Розділ 64. Довгі проводи – зайві сльози

Розділ 64. Довгі проводи – зайві сльози

Спочатку постукали раз, а потім ще двічі, доки я не відчинила двері самотужки. На мене поглянуло знайоме обличчя Ілсе. Він відчутно схуд, обличчя набуло хворобливого відтінку, ледь тримався на ногах, та головне — хлопець був живий. Під його очима залягли глибокі синці, а самі очі…

— Чому вони стали блакитними? — прошепотіла я, міцно обійнявши хлопця. — Що вона робила з тобою у в’язниці? 

Він також обійняв мене, але якось невпевнено. Дівчата переглянулися поміж собою та, мов миші, протиснулися в кабінет. Відверто кажучи, ми з Ілсе були не надто близькі, хоча й проводили багато часу разом. Коли буквально приміряєш шкіру іншої людини — все змінюється. Зараз ближчої людини за нього в мене не було. Так, він викликав демона, який вбив мого коханого. Провина хлопця була лише в тому, що він підкорився владі Леоніди. Ми всі підкорилися волі верховної. 

— У тебе вони також були блакитними останнім часом, — зазначила Белла. 

— Це відколи? — не повірила я. — Не було часу роздивлятися себе в дзеркало, але гадаю, я б помітила, що колір змінився. 

— Коли я залишила тебе відсипатися в сховку Зігфріда, вони ще були карими, — знизала плечима жінка. — А зустрівши на кладовищі Тельфера, стали блакитними. Хто знає, чим ти займалася в катакомбах. А головне — з ким ти це робила.

— Гарне питання, — побелькотіла я, відстороняючись від хлопця. 

— Пані Маджері, навіщо ви лізли в катакомби? — тихо прошепотів Ілсе змореним голосом. 

— Я все потім тобі розповім, — відмахнулася я. — А поки мені потрібна ще одна маленька послуга.

— Яка послуга, пані Маджері? — втомлено спитав він. 

— По‑перше, ніколи більше не називай мене пані. Ніхто у світі не бачив мене ближче, ніж ти, — посміхнулася я. — По‑друге, зможеш організувати екіпаж із візницею? Ми їдемо з цього клятого містя на захід. 

— Де я візьму вам екіпаж? — розгубився він. 

Вихопивши в Арабелли листа з печаткою Святого престолу, я вклала його в руки хлопця. 

— Покажи це в стайнях і вимагай виконати останню волю матінки Леоніди. 

— А якщо вони будуть пручатися, то поклич мене, — зверхньо додала Белла. — Я знайду потрібні слова. 

Щось вона захопилася. Голос відьми від голосу Леоніди було майже не відрізнити. Присягаюся, якщо її почують у темному коридорі, то подумають, що стара повстала з мертвих. І як я цього раніше не помічала? 

Ілсе кліпнув очима та сховав лист у кишеню сірої сорочки.

— І можеш забрати пакунок? Там особлива для мене річ, — поспіхом промовила я, потягнувши хлопця в будуар. Він легко підхопив коробку та покрокував до виходу. 

— Рада, що ти зробила правильний вибір, — кивнула мені Белла. — Ось побачиш, західні гори ще зможуть тебе здивувати. 

Це мало прозвучати підбадьорливо, але здивувань останнім часом було для мене забагато. Порожнє відро випало з рук Луїзи та покотилося по мокрій підлозі. 

— Ви обіцяли мене навчити магії, а натомість просто залишаєте тут мити підлоги? — докірливо промовила Луїза. 

— Дівчинко, ти не знаєш усієї ситуації! — вигукнула я. — Зі мною може бути небезпечно.

— Я вам не дівчинка, — серйозно промовило дівча, і в її очах затанцювали небезпечні золоті блискітки. — Ви знаєте, хто я, а я — хто ви. 

Ви коли-небудь замислювалися: чому жінки стають відьмами? Звідки беруть силу творити дива? Де знаходять на це наснагу? Тільки не питайте про це священника, я вас благаю. Правди у його словах ви не знайдете, лише почуєте історії про дихотомію добра й зла.

Справжня магія ховається в кількості та силі пережитого. Усередині нас палає невидимий вогонь. Магія, яка не потребує жезлів чи заклинань. Вона народжується з нашого серця й думки, перетворює темряву на шлях, а сумніви — на силу.

— Гарна з неї вийде відьма, — розсміялася Белла, нахилившись до дівча. — Чимось нагадує нас із тобою в молодості. Така ж норовлива та знає, чого хоче. 

— Ти не бачила мене малою, тож дарма таке кажеш, — відмахнулася я від Белли. 

— Мені й не треба, я себе пам’ятаю в її віці, — замріяно розсміялася вона. — При монастирі відкривається школа. Чому б тобі не взяти дівчинку з собою? Якщо ви уклали магічний договір, то його треба виконати.

— Я схожа на вчительку? — скептично запитала я.

— Ти схожа на жінку, якій дуже потрібна допомога, — відповіла Белла, кивнувши на мою мітку.

— І я хочу з вами! — вигукнула Афродезія. — Я теж прагну вчитися, а не прибирати бруд та кров все життя! 

— Ні-ні-ні, ніхто нікуди не їде! — вигукнула я, схопившись за голову. — Ви подуріли? Я в житті дітьми не займалася!

— Вона вже сказала: ми не діти, — похитала головою білявка. — Ми чародійки й хочемо у вас вчитися. 

— Вільні руки ніколи не бувають зайвими, Мардж, — м’яко промовила Белла, поклавши руку мені на плече. — Ти передаси їм знання, навчиш усього, що знаєш, а вони тобі допомагатимуть.