Розділ 57

Повернення в університет сприймається як новий етап життя. Бо я не просто повертаюся — я ще й переводжуся на іншу спеціальність. Для мене все нове, незвідане. Нові знайомства, предмети, навіть я сама собі здаюся новою, іншою. І я готова гризти цей граніт науки.

Але бути просто студенткою — це одне. А бути студенткою-мамою — зовсім інше.
Це вже не так романтично й захопливо. Це зціджуватися у вбиральні, щоб груди не луснули, передавати молоко водієві, бути постійно на телефоні з нянею й нестерпно сумувати за сином.

А ще — справлятися з відчуттям провини через те, що я обрала не сидіти вдома з малюком, а навчатися. І попри всі можливості, няню, гроші та підтримку, це відчуття нікуди не зникає.

Я не встигаю записувати й запам'ятовувати матеріал. Знову. Але тепер не тому, що мені нецікаво. Просто подумки я все одно не тут. Я слухаю викладача, намагаюся зосередитися, щось записую в конспект, а частина мене весь цей час залишається вдома з Богданчиком. Чи поїв він? Чи не плаче? Чи заснув? Чи не шукає мене?

А після пар я намагаюся надолужити час, який провела без своєї дитини. А коли Богданчик засинає, сідаю за завдання й конспекти.

Арсен підтримує мене як може. Дає мені вільний час, не скаржиться, що я зовсім перестала приділяти увагу йому. Нам. Бачить, як я розриваюся між усім одразу. І просто терпляче чекає, коли звільниться час і для нього.

В університетському коридорі я зустрічаю свою подругу Єву. Але не одну.
Поруч із нею стоїть хлопець. Той самий, якого ми колись бачили в торговому центрі. Він нахиляється до Єви й щось розповідає їй на вухо. Подруга шаріється, опускає очі й усміхається. Я ніколи не бачила її такою... закоханою.

Він дивиться на неї, як кіт на сметану, а вона теж не зводить із нього очей.Та потім вона підіймає погляд і помічає мене. Відходить від хлопця, щось йому каже. Той лише криво всміхається й іде коридором далі.

Я підбігаю до Єви.

— Привіт, студентко! — каже подруга.

Ми обіймаємося.

— Чому ти нас не познайомила? — киваю в бік хлопця.

Єва лише переминається з ноги на ногу й опускає очі, заливаючись рум'янцем.

— Як давно ви зустрічаєтеся?

— Гм... Ми... не зустрічаємося.

— Що? Але ж я бачила...

— Це не те, що ти подумала...

— Я вірю своїм очам. А ти геть нічого не розповідаєш своїй подрузі.

— Ми не зустрічаємося, Алісо. Ми просто...

Вона замовкає, ніби не знає, як це сказати.

— Просто що?

— Просто спимо, — стишує голос.

Я кілька секунд мовчу.

— У сенсі?

— Ну... без обов'язків.

— То раніше ти все-таки мала на увазі його. Я так і знала.

Єва лише зітхає.

— Але ж, Єво, ти впевнена, що тобі це потрібно?

Вона дивиться кудись убік.

— Я вже ні в чому не впевнена.

У її голосі стільки суму, що я одразу перестаю жартувати.

— Ти завжди можеш зі мною поговорити про це.

— Я знаю. Просто в тебе своїх проблем вистачає, щоб вислуховувати ще й мої.

— Єво, ти моя подруга. Я не хочу, щоб між нами були секрети.

Вона киває.

— Добре.

Я вже збираюся щось запитати, коли бачу, що час іти на пару.

— Ми обов'язково з тобою поговоримо, добре?

Вона киває ще раз.

А я з важким серцем повертаюся на заняття.

Не те щоб ми сильно віддалилися одна від одної. Просто сімейне життя вносить свої корективи в дружбу. У кожної з'являється власне життя, свої проблеми, турботи, і часом ми навіть не помічаємо, як перестаємо запитувати: «А як ти?»

Мені сумно від того, що Єва не може довіритися мені, бо вважає, що її труднощі не настільки важливі, як мої. Я справді погрузла у власних проблемах. І це треба виправляти. Мені обов'язково треба поговорити з Євою. І цього разу вона від мене не відкрутиться.

Після пар одразу їду додому. Для зручності Арсен найняв водія. Але я планую в найближчий час записатися в автошколу. І навіть придивляюся до автомобілів, що мені подобаються. Вдома мене чекає син, який за цей день, здається, так відчутно підріс. Він тягне до мене рученята й усміхається, показуючи свій поки що єдиний зуб. Я відпускаю няню і, попри втому, приступаю до таких виснажливих, але приємних турбот. Годую Богданчика, граюся з ним, а потім ми йдемо гуляти в парк.

Надвечір зустрічаємо Арсена, який повертається з роботи. Він коротко цілує мене в губи, бере на руки сина й усміхається йому.

— Ну що, друже? Скучив за мною?

Богданчик радісно махає руками, ніби теж хоче розповісти, як пройшов його день. Це так мило, що я розчулююся. Коли син засинає, я вирішую провести цей вечір поруч з Арсеном. Ми замовляємо їжу. Я запалюю свічки, ми влаштовуємося зручно на дивані, накрившись пледом. Я кладу голову йому на плече. Так затишно. Так спокійно.Так добре.

— Як твої успіхи?

— Та наче непогано.

— «Непогано» — це й не добре? Жалкуєш, що перевелася?

— Ні. Просто поєднувати навчання й материнство дуже складно.

— У тебе все вийде. Я бачу, як ти стараєшся.

— Цього недостатньо.

— Потрібен час, Алісо. Не всі вершини можна підкорити за один день. У тебе все вийде.

Деякий час ми просто мовчимо й дивимося якусь передачу про дику природу. Наші пальці переплітаються. Арсен погладжує великим пальцем мою обручку, і табун мурах пробігає по тілу. Я дивлюся на наші руки. На обручку. На нього. І раптом згадую Єву.

— А ти зміг би бути у стосунках без обов'язків?

Він повертає голову до мене.

— Чому питаєш?

— Та так. Просто.

Арсен сканує мене поглядом, ніби намагається зрозуміти, звідки взялося це питання.

— Я був у таких стосунках.

Він не уточнює з ким, а я й так здогадуюся.

— І як тобі?

— Мене все влаштовувало.

— А її? — мій голос тремтить.

Він на мить замислюється.

— Її теж. Принаймні спочатку. Але, як виявилося, такі стосунки комфортні для обох лише доти, доки хтось не захоче більшого.