Розділ 25

Все відбувається наче в тумані. Я стою, не в змозі поворухнутися, поки Арсен нашвидкоруч хапає документи, мою сумочку й телефон. За мить підхоплює мене на руки і несе до машини.

— Я сама... — ледве шепочу.

Він навіть не слухає. Обережно садовить мене на переднє сидіння, заводить двигун і, виїжджаючи з двору, комусь швидко телефонує. Говорить коротко, уривчасто. До мене долітають лише окремі слова: «вагітність», «кровотеча», «будемо за десять хвилин».

Машина зривається з місця. Ми мчимо нічним містом. Я перебираю в руках ремінець сумки. Перед очима все пливе. За вікном миготять дерева, ліхтарі, будинки. Гарячі сльози котяться щоками.

Малюк тримайся... Будь ласка...

Спочатку Назар, потім дитина...Я не витримаю. Це занадто.

Мене трусить. Не розумію, від холоду чи від страху. Арсен помічає це й вмикає обігрівач. Тепле повітря заповнює салон.

На мені лише тонка піжама, домашні капці й куртка, яку він похапцем накинув мені на плечі. Сам Арсен взагалі у футболці та спортивних штанях. Ми вибігли з дому так швидко, що навіть не подумали про верхній одяг.

Всю дорогу він мовчить. Лише міцно стискає кермо — так, що біліють кісточки пальців, і раз по раз кидає на мене короткі погляди.

До приймального відділення ми дістаємося напрочуд швидко. Напевно, це найближча лікарня. Вона державна. Та зараз мені однаково. Головне — щоб допомогли.

Арсен знову бере мене на руки й майже забігає всередину.

— Вагітна. Вісімнадцятий тиждень. Кровотеча, — різко каже він медсестрі.

Та швидко викликає лікаря, а інша починає записувати мої дані.

— Документи, будь ласка...

— Документи можуть зачекати, — перебиває Арсен. — Спочатку огляньте її.

Він весь цей час тримає мене на руках.

— Арсен...

Від нервів починає тягнути низ живота.

— Кладіть її на кушетку. Зараз лікар підійде. Але вам доведеться зачекати за дверима.

Я скручуюсь клубочком. І кидаю безпомічний погляд на Арсена.

Я не хочу, щоб він ішов. Яскраве світло сліпить очі. Величезне крісло в кутку приймального відділення мене лякає, а ще й металеві інструменти, які лежать в лотку. Таке ще існує? Ніби я в кам’яному віці.

Я хапаю його за руку, і він стискає мою долоню.

— Ні.

Його голос звучить твердо і безапеляційно.

— Я нікуди не піду, поки мою дружину не огляне лікар.

— Вийдіть звідси, негайно! — медперсонал намагається випровадити Арсена за двері.

До кабінету заходить лікарка.

— Що за шум?

— Та ось чоловік — панікер.

Арсен хоче щось додати. Але лікар його заспокоює.

— Не хвилюйтеся. Зараз вашу дружину оглянемо. Але вам краще зачекати в коридорі.

Арсен вагається кілька секунд, я ковтаю слину, щоб хоч якось змочити пересохле горло. І щоб Арсен не так хвилювався за мене, шепочу губами:

Йди...

Він розтискає пальці, і я ніби втрачаю частинку тепла.

— Я буду поруч.

Арсен виходить у коридор. Лікарка швидко проводить огляд. Я зціплюю зуби і рахую лампочки на стелі.

— Масивної кровотечі немає — спокійно каже лікарка. — Але потрібно терміново зробити УЗД.

Кров шумить у вухах голосніше, ніж мої думки. Паніка то відпускає, то накочує хвилями. У кабінет УЗД Арсен заходить майже одразу. Здається, він нікого не питав дозволу. Раніше мені хотілося б провалитися крізь землю від сорому. Щоб він не бачив мене такою беззахисною, вразливою. А зараз мені байдуже. Я не хочу залишатися сама.

Арсен виявляється єдиною людиною, якій я можу довіритися. Він мовчки сідає поруч. Коли лікарка наносить холодний гель на живіт, він знаходить мою долоню. Я стискаю її з усіх сил. Рвано дихаю. Рахую про себе до ста, поки вона довго водить датчиком. Щось вимірює, щось каже медсестрі. Я не розумію жодного слова.

— Поясніть, будь ласка, — вимагає Арсен.

Лікарка ледь усміхається. І ця усмішка стає для мене єдиною надією. Якби все було погано вона б не посміхалася.

— Бачу у вас невелику гематому біля плаценти. Саме вона, найімовірніше, і спричинила кровотечу.

— Це дуже небезпечно? — ледве вимовляю.

— Не критично. Але є загроза переривання вагітності. Вам потрібна госпіталізація, лікування й суворий постільний режим.

Загроза переривання...

Ці страшні слова врізаються у свідомість.

— А дитина? З нею все добре?

У мені вмикається чи то материнський інстинкт чи то переляк, і не Арсен, а я закидаю лікаря питаннями.

Лікарка ще раз уважно дивиться на екран.

— Термін відповідає вісімнадцяти тижням. Малюк розвивається добре. Серцебиття ритмічне.

Я заплющую очі і видихаю. Арсен злегка погладжує мою долоню.

Лікарка повертає до нас монітор.

— Ось ваш малюк.

І я знову бачу це крихітне диво...

— І... здається він зовсім не соромиться показатися, — усміхається вона. — Вітаю! У вас буде хлопчик.

Я так сильно впиваюся нігтями в руку Арсена, що лишаю відмітини.

У мене буде син. В очах виступають сльози.

Дивлюся на Арсена, жодної реакції, його обличчя — непроникна маска.

Це хлопчик. Ти чув? Хочеться крикнути йому. Бо він сидить і не рухається. Навіть не дивиться на мене, лише втупився в екран.

І я вивільняю руку з його долоні. Хотілося розділити з кимось цей радісний момент, а таке відчуття ніби я проживаю його на самоті.

— Рухи вже відчуваєте?

Я лише заперечно хитаю головою.

— Не хвилюйтеся. У першу вагітність це часто трапляється трохи пізніше.

Лікарка втомлено усміхається і починає заповнювати документи.

Мене переводять у стаціонар. Я була б згодна й на звичайну палату. Аби тільки не залишатися самій. Та Арсен домовляється про окрему палату. Коли мені ставлять крапельницю й перші хвилини паніки відступають, між нами знову виростає стіна. Ми мовчимо. Кожен про своє.

— Я залишуся тут, — нарешті каже Арсен.

Я повільно хитаю головою.

— Не треба.

— Алісо...

— Зі мною вже все добре. Справді.

Арсен хмуриться. Хоче посперечатися, але здається і важко зітхає.