Розділ перший

Я тихенько повернула ключ в замковому отворі і скривилась, почувши тихе клацання. Хоч би ніхто не помітив, що мене не було всю ніч…

Не хочу скандалу, тож треба бути максимально непомітною.

Обережно натиснула на дверну ручку, прослизнула у вузенький передпокій квартири…

– Ти не ночувала вдома.

Я мимоволі втягнула голову в плечі, чекаючи, що зараз мене почнуть вичитувати. Ще б в монастир запхали в двадцять три роки, чесне слово. Хоча це краще, аніж слухати постійне ниття, чому я незаміжня досі.

Та хай хоч покусають! Сьогоднішня ніч була того варта! Я ледь стрималась, аби не замружитись, знов поринаючи у приємні спогади. Його палкі доторки, палкий нерозбірливий шепіт…

– Все в порядку, можемо йти на роботу, чи хочеш відіспатися? – друга фраза просто шокувала мене і змусила випростатись. 

Я нарешті підвела погляд. Дружина мого старшого брата, Лада, дивилась на мене без краплі засудження і посміхалась.

– Тьху, – я струснула головою. – Пробач. Я досі не можу звикнути, що мене ніхто не стереже. Чомусь подумала, що ти будеш як моя мама.

Жити з батьками – справжнє пекло. Особливо якщо вони переконані, що жінка повинна вийти заміж і народити трійко дітей, ще й до двадцяти п’яти років. Не те щоб я не хотіла дітей та заміж, але трохи запізнювалась за графіком. Бо до встановленої ними межі мені лишався рік і кілька місяців, і єдиний шанс задовольнити їх бажання – це вийти заміж завтра і мати одразу трійню.

Чи варто уточнювати, що це не входило в мої особисті плани?

Від батьків я втекла жити до брата, Руслана, і він ніби не поривався мене стерегти. Тож вчора я й дозволила собі сходити в клуб з подругами.

Що ж… Ми трошки захопились.

Напевне, саме тому зранку я чекала, що Лада мене вичитуватиме, як це робила б і мама, і геть не чекала на привітність.

– Я бачу, – дівчина всміхнулась мені, – в тебе була бурхлива ніч. Якісь ліки пошукати, чимось нагодувати?

– Кави, – видихнула я рішуче. – Так, бурхлива… Я в порядку, просто треба трішки прийти до тями, і готова вирушати на роботу.

– Впевнена?

Та я ні в чому не впевнена! Але ж не розповідати Ладі, що вчора в клубі я так затанцювалась, що й не помітила, як опинилась в обіймах незнайомця? Що він був настільки гарним, що я не змогла йому відмовити? Що я, неприступна, холодна до чоловіків, цілувалась з ним, доки геть не втратила здоровий глузд, а зранку прокинулась з ним в одному ліжку?

І втекла. Тому що була впевнена: ранок виявиться геть не казковим. Він абсолютно точно вкаже мені на двері, тож краще піти самій. Нехай сприймає мене веселою незнайомкою, з якою навіть не встиг нормально познайомитись.

У мене ж і далі все буде, як раніше. Робота, пошук нормальної орендованої квартири, щоб у брата на шиї не сидіти, але й не повертатись до батьків, новий цікавий проект і жодного кохання. Воно мені не потрібне ще найближчі років десять.

– Так, впевнена, – збрехала я Ладі. – Кави і за роботу. Що там наш італієць? – нагадала про наші плани на роботу. – Він вже доїхав, я сподіваюсь? Без пригод?

Лада важко зітхнула.

– Без пригод? Даріо Рінальді? Та де там. Але приїхав, вчора ввечері. Потім десь повіявся, але його вже знайшли. За дві години буде в театрі, і можемо розпочати переговори.

Загадковий Даріо – співак, що мав виконувати роль в мюзиклі мого брат, і причина, з якої мене взагалі попросили взяти участь в цьому проекті. Я – перекладачка, і серед іншого добре володію італійською мовою. А Даріо, на відміну від Лео, на заміну якому він і прийшов, ні бельмеса не розумів українською. Знадобиться супровід, а одна з вимог – щоб перекладач міг розмовляти на рівні носія. Я чимало стажувалась в Італії, перш ніж повернутись на Батьківщину, а ще зможу супроводжувати цього проблемного паразита і в інші країни, коли будуть гастролі. Перекладати на французьку та англійську також, якщо знадобиться.

Взагалі-то вчора ввечері, дізнавшись, що брат все-таки доручить мені цю суперзірку, я мала пошукати в інтернеті принаймні його фото і хоч щось з біографії. Але якось не склалось, пішла з подругами і… Коротше, мені стало не до блукань всесвітньою мережею.

– Йду пити каву, – зітхнула я.

Наступна година пішла на те, щоб зібрати себе до купи. Прийняти душ, спробувати змити чужі цілунки і втамувати приємні спогади. Мені зараз треба зосередитись на роботі, а не на минулій ночі.

Нарешті – нехай і з натяжкою, – я могла сказати, що готова до виходу. Лада дивно зиркнула на мене, але нічого питати не стала. Ми вискочили з під’їзду і поспішили до Руслана; брат уже чекав біля машини.

– Спіймав те італійське нещастя? – поцікавилась я. – Не уявляю собі, як буду з ним працювати, якщо все настільки погано…

– З твоїм характером, Марго, – гмикнув Руслан, – ти приборкаєш його одразу. Навіть не сумніваюсь.

Я лише знизала плечима, сподіваючись, що він був правий, і більше не промовила жодного слова. Тільки трохи напружилась, коли ми під’їхали до будівлі театру, і Руслан, допомігши мені вибратись з машини, вказав вперед.