Розділ 58

Я не була на могилі Назара дуже давно. Просто не могла змусити себе піти. Не хотіла бачити його в землі, знаючи, що ношу під серцем нашу дитину. А потім було соромно. Соромно за те, що я живу щасливим життям без нього. Виховую нашого сина. Живу з іншим. З його братом.

Назарові вже давно не потрібні мої візити, мої сльози чи виправдання. Не потрібні квіти, які зів’януть, і порожні розмови про те, що відбувається в моєму житті. Він ніколи більше не усміхнеться, не пожартує, не буде бурчати, що я знову все ускладнюю.

Але це потрібно мені.

Я не кажу Арсенові, куди збираюся після пар. Лише домовляюся з нянею і водієм, щоб він відвіз мене і не казав про це Арсенові. Княжинський давно пропонує сходити разом. Але я хочу сама. Так буде правильно.

Я ледве висиджую заняття, розсіяно щось малюючи на полях аркуша.

— Княжинська, відповідайте на питання.

— Га?

Я встаю, а позаду чую смішки.

— Повторіть, будь ласка. Я не почула.

Викладач лише втомлено зітхає.

— Будьте уважнішою, Алісо. Сідайте.

Раніше я б провалилася крізь землю від того, що не слухаю викладача на спеціальності, яка мені подобається, і заради якої я доклала стільки зусиль.

А зараз я просто не тут. І так дивно чути своє прізвище знову і знову. Прізвище Арсена. Колись я мріяла бути Княжинською. Вийти заміж за Назара, народити йому дітей. Але доля ще та жартівниця.

Коли закінчуються пари, я накидаю кардиган на плечі й іду до найближчого квіткового магазину. Купую багряні троянди.

Водій відвозить мене на кладовище. Я так стискаю стебла, що мимоволі проколюю палець. Здригаюся. Дивлюся на маленьку крапельку крові, що виступає на шкірі. Я поспішала, тож колючки не встигли прибрати. Але це якраз і приводить мене до тями.

— Алісо Олександрівно, може, піти з вами? — пропонує водій.

— Не треба, Михайле. Я сама.

Виходжу з авто й роззираюся навколо. Долоні пітніють. Ноги не слухаються, ніби вони не мої.
Я добре пам’ятаю, як ми посварилися з Назаром. Як я дізналася про вагітність. Як до мене доходили чутки про інших дівчат. Як я хотіла подивитися йому в очі й сказати про дитину.

Не встигла. А потім його не стало.

Похорони я пам’ятаю як у тумані. Як втратила свідомість, як Арсен відніс мене до автомобіля. Я так злилася на нього. Бо не могла виплеснути цю злість на Назара. Він би мене вже не почув.

Як він міг мене покинути? Як міг загинути й залишити мене одну?

І все, що я відчувала в той момент, — всю ту злість, ненависть, відчай — адресувала Арсену.
А він це витримував.

Я роблю крок за кроком. Навіть вітерця немає, а листя ще не встигло пожовкнути. Лише починає змінювати колір, ніби життя тут зупинилося, і це місце — своєрідний перехід між світами.Та чим ближче я підходжу до місця, де похований Назар, тим більше відчуваю спокій.
Хвилювання поступово відходить на задній план.

Перше, що кидається в очі, — його фото на надгробній плиті. Він такий молодий. Такий життєрадісний. Такий живий на цьому фото.Серце розривається на тисячу шматків. Я проводжу пальцями по холодному каменю. Змахую сльози, кладу квіти й сідаю на лавку.

— Пробач, що не приходила. Я просто не могла.

Я заламую руки, копирсаючись у власних нігтях.

А він дивиться на мене й усміхається.

— Наш син уже так підріс. Я назвала його Богданчиком. Точніше, ми з Арсеном.

Я знову дивлюся на холодну плиту, ніби він може мені відповісти.

— Але ж ти і так усе знаєш?

Над головою каркають ворони.

Як своєрідна відповідь.

— Кар.

Я криво усміхаюся.

— Я любила тебе.

— Кар.

— І ти завжди залишишся в моєму серці.

— Кар.

Вже хочеться чимось кинути в цю злощасну ворону, яка збиває мене з думки, але вона дивиться на мене своїми чорними очима й летить подалі від гріха.

— Дякую.

Набираю побільше повітря в легені й випалюю на одному подиху:

— Коли ти загинув, я думала, що моє життя скінчилося. Правда. Я не уявляла, як мені жити, що мені робити. Ще й з малям на руках. Але коли в моє життя увірвався Арсен… Я змогла заново дихати.

Сльози стікають по щоках.

— Я знаю, що він звинувачує себе у твоїй смерті через вашу сварку. Але ж ми з тобою знаємо, що винен просто випадок…

Я витираю щоку долонею, але сльози продовжують текти.

— Мені так шкода, Назаре. Я не знаю, чи були б ми разом. Чи вийшло б у нас збудувати нормальні стосунки. Але ти мав жити. Мав бачити, як росте твоя дитина.

Я переводжу погляд на його фотографію.

— Коли Богданчик трохи підросте, ми обов’язково з Арсеном розкажемо йому, хто його рідний батько. Богдан має право знати. Це наша історія. Її не викреслити й не забути. Та й я не хочу. Назар незворушний. А на його обличчі — такі самі ямочки, як у Богданчика.

Вони так до болю схожі, що я мимоволі стискаю кулаки.

— Я давно тебе пробачила. За те, що ти помилявся. За те, що іноді робив мені боляче. Але я знаю, що якби ти був живий, ти б не кинув мене одну напризволяще.

Я замовкаю на кілька секунд.

— І ти мене пробач, Назаре.

Голос тремтить.

— Я відпускаю всі образи й непорозуміння між нами. Бо хочу залишити в серці лише світлі й теплі моменти. Наша любов була різною. І прекрасною, і болючою. Але вона була.

Я усміхаюся крізь сльози.

— І я тобі вдячна за все. Вдячна за сина. Він такий схожий на тебе. І так само відкритий для цього світу.

Я витираю сльози рукавом, розмазуючи туш.

— Пробач за те, що кохаю твого брата.

Слова застрягають у горлі, але я змушую себе продовжити.

— Я мала тобі це сказати. І я нічого не можу вдіяти з цими почуттями. Вони просто є. Я довго з ними боролася. Довго не розуміла, що зі мною відбувається. Постійно його відштовхувала, поки нарешті не прийняла.

Я дивлюся на Назара.

— Я кохаю його не так, як тебе. Ці почуття різні. І я не хочу їх порівнювати. Але вони такі ж сильні, як були мої почуття до тебе. Такі ж сильні, як моя любов до нашого сина.