Розділ 53

Я не одразу усвідомлюю, що відбувається. Арсен наказав мені залишитися? Не піти? Я все правильно розумію? Та, вочевидь, я не отримаю відповіді на свої запитання. Бо спиною притискаюся до дверей. А руки Арсена по обидва боки від моєї голови. Я ніби потрапила в пастку. Не підіймаю очей. Страшно. Дихання збоїть. Я хапаю повітря через раз.

— Тобі не втекти, Алісо! Навіть не думай, — хрипло шепоче Княжинський.

А я не встигаю навіть запанікувати, не те що подумати, коли він притягує мене ближче, а губи впиваються в мої.

Він гарячий, як пічка. Чому без футболки? Чому не дочекався мене у вітальні? Усі думки вислизають із голови. Лишається лише його смак на моїх губах, густе повітря над нами, і відчуття лоскоту, що проходить по моїй спині. Відчуття, ніби я лечу з висоти на американських гірках.

І я примружую очі, бо боюся розбитися. Ніби сліпе кошеня, зариваюся у його волосся, притягую ближче до себе, неначе він може врятувати мене, а не скинути з висоти.

Я повинна його зупинити. Напевно. Принаймні так підказує здоровий глузд. Але чомусь не зупиняю.

Його руки ковзають моїм тілом, і цього разу Арсен не збирається зупинятися. Я відчуваю жагучі поцілунки на своїй вилиці, ключиці, шиї. Ймовірно, залишаться сліди. Бо він жадібний. Голодний, як і казав. І я тягнуся ближче.

Забуваю, що в сусідній кімнаті спить мій син і будь-якої миті може прокинутися. Забуваю про все, що ще кілька хвилин тому здавалося важливим. Про те, що білизна під одягом навіть не одного кольору. Про те, що після пологів у мене ще не було близькості. Та й взагалі за все життя був тільки один чоловік.

Я навіть не хочу думати про те, наскільки все відчувається інакше. Колись я вже бачила Арсена оголеним, але тепер від самої думки про те, що буде далі, у мене паморочиться голова.

Коли його пальці зачіпають мої груди, я тихо стогну. Розчиняючись в його дотиках, обіймах, поцілунках. Прошу більше — і отримую більше. Він роздягає мене повільно і томливо. Дивиться так, ніби я витвір мистецтва.

— Ти прекрасна, Алісо. І вся моя.

Мені хочеться закритися. Заперечити.

Але він не дає мені сховатися. Цілує кожну ділянку мого тіла, і я тремчу. Пальці ніг підтискаються, і якби Арсен не тримав мене міцно, я б давно вже впала на підлогу. Не знаю, коли саме перестаю думати. Просто дозволяю собі цю мить. Дозволяю не згадувати про завтра, про те, що буде після, про те, що ми взагалі робимо.

Шелест простирадл змішується зі стогонами, з неритмічним диханням і тихим шепотом під ковдрою. Тьмяне освітлення мені на руку, бо все відчувається і так із надлишком.

— Арсен, — кличу його.

Щоб що? Щоб зупинився? Продовжив? Передумав?

Але Арсен не передумує. І я теж. Він впевнено веде мене до піку, змушує тонути в насолоді, відчувати те, що я ніколи не відчувала. Бо думала, що так буває тільки в кіно. Що близькість може бути приємною, теплою, тихою річкою. А не бурхливим потоком, який збиває з ніг. Змушує розпадатися на частини й оживати знову.

Я забуваю про його задоволення і егоїстично приймаю все, що він дає. Тихо скрикую, забувши, що треба поводитися тихіше, скромніше, і розбиваюся на друзки, звиваючись у його руках.

А після втомлено падаю йому на груди, і просто лежу без сил.

Ми не розмовляємо. Деякий час просто лежимо в тиші. Я чую, як б’ється його серце. Він ніжно перебирає моє волосся. І я боюся злякати цю мить. Тому вбираю його тепло, його дихання, його ніжність. Та все не може тривати вічно. Арсен мене не виганяє, але я чітко вловлюю момент, коли треба піднятися з ліжка. Бо близькість закінчилася. І настало ДО.

— Я в душ, — каже Арсен.

Я сиджу, прикриваючись ковдрою, і видавлюю посмішку.

— Я після тебе.

Він йде, а я розглядаю його кімнату. Я тут не вперше, але вперше — у його ліжку. Хто ми тепер? Коханці? Чи щось більше? Я не встигаю порефлексувати. Бо Арсен повертається, і моя черга йти в душ.

Проводжу там більше часу, ніж потрібно. Ретельно намилюю волосся, змиваючи його запах, і думаю про те, що ми накоїли. Ніби вода може змити не тільки запахи, а й усі страхи.

Потім прямую в дитячу. Ховаюся там, ніби це острівець безпеки. Прислухаючись до кожного звуку за дверима. Хвилююся, що Арсен ось-ось зайде, а я поняття не маю, як нам тепер спілкуватися. Бо ми вже остаточно перейшли межу.

Але на ранок усе-таки доводиться зустрітися з реальністю. І всі важливі розмови, як завжди, відбуваються на кухні. Поки Богданчик спить, я п’ю свою гарячу каву. Але не в тиші як планувала.

Арсен заходить до кухні, вдягнутий у костюм, і теж зупиняється випити два ковтки ранкової кави. Він проходиться поглядом по мені, і я закутуюся в халат сильніше.

— Видихай, Алісо, — кидає жартома.

І я ніби за командою розслабляюся. Здуваюся, як повітряна кулька.

— Чому не повернулася? Я чекав.

— Син плакав.

— Я не чув.

Я знизую плечима.

Не думаю, що він вірить у мою брехню, та я не готова до цієї розмови. І Арсен це відчуває. Зітхає ставить чашку на стіл, і підходить до мене.

— Ти знав, де мене знайти.

Він уважно дивиться.

— Я не знав, чи тобі це потрібно.

— А зараз, думаєш, щось змінилося?

— Ти мені скажи.

Я мовчу, а його терпіння закінчується.

— Мені пора на роботу.

— Добре.

— І що навіть не поцілуєш на прощання?

Я стріляю поглядом у його бік. Ти знущаєшся чи що? На його губах ледь помітна усмішка.

— Ну ж бо, сміливіше.

Він кидає мені виклик — і я ведуся. Встаю зі стільця. Тіло ніби не слухається, але рухаюся на автоматі. Я піднімаюся навшпиньки й клюю його в щоку.

Арсен хитає головою.

— Так не годиться. Я хочу по-справжньому.

— Зараз Богдан прокинеться, і ти запізнюєшся, — тараторю.

— Алісо, — він кладе мені руки на талію. — Ми встигнемо.

Я здаюся. Заплющую очі й ніби лечу зі скелі, торкаючись його губ своїми. Ніжно, трепетно, обережно. Поки Арсен не бере все у свої руки — і я знову згоряю.