Розділ 54

Літо підкрадається непомітно. Сонце обдаровує своїм теплом, зігріваючи від холодів та всіх негод, що трапилися за цей час. Мені спекотно навіть у нашій квартирі під кондиціонером. Особливо від дотиків Арсена. Від них не сховатися і не втекти. Залишається лише прикусити губу, стримуючи стогін, і спостерігати за тим, як моя сукня повзе все вище.

— Арсен, досить.

Не знаю, зупиняю його чи просто переконую себе.

Його жадібні губи прокладають доріжку поцілунків по моїй шиї.

— Зупинись.

Цього разу він підіймає очі. П’яні. Не від вина, а скоріше, від того самого почуття, яке ми вперто не називаємо вголос.

— Ти впевнена?

— Так.

Відштовхую його в груди, але вже наступної миті сама вигинаюся назустріч, коли його губи торкаються моєї шкіри.

— Ні...

Він усміхається. І я ненавиджу його за те, що він бачить мене наскрізь. Арсен топить мене в насолоді. Але треба зупинити це божевілля. Я намагаюся вхопитися за думку, та вона вислизає, коли Арсен обіймає мене міцніше.

— Арсен, ні. Богдан із нянею скоро повернуться.

— Не скоро. У нас ще є час.

— Ні, — вперто хитаю головою.

— Так, — видихає мені в губи, і я остаточно здаюся.

Я забуваю про те, що будь-якої миті можу почути звук ключа в замку. Бо зараз є тільки він і я. І все інше не має значення. Це так безрозсудно і необачно, але коли хвилі задоволення накочують одна за одною, не стримуюсь і голосно скрикую. Я падаю в руки Княжинського, знесилена, відроджена з попелу.

Він гойдає мене на цих хвилях, притискаючи до себе й цілуючи в маківку. Але хвилини спливають і треба повертатися до реальності. Я першою приходжу до тями й починаю вовтузитися в його руках.

— Треба одягатися.

— Ш-ш, — він притискає мене до себе. — Дай хвилинку.

Я ледь стримую усмішку.

Ми не обговорювали формат наших стосунків із тієї першої ночі. Не даємо їм назви. Не прогнозуємо майбутнє. Не говоримо про те, що буде завтра. Ми просто є. Без зізнань, без термінів, без гучних заяв.

Ще трохи перебуваю в колисці його рук, а потім ми разом приймаємо душ. Пара швидко заповнює невеликий простір, вода стікає по шкірі, а я крадькома розглядаю Арсена. Мені подобається дивитися на нього. Проводжу пальцями по його грудях. Він перехоплює мою руку й дивиться прямо в очі.

— Подобається?

Я лише киваю, не в силах відповісти.

— Що саме подобається?

— Ти, — задираю підборіддя. — Весь.

Він лише хмикає, ніби не вірить. Не може повірити, що справді мені подобається. Не тільки його дотики, не тільки те, що відбувається між нами. А він сам. З недоліками і перевагами.

І ми продовжуємо грати в гру, де немає правил, де всі все знають, але продовжують робити вигляд, що нічого не змінилося, що нічого не відбувається. Але це не так. Усе змінилося давно і безповоротно.

Арсен забирає губку з моїх рук. Тепер його черга. Він ковзає нею по моєму тілу. зачіпаючи не тільки чутливу шкіру, а й струни душі, на яких давно ніхто не грав.

— Подобається?

— Так.

— Що саме подобається?

— Ти, — він робить паузу, продовжуючи дивитися мені в очі. — Вся.

Серце робить кульбіт. Я дивлюся, як його губи наближаються до моїх. Він цілує мене, а я спиною впираюся в прохолодне скло. Вода стікає зверху, потрапляє в очі, але мені байдуже. Єдине, на чому я можу зосередитися, — його губи.

Мені хочеться більше часу проводити з ним. Більше таких моментів. Більше нас. Бо час для нас — розкіш. І як би не хотілося залишитися тут ще хоча б трішечки, реальність нагадує про себе. Нам доводиться вийти з нашого маленького прихистку. Якраз вчасно. Бо повертається няня з Богданчиком.

Інна Олегівна — няня з досвідом. Їй близько п’ятдесяти. Приємна жінка, яка не лізе з непроханими порадами й виконує мої прохання. Саме таку я й шукала. Оскільки мені скоро повертатися до навчання, ми з Арсеном вирішили знайти няню. Я переглянула безліч кандидаток, провела кілька співбесід і зрештою зупинилася на Інні Олегівні.

Щоб адаптація була м’якою, домовилися, що спочатку вона приходитиме кілька разів на тиждень на кілька годин. Богдан звикатиме до неї, а я поступово зможу залишати його на довше. Спочатку це здається дивним. Я раптом отримую кілька вільних годин і не знаю, що з ними робити.

У перші дні просто сиджу з чашкою гарячої кави й дивлюся у вікно. Потім поступово беруся за підготовку до навчання. А от коли Арсен одного дня вирішує залишитися вдома, я навіть не думаю, чим це закінчиться. Бо бути разом ми можемо лише в рідкісні години, коли син спить, а Арсен повертається пізно з роботи. І навіть тоді ми не ночуємо разом, крадькома заходимо один до одного. Ніби промацуємо ґрунт. Ніби перевіряємо, наскільки далеко все можемо зайти.

Ми коханці, які одружені. Ми кохаємося без кохання. Кохаємо без зізнань. Ми пов’язані обов’язками й водночас не тримаємо одне одного. Такий собі заплутаний клубок, який ніхто не в силах розплутати. Він не мій. Я не його. Але як пояснити це зраненому серцю, яке тільки вчиться любити наново?

Я не знаю. І ніхто не знає. Так і живемо.

Через кілька днів Арсен знову йде на роботу, а в Інни Олегівни вихідний. Тож я сама вирушаю з Богданом у парк. Штовхаю перед собою візочок і дивлюся на людей навколо. Діти бігають, сміються. Пари прогулюються поруч. Вони тримаються за руки, усміхаються. Я трохи заздрю їм. Мені теж хочеться так. Йти поруч з Арсеном, триматися за руки, обійматися й не перейматися, про те хто що подумає.

Але ми не показуємо привселюдно своїх почуттів. Усе що між нами, лишається тільки між нами. Тож я нарізаю кола з візочком у парку, поки син Богданчик спить. Повітря тепле, сонце вже не таке пекуче. І легенький вітерець куйовдить волосся.

Коли повертаюся додому, звертаю на знайому доріжку. І саме біля будинку помічаю жінку, яка сидить на лавці. Яке ж моє здивування, коли я впізнаю в ній свою маму.