Розділ 31. Правда чи дія?

Розділ 31. Правда чи дія?

Час – це не константа. Я вже давно зрозуміла цю просту істину і не скільки не дивувалася, коли один день тягнувся, наче кульгава кобила по кривій дорозі, а інший міг стрімко промайнути ластівкою повз тебе. Серед нашої братії ходили чутки, що у всьому винне стародавнє прокляття забутого бога, який заприсягнувся зіпсувати життя всьому сущому через якусь дріб’язкову образу. Гадаю, це ще один забобон. Вся сіль у сприйнятті подій.

Ми вчасно встигли вийти з катакомб. Назовні мене зустріло не яскраве денне світло, а густий вечірній туман, який заполонив все навкруги. Від відчуття зловісного дежавю я сіпнулася.

– Це якийсь жарт? – розчарована прогарчала я, відчинивши іржаву решітку, – Вочевидь, всі мої дороги тепер ведуть на цвинтар. Ні, це не посмішка злої долі, це – відверте знущання, але в будь–якому разі краще, ніж під землею.

Ми не повернулися в Аєрам. Золотий район недоторканих залишився далеко на вкритих димкою схилах високого пагорбу. Це кладовище було старим, з кривими хрестами та грубими каменюками замість надгробків. Бідняки не мають грошей, щоб платити садівникам, чи багато вільного часу, щоб слідкувати за могилами. Територія цвинтаря густо поросла вербою, яка вже встигла випустити зелене листя та жовті бруньки квітів, перетворившись на хащі. Серед низеньких кам’яних надгробків височів один єдиний склеп, з дверей якого я вийшла. Навіщо тут робити вхід в катакомби, залишилося для мене загадкою.

Актавшан ніде не було видно. Я гукала ворожку хвилин десять, поки не здалася. Навіть спробувала задіяти нове вміння та відчути її нитку, але все було марним. Навколо було порожньо. Зробивши коло навкруги склепу, я знайшла сліди, які прямували до ґрунтової дороги і там губилися. Мабуть, жриці остогидла моя компанія і вона воліла ретируватися туди, де немає кістяних монстрів, підступних духів, настирливих чаклунів і… мене. Десь глибоко в душі я чудово розуміла це просте людське бажання.

Ледь блимаючий ліхтар знайшовся серед трави під кущем фіолетового бузку. Я схопила його і, перевіривши рівень масла, розчаровано вигукнула:

– Майже не залишилося. Ну що за прокляття? Знову блукати в темряві!

Розчаровано вилаявшись, я сіла на ступені склепу та почала обдумувати подальший план дій. Поміж надгробків в тумані кілька разів промайнув сірий хвіст. Спочатку мені здалося, що це гра уяви, та вже за пару хвилин до мене вибігла сіра доволі годована кішка. На радощах, що знайшовся хоч хтось живий у місті мертвих, я схопила її та занурилися обличчям у тепле м’яке хутро. Кішці не сподобалися мої лестощі. Вона невдоволено нявкнула, видерлася на волю та стрімко побігла по протоптаній доріжці в сторону головної дороги. В будь–якому разі, зараз я знаходилася у кращому становищі, що не могло не тішити.

– Я більше не в катакомбах. Небо видно, а скоро ще й місяць зійде. Нічне світило повинно вже бути у фазі Селени, отже світло буде. Головне, щоб ніч була безхмарна, – розмірковувала я, прямуючи за хвостатою пронирою, – Кішка товстенька. На цвинтарі так не прогодуєшся, отже десь їжу вона знаходить. Може поруч є якась харчевня, чи хоча б сторож. Може, і мені там щось перепаде.

Розмріявшись про шинок з теплим вогнищем та гарячу вечерею, я не помітила, як дійшла до брами кладовища.

– Ми вже все тут обійшли! – пролунав верескливий жіночий голос з туману, – Ти точно бачив це місце?

– Точно, – відгукнувся глибокий чоловічий баритон, – Мої видіння не брешуть.

Голоси здалися знайомими, але я вирішила перестрахуватися. Сівши на камінь в густих хащах ароматного бузку, я прикрила сумкою ліхтар та почала вглядатися в білу димку. Кішки зникла. Тільки хвіст промайнув серед надгробків, залишивши мене на самоті з голосами в тумані.

– Будемо повертатися чи чекати? – спокійно спитав чоловік.

– Чекати. У цього цвинтаря один вихід, – трохи подумавши відповіла жінка, – Якщо вона тут, то рано чи пізно повинна з’явитися. Ми не можемо її втратити, чуєш? Мардж нам потрібна! 

– Навіщо тоді було влаштовувати цей цирк, мамо? – не витримав чоловік, – Чому завжди треба хитрувати та плести інтриги? Чого ми не можемо сказати їй все прямо?

Я видихнула. Авжеж, хто ще міг знати, що я саме тут виберусь з підземелля, як не всевидячий Фредерік? Вочевидь, хлопець і справді толковий ясновидець. На моїй пам’яті, не багато хто з колег по ремеслу міг з легкістю викликати точні картини майбутнього. Зазвичай, провидці входили в особливий медитативний стан, доволі розмито пророчили події, які потім записували та довго трактували.

Ховатися більше не було сенсу. Їсти хотілося так, що я ладна була покликати Анатоля, щоб мене накормив, чи ще гірше – дати знайти себе королеві. У в’язниці хоча б годують.

– Чого ж не можна? – вигукнула я, виходячи з квітучих кущів, – Гадаю, що зараз саме час для правди.

Моя поява не стала настільки тріумфальною, як би мені хотілося. Туман приховав реальну відстань до моїх знайомих. Щоб побачити їх достобіса здивовані обличчя, прийшлося топати з два десятка метрів.

– Маджері! – вигукнула Белла, міцно обійнявши мене за плечі. Здивування, та спалах радості швидко змінився недовірою, – Що ти чула?