що, сьогодні свято?

— Просто захотілося. Тобі не подобається?

— Звісно, подобається. Дякую.

Вона цілує мене в щоку.

Й іде ставити квіти у вазу. Я йду слідом.

— А де наш син?

— Спить.

— Вже?
Вона лише усміхається й стинає плечима.

— Отже, тато й мама можуть провести час удвох.

— Почекай. Спочатку я тебе погодую.

— Потім. Усе потім.

Притягую її до себе й палко цілую. Аліса відповідає на поцілунок. Я втискаю її в себе, вдихаючи аромат її волосся. Дивлюся їй в очі й помічаю сліди сліз. Вона намагається усміхатися, але я все одно їх бачу. Я цілую її знову і знову, ніби стираючи печаль ї її обличчя. Ми йдемо у спальню. Наша близькість швидка і спонтанна. Бурхлива, як річка. Бо дуже швидко прокидається Богданчик, і ми не встигаємо поніжитися в ліжку.

Поки Аліса годує його й знову вкладає спати, я допомагаю накрити на стіл. Повечерявши, ми сідаємо, обійнявшись, у вітальні. Я перебираю її волосся, поки вона розніжено лежить у мене на плечі.
Спочатку я мовчу, а потім усе ж наважуюся спитати:

— Я чув, ти сьогодні ходила на кладовище?

Її тіло напружується під моїми руками.

— Михайло доповів?

— Не зовсім. Він просто хвилювався, бо ти плакала.

Аліса піднімає на мене винуватий погляд.

— Чому ти плакала? — питаю тихіше. — І чому пішла без мене?

— Я хотіла відпустити минуле. Хотіла поговорити з ним наодинці.

Я стискаю кулаки й ненавиджу себе за те, що ревную до померлого брата.

— Я знаю, що ти досі його кохаєш, і намагаюся це прийняти, але…

— Арсен…

— Т-с-с.

Прикладаю палець до її губ.

— Дай сказати.
Вона вагається, а потім киває.

— Я закохався в тебе давно. Ще на нашому весіллі. Рік тому.

— Не може бути.

Зиркаю на неї, щоб навіть не думала сперечатися.

— Мені було складно. Я ненавидів себе за те, що змушую тебе вийти за мене, але іншого виходу не бачив. Ти була така гарна, така розгублена і така… чужа. А те, що ти ледь не втекла, сильно похитнуло мою самооцінку.

Аліса тихенько пирхає.

— Я розумів, як тобі важко. Розумів, що ти кохаєш мого брата, що у нас один біль на двох. Але ти не дозволяла мені розділити його з тобою.

Вона притихає й лише переплітає мої пальці зі своїми.
— Я дивився на тебе, щодня закохувався дедалі сильніше і повільно вмирав, бо ці почуття мене вбивали.

Вона мовчить.

— Не знаю, в який саме момент це сталося, але одного дня я побачив у твоїх очах щось таке, що дало мені надію. І тоді вирішив не відпускати тебе.

На її губах з'являється ледь помітна усмішка.

— Я кохаю тебе, Алісо. Довго мовчав, але більше не хочу. Сподіваюся, після цих слів ти від мене не втечеш.

— Ні, — хитає головою.

— Я розумію, що ти не можеш мені відповісти взаємністю. Але я буду чекати стільки, скільки потрібно. Я не прошу тебе розлюбити Назара. Я прошу дати нам шанс.

Замовкаю на мить.

— Ти зможеш мене колись покохати?

Вона дивиться на мене так, ніби я сказав якусь нісенітницю.

Я важко зітхаю, бо розумію, що, можливо, прошу надто багато.

— Ти такий дурник, Арсен, — вона чомусь злиться.