Розділ 56

До приходу Арсена я намагаюся себе чимось зайняти. Готую вечерю, завантажую посуд у посудомийку. У нас є помічниця, але зараз я роблю все сама, щоб хоч якось навести лад у своїх думках. Навіть встигаю замазати консилером синці під очима і припухлості. Але повністю приховати сліди сліз не вдається.

Богданчик теж відчуває мій настрій, тому під вечір починає капризувати. І коли я чую, як у замку повертається ключ, одночасно видихаю і напружуюся. Розмова буде непростою, але мені потрібна хоча б хвилина наодинці.

Коли Арсен забирає сина, щоб погуляти, я ненадовго ховаюся у своїй кімнаті. Нічого не роблю. Просто сиджу, дивлюся у стіну і згадую своє дитинство.

Як так сталося, що батьки, для яких я колись була цілим світом, змогли так легко відмовитися від мене?

Я й досі не розумію ні їхніх мотивів, ні їхніх рішень. Якби мама прийшла раніше і розповіла правду так, як є, а не відмовлялася від мене, я б пробачила і, можливо, на щось закрила очі.

Але її візит чітко дав мені зрозуміти. Ні я, ні мій син їй не цікаві. Вона прийшла лише просити за батька. А коли досягне свого, то знову забуде до мене дорогу. Серце кровоточить, та я не можу сидіти в цій кімнаті вічно. Але не хочу починати цю розмову, щоб не посваритися з Арсеном.

Мені краще жити у своїй бульбашці й нічого не знати. Княжинський оберігає мене від чуток, негараздів і фінансових проблем. Та я обіцяла мамі й мушу дотримуватися цієї обіцянки.

Коли виходжу в коридор, нікого немає. Знаходжу Арсена в дитячій. Він вкладає сина і прикладає палець до губ, щоб я не розбудила його. Я чекаю, спершись головою на одвірок. Мовчки спостерігаю за тим, як Арсен робить усе дбайливо й обережно. Я й не могла мріяти про такого батька для своєї дитини. Не знаю, яким би батьком був Назар, але Арсен просто чудовий тато.

Це видно навіть неозброєним оком. Як він турбується про Богданчика, як спілкується з ним, як любить. Йому не обов'язково це озвучувати — я відчуваю серцем.

Коли Арсен повертається в мій бік, я ніяково усміхаюся. Ми виходимо з кімнати, нещільно прикривши за собою двері.

— Ти вже вечеряв?

— Ні, чекав тебе.

— Тоді ходімо.

Він бере мене за руку і переплітає наші пальці.

Я згадую про те, що їжа охолола, про те, що маю не найкращий вигляд. Та Арсен на це не звертає уваги, бо одразу стискає мене у своїх сталевих обіймах. Дарує солодкий, короткий поцілунок.

— Треба розігріти їжу, — намагаюся вирватися з обіймів.

— Потім. Я скучив.

Він знову цілує. Цього разу довго. Топить у ніжності, у пристрасті, змушує забувати про все на світі, окрім нього. Зцілює мої рани. Дає зрозуміти, що в цей момент для нього немає нічого важливішого за нас.Я зариваюся пальцями в його волосся. Притягую ближче, дозволяю собі ще мить побути в цій казці, в цій ілюзії, у цій бульбашці, яка вже за секунду може бути зруйнована непорозуміннями і серйозними розмовами.

Коли Арсен відпускає мене, ми обоє важко дихаємо.

— Нам треба поговорити.

Але він реагує не на мої слова. Уважно вдивляється в моє обличчя, торкаючись пальцями підборіддя.

— Чому ти плакала?

Я мовчу. Лише притуляюся обличчям до його руки, ніби випрошуючи ласку.

І він її дає.

— Це через мене? Я щось не так зробив?

Я хитаю головою.

Він веде мене до дивану у вітальні. Вечеря відкладається. Арсен сідає на диван, а я вмощуюся йому на руки, знову потрапляючи в його обійми.

Сиджу як на пороховій діжці, поки Арсен перебирає пасма мого волосся.

— Розкажи мені.

У горлі пересихає. Я облизую губи, не знаючи, з чого почати.

— Ми домовлялися без таємниць.

Він киває.

— Сьогодні я бачилася з мамою.

Він уважно стежить за кожним моїм словом.

— І?

— Я думала, що вона прийшла до онука. Прийшла дізнатися, як я. Прийшла, бо скучила, — на останньому слові голос зривається, і я ледь стримую сльози.

Арсен сильніше притискає мене до себе.

— А вона...

Я ковтаю клубок образи.

— А вона прийшла просити за батька... Щоб ти не створював йому проблем.

Він лається крізь зуби.

— Я ненавиджу твоїх батьків.

Значить, правда.

Я впираюся долонями йому в груди. Але Арсен не відпускає і не відхиляється, ігноруючи мої спроби тримати дистанцію.

— Арсен, ми ж домовлялися. Без таємниць. Ти обіцяв не шкодити батьку.

Він видихає повітря, погладжуючи мою спину.

— Я не приховував цього.

— Але й нічого не сказав. Чому?

— Не хотів засмучувати тебе. Але якби ти запитала, я все б розповів.

— Навіщо? Вже скільки часу минуло.

— У зради немає часу. Він отримує те, що заслужив.

— Але ж він мій батько.

Арсен прибирає руку, відсувається і сідає на дивані, втомлено потираючи обличчя.

— Батько, який віддав мені свою доньку, не зморгнувши оком. Батько, який плів інтриги, пішов до конкурентів, наплювавши на те, що буде з тобою, і забувши про тебе.

— Це неправда.

— Це правда, яку ти не хочеш визнавати.

Я відвертаюся.

— Алісо, — він бере мене за руку, — я нікому не дозволю тебе ображати. Навіть твоїм батькам.

— Але ж це мій батько, Арсен. І я не хочу, щоб ти щось йому заподіяв.

— Я не роблю йому шкоди, Алісо. Наша компанія завдала удару конкурентам. Тим, до кого перейшов Левінський. Тим, яким він зливав інформацію. Їхня компанія йде на дно, як мало не пішла наша. І я нічим не можу зарадити. Це бізнес. І він жорстокий.

— Але мама казала, що...

— Ти їй віриш?

Я лише знизую плечима.

— А мені?

— Так, — кажу не вагаючись.

— Левінському нічого не загрожує. Лише втрата роботи і банкрутство. Але він сам у цьому винен. Він обрав свій бік, поставив усе і програв. Я нічого не можу вдіяти. Вибач.

Мені прикро це чути. Та я не смію просити більшого. Арсен не мститься йому. Він просто завдав удару у відповідь. І як би мені це не подобалося, я не можу його в цьому звинуватити.