Розділ 52

Тиждень проходить швидко. Весь у турботах і тривозі. Після того, як у Богданчика піднімається температура, я трохи панікую. Тож наступного дня ми їдемо до лікарки. Вона оглядає Богданчика, і виявляється, що це банальна застуда.

Не треба було гуляти із сином по торговому центру. Сварю себе за це. І, на жаль це не перша і не остання хвороба. А для матері немає нічого гіршого, ніж коли хворіє дитина.

Щоб хоч якось відволіктися від важкого тижня, Арсен пропонує влаштувати пікнік біля озера і подалі від людей. Погода дозволяє. Тільки якщо раніше нам би для цього знадобилися кошик, плед і продукти, то з немовлям речей більше ніж може вміститися в автомобіль. Арсен жартує, що я зібрала пів квартири. Але так воно насправді й є.

Ми не обговорюємо ні той поцілунок в авто, ні те, чого не сталося після. Немає для цього ні часу, ні вдалого моменту. Але я помічаю все: і короткі погляди Арсена, і те, як він старається приділяти нам із сином багато часу, не зважаючи на завантаженість на роботі.

Помічаю, як частішає мій пульс поруч із ним. Як мені хочеться розтріпати його ідеально вкладене волосся. Вдихати аромат парфумів. О, і я це роблю. Досі не змінивши білизну в дитячій кімнаті на розкладному кріслі, де ми випадково заснули разом. Подушка й досі зберігає його аромат. Я розумію, як це по-дурному і по-дитячому, але нічого не можу вдіяти.

На мені короткі шорти і футболка, і я бачу, як Арсен затримує погляд на моїх довгих ногах.

Я запитально піднімаю брову, коли ми виходимо з авто. Мовляв, ну що ти дивишся?

— Краще б одягла штани.

— Чому?

— Змерзнеш.

Я лише тихо хмикаю.

Бо сонце пече, неначе влітку. Тож справа не в холоді. А в тому, що йому важко стримуватися поруч зі мною. Мене це навіть трохи тішить. Не лише ж мені страждати.

Спочатку ми просто гуляємо біля озера, годуємо качок і заколисуємо Богданчика у візочку. Гуляємо, ніби ми й справді щаслива родина. Арсен котить візочок, а я йду поруч Він розповідає смішні історії з дитинства, а я усміхаюся. Мружуся від сонця, і крадькома ним любуюся. І мені так спокійно в цей момент. Так добре. Не хочеться думати ні про проблеми, ні про майбутнє. А просто насолоджуватися цією миттю, яка так швидко мине.

Потім ми знаходимо тихе місце, де нам ніхто не завадить, із гарним краєвидом. І поки син солодко спить поруч у візочку. Ми розстеляємо ковдру і викладаємо їжу в контейнерах. Також фрукти, сир, круасани, сік і ще багато всілякої всячини, яку ми вдвох не з’їмо.

— Навіщо стільки їжі? — питає Арсен, ніби читаючи мої думки.

— Думала, що нам не вистачить.

Він лише хмикає.

— Ти не голодний?

— Голодний, — він дивиться так, що мене пробирає до мурашок.

Мої брови повзуть угору, і я починаю метушитися.

— Зробити тобі канапки?

— Я маю на увазі не їжу.

Мої щоки спалахують рум’янцем, коли я розумію, що він має на увазі.

— Дурник, — тихо шепочу і роблю вигляд, що дуже зайнята, намазуючи масло на хліб.

Але на обличчі Арсена жодної усмішки, і не схоже, що він жартує. Між нами така напруга, що я вже навіть хочу, щоб Богданчик прокинувся і врятував мене. Але цього не відбувається.

Закінчивши з канапками, я беру гроно винограду і кладу солодку ягідку до рота, відриваючи по одній.

— Будеш? — пропоную Арсену гроно, щоб хоч якось заповнити ніякову паузу між нами.

Він очевидно це трактує по-своєму. Нахиляється ближче і забирає губами ягідку з моїх рук.

Я на мить завмираю, не очікуючи такого повороту подій.

— Взагалі-то це була моя.

Я ж не винен, що з твоїх рук смачніше.

— Це неправда.

— Чистісінька правда.

Я полегшено видихаю, коли розмова заходить у безпечніше русло. Я розповідаю Арсену про свої успіхи, про плани. Що ще трохи — і я закінчу портфоліо. А ще відібрала кілька кандидаток на вакансію няні, і готова запросити їх на співбесіду.

— Хочеш я можу побути з тобою в цей час. Для підтримки. Або забрати Богданчика, щоб не відволікати.

— Ні, не треба. Я хочу сама. Та й син, навпаки, не буде заважати, а може стати першим випробувальним завданням. Я подивлюся, як ці жінки знаходять із ним спільну мову.

— Хапаєш на льоту, — очевидно, він робить комплімент.

— У мене хороший вчитель, — усміхаюся і дивлюся на нього.

У куточку його губ лишився слід від шоколадного круасана.

— Ти забруднився. Ось тут? — вказую я на місце.

— Тут? — він витирає не там. Не знаю, навмисно чи ні. Але я вже за імпульсом тягнуся до нього і витираю пальцями.

Хвиля жару заповнює моє тіло. Арсен не зводить з мене погляду. Я лише кашляю, щоб прочистити пересохле горло, і відсторонююся, шукаючи поглядом вологі серветки, яких немає в полі зору.

— Оближи, — хрипло чи то наказує, чи то просить Арсен.

Не знаю чому, але я слухаюся й облизую палець із шоколадом. Його зіниці розширюються. Навіть не хочу думати, що він уявляє в цей момент.

Але несподівано здіймається вітер, і я трохи здригаюся від прохолоди.

— Змерзла?

Хитаю головою.

— Йди сюди.

Він простягає руку, і я потрапляю в його обійми. Притиснута спиною до його живота, намагаюся не думати про те, що притиснуто до мого попереку. Сподіваюся, Арсен не вміє читати мої думки, бо горіти мені за них у гарячому котлі.

— Якщо не холодно, то чому тоді тремтиш? — шепоче мені на вухо.

Я лише знизую плечима.

Його обійми міцнішають, я спочатку сиджу як заклякла, а потім відкидаюся йому на груди і розслабляюся. Якщо можна вкрасти хоч кілька хвилин щастя, я це зроблю. А в його обіймах я щаслива. Арсен не дозволяє собі зайвого. Ми просто так сидимо, мовчимо, насолоджуємося краєвидом, слухаємо природу.

Його пальці торкаються мого волосся, і я трохи смикаюся від несподіванки.

— Гілочка, — він відкриває долоню.

Я лише нервово усміхаюся, бо занадто на нього реагую.