Його обов'язок

Розділ 55

Я підходжу ближче. Долоні пітніють. Її спина рівна, неначе вона чекає на аудієнцію в королеви, а не сидить на території елітного житлового комплексу.

Чому не подзвонила? Навіщо прийшла?

Багато часу минає відтоді, як ми бачилися востаннє. Думки крутяться одна за одною. Та я не озвучую жодної. І ми продовжуємо мовчки дивитися одна на одну. Ніби дві незнайомки, зовсім чужі.
У грудях неприємно коле. Богданчик прокидається, починає скиглити, і я відмираю.

— Привіт, мамо, — вітаюся першою.

Вона встає і йде до мене.

— Привіт, Алісо.

Ні обіймів, ні теплих слів, ні банального «я так скучила», «ми давно не бачилися». Нічого. Лише вираз невдоволення, ніби мене знову за щось засуджують.

— Чому ти тут?

— Ходімо в дім. Не стій на протязі, дитину застудиш.

Я лише тихо пирхаю. Не уявляю, як я можу його застудити влітку.

— Добре, ходімо.

Ми підіймаємося в ліфті мовчки.

Я тримаю сина на руках, а мама лише кидає на нього короткі погляди.

— Я прийшла поговорити.

Нахиляюся до сина, вдихаючи його запах, щоб не показати мамі, наскільки я розчарована її словами.

Бо я сподівалася…

На що?

На те, що в ній нарешті прокинувся материнський інстинкт і вона захотіла дізнатися, як її донька. Подивитися, як росте її онук. Та, вочевидь, вона прийшла не для цього.

Я тисячу разів прокручувала в голові зустріч зі своїми батьками, особливо з мамою. Уявляла, як ми розмовляємо, як вона вибачається за те, що не дзвонила, не приходила. Як скаже, що їй мене не вистачає, що хоче бачитися з онуком.

І як я пробачаю.

Пробачаю не тому, що це великодушно. А тому, що маленька дівчинка в мені тягнеться до материнського тепла, якого не доотримала.

Ліфт їде невиправдано довго. А коли зупиняється і ми виходимо, я нарешті наважуюся промовити бодай щось.

— Я думала, ти прийшла побачити онука.

Я розстрілюю її поглядом, вкладаючи в нього дитячу образу і нерозуміння.

Чому? Навіщо вони так зі мною?

Мама лише гордо задирає підборіддя і навіть бровою не веде.

— І це також.

— Чому раніше не приходила?

Вона лише підтискає губи.

— Краще пізніше, ніж ніколи.

— Краще тоді взагалі не приходити.

— Алісо, я не потерплю грубощів у свій бік.

Я прикушую язика, бо слова вилітають раніше, ніж я встигаю їх стримати.

— Вибач. Проходь.

Я відчиняю двері.

— А твій чоловік…?

— На роботі.

— Добре.

Ми проходимо до квартири. Богданчик заспокоюється на руках. Але перед тим, як перейти до розмови з мамою і хоч якось проявити гостинність, мені треба погодувати сина.

Тож ми сідаємо у вітальні. Я оголюю груди, і мама злегка кривиться.
Та я намагаюся не зважати на це. Бо дитина для мене в пріоритеті, подобається це комусь чи ні.

— А ти стала інша. Зухваліша чи що?

— Ти зробила висновок, побачивши мене кілька хвилин?

Мама ігнорує мої слова.

— Материнство тобі личить.

Вона дивиться на сина.

— І син схожий на тебе. Наша порода. Левінських.

Ледь стримую роздратування, бо не хочу, щоб син був схожий на мого батька — ні характером, ні зовнішністю.

— Він схожий на Арсена… й на Назара, — тихо додаю.

І це правда, бо у сина не руде волосся, а риси обличчя Княжинських. Та головне не зовнішність, а те, що всередині.

І для мене найбільшим здобутком як для матері буде те, якщо мій син перейме такі якості, як честь, гідність і порядність.

— Я так розумію, ти на його боці?

— Про що ти?

— Не роби вигляд, що ти не знаєш.

— Я поняття не маю, про що ти говориш.

Вона на хвилину затихає, ніби перевіряє мою реакцію: брешу чи говорю правду.

— У батька проблеми.

Щось у мені обривається, та я роблю глибокий вдих і такий самий видих.

Обережно несу сина в дитячу кімнату, бо він засинає. Перекладаю в ліжечко. Деякий час просто стою, щоб вирівняти дихання, перш ніж повернутися до матері.

— І чому ти прийшла саме до мене? Чим я можу допомогти?

— Поговори зі своїм чоловіком. Нехай перестане створювати проблеми батькові.

Я не знала, що Арсен хоче нашкодити батькові. Бо про зразу батька відомо вже давно. Я обов’язково поговорю з Арсеном. Та зараз я його дружина. І я на його боці, що б не трапилося. Я йому вірю.

— Арсен не став би…

— Твій Арсен хоче потопити фірму, в якій працює твій батько.

— Якщо це правда, то він отримає по заслугах. Не треба було зраджувати Княжинських.

— Та що ти розумієш? — вона підвищує тон, і маска ідеальності тріскає.

— То поясни мені.

Я швидко роблю нам чай, даючи час одна одній усе обдумати і не наговорити дурниць. Руки злегка тремтять, коли я ставлю піднос із чашками на журнальний столик.

— Твій батько давно збирався розірвати співпрацю з Княжинськими.

— Наскільки давно?

Мама відпиває ковток чаю, ховаючи за чашкою своє обличчя.

— Ще до того, як загинув Назар.

— Чому?

Вона підіймає на мене очі.

— Бо в них із Ромою розходилися погляди. Йому не подобалося ставлення Княжинських. Грубе й високомірне.

— І він не придумав нічого кращого, як зрадити їх.
Мати не відповідає.

— Навіщо? Навіщо тоді ви віддали мене заміж за Арсена, якщо батько хотів розірвати з ними будь-які домовленості?

— Бо для нас стала шоком твоя вагітність.

— І ви нічого кращого не придумали, ніж збагрити мене Княжинським.

— Якби ти раніше сказала про вагітність, то…