Розділ 57. Срібне око богині. Частина 1

Розділ 57. Срібне око богині. Частина 1

Даремно я витріщалася на потойбічні танці мерців у місячному світлі. Без заперечень, вони були дуже гарні. Не виключено, що рухи хазяйки кладовища здавалися настільки плавними та чаруючими через брак кісток і матеріальних обмежень. Я була ще не готова до таких танців, тому відчайдушно боролася з іншими обмеженнями. 

Звільнити чорний камінець із блискучих золотих кайданів було не простим завданням. Зі всією обережністю, щоб не пошкодити поліровані боки обсидіану, я намагалася відігнути тупими ножицями краї кулона. 

З чола цівками стікав липкий піт. Щомиті жар від статуї заклятого демона ставав пекучішим, перетворюючи атріум астрального палацу на філію пекла. Підкотавши рукава, я розстібнула сорочку та зав’язала її на животі. Та все це не допомагало — спекотно було, як у дупі дракона. Або, краще кажучи, як у казані зі смолою, де потойбічні майстри тортур смажать грішників. Ще й ножиці дратували своєю тупістю. 

І не тільки ножиці… 

— Дідько! Чому я нікого ніколи не слухаю? — прошепотіла я, гніваючись на саму себе. — Фредерік вручив мені ніж. Та навіщо тобі зброя, Мардж? Ти ж найсильніша, найрозумніша, най… Ай! Хай тобі грець! 

Сталеве лезо зісковзнуло із золотого ободу і боляче впилося мені в палець. Як швидко людина вміє забувати про біль! Ще мить тому я з іронією згадувала тих, хто ніколи не відчував нічого сильнішого за порізаний палець, а вже скаржуся на свій. Ножиці були тупими і шкіру не порізали, та менш боляче від цього не стало. Забувши про синяк на шкірі, я відігнула останню золоту дужку, яка стримувала камінець, і він легко вислизнув у мою руку. 

— Є! — радісно вигукнула я. 

Леоніда мала рацію: я справді перебувала під чарами мороку. Іншого пояснення в мене не було. Я ще раз пильно придивилася до чорного камінця, що виблискував у мерехтливому світлі повні, й зробила висновок: 

— І як цього малюка можна було переплутати з чорним діамантом? Ані огранки, ані гри світла, ані… 

— Ані здорового глузду, — закінчив мою фразу владний голос. 

Я повільно визирнула з-за статуї, вдивляючись у темряву атріуму. Іншого я й не очікувала. Леоніда змогла подолати хазяїна цвинтаря. Вона занадто могутня та розумна відьма, і навіть без підготовки ладна розібратися з химерним духом. Він і так зробив неможливе — виграв для мене доволі багато часу. Треба дізнатися його ім’я та поставити поминальну свічку в храмі. Чула, що вони це люблять. 

Колишня голова Святого престолу повільно наближалася до мене, цокаючи каблуками по мармуровій підлозі. Бій із мерцем для неї не пройшов без втрат. Навіть не дивлячись на пошматовану пурпурову сукню, розпатлану зачіску та почорнілі від заклять пальці, вона виглядала саме такою, якою я її пам’ятала: втомленою, старою та сухою. Сивина, мов сірий попіл, покрила її колись чорняве волосся. Вона ж притрусила витончені брови й усе обличчя. У хитких променях місяця шкіра виглядала блідою та потрісканою, мов старий пергамент. 

— Знайоме обличчя, — не втрималася я від їдкого коментаря. — А де поділося те гарне личко, яке було до цього? 

Її відповідь потонула в несамовитому крику, що лунав згори. 

— Чудово. Здолати духа вона не змогла, — пролунала в голові думка. — Тому скувала його магічними путами, як і Шакса. 

— Молодець, Мард, гарно придумано. Моя школа, — прокрехтіла вона, сіпнувшись у крику хазяїна кладовища. — Навіщо ти сюди приперлася? Чи тобі жити набридло? 

— Гарне питання. Але я гадала, що мене тут чекали, — вдавано задумалася я. 

— Тебе тут не повинно було бути, і зараз ми виправимо цю прикрість, — відмахнулася жінка. 

Краєм ока я побачила, як відьма повела в повітрі зеленкуватим від часу бронзовим веретеном і хутко сховалася за статую Вакха. Плита відірвалася від підлоги й із грохотом ударилася об його мармурові ноги, розсипавшись на друзки. Атлант встояв, та мені здалося, що від удару він поворухнув стегном. 

Витягнувши з сумки чорне дзеркало, я обережно вставила в нього відколотий шматок. Він ідеально увійшов у єдиний розкол, і на мене поглянуло моє власне здивоване обличчя. Іскор магії чи потойбічного туману не було. Демон спав у статуї зачарованим сном, мрець був запечатаний десь нагорі, а більше бажаючих мене рятувати не знайшлося. 

— І де цей клятий Анатоль, коли він так потрібен? — крізь зуби процідила я. 

Хтось із мудрих сказав: «щоб перемогти ворога, треба пізнати його». Леоніда була майстринею проповідей. Прихожани плакали від її слів на ранкових службах, а гроші пожертв текли рікою. Кожен дар — це маленьке прокляття. Коли колишня голова Святого престолу починала говорити, то вже не могла зупинитися. Треба було зайняти її розмовою, поки я хаотично вирішувала, що робити далі. 

— А ви залишили б мені життя, якби я сюди не прийшла? — вигукнула я. — Чи придушили б по-тихому, як кошеня, після страти Ілсе? 

— Ніхто не повинен був померти, якби ти вміла слідкувати за інструкціями! — вигукнула вона зі злобою, жбурнувши наступну мармурову плиту.