Пролог

Домініка

Спина впирається в холодну поверхню зачинених дверей його кабінету, а з грудей виривається лише рваний, судорожний подих. Мені здається, що в цій кімнаті раптово вимкнули кисень. Або весь мій кисень зараз зосереджений в одному-єдиному чоловікові, який нависає переді мною, закриваючи собою весь світ.

Владислав Родовський.

Його широкі плечі, обтягнуті дорогою чорною сорочкою з розстебнутими верхніми ґудзиками, повністю перекривають мені шлях до втечі. Він важко, гаряче дихає мені прямо в губи, а його темні очі, зазвичай крижані й розважливі, зараз палають чимось диким і небезпечним. Манжети його сорочки закочені до ліктів, оголюючи міцні передпліччя, покриті вугільно-чорними татуюваннями, які в напівтемряві кабінету здаються живими візерунками.

— Ти знову порушила моє правило, Ніко, — його голос звучить надто низько, хрипко, з тими самими залізними нотками, від яких у мене під шкірою пробігає холодний дриж. — Я чітко сказав тобі не повертатися пізно. Я сказав тобі не дозволяти цьому виродку підходити до тебе. Ти погано мене чуєш, дівчинко?

— Я... я просто затрималася на лекції. Він просто підвіз мене... — намагаюся виправдатися, але мій голос зрадницьки тремтить.

Я стискаю пальцями поділ своєї скромної сукні, відчуваючи себе такою маленькою, крихкою і абсолютно беззахисною перед цією скелею. Мені вісімнадцять. Йому тридцять п'ять. Він найкращий друг мого покійного батька і мій офіційний опікун, який зачинив мене у своїй золотій клітці. Я мала б ненавидіти його за цей тотальний контроль, за те, що він перетворив моє життя на суцільні заборони та звіти за кожен крок. Я і намагаюся ненавидіти. З усіх сил.

Але чому тоді моє серце так скажено б'ється об ребра, а внизу живота згортається тугий, гарячий вузол?

Владислав робить ще крок, майже втискаючи моє тіло в дерево дверей. Від нього пахне дорогим тютюном, кедром і тим самим важким чоловічим парфумом, який уже три місяці сниться мені щоночі. Його велика, гаряча долоня з грубою шкірою раптово лягає на мою талію, і крізь тонку тканину сукні я відчуваю, як його пальці власницьким рухом стискають мою шкіру. На мить я забуваю, як дихати.

— Мені плювати на твої лекції, — шепоче він, нахиляючись так близько, що його губи майже торкаються моєї мочки вуха. Його хрипке дихання обпікає шию, змушуючи мене тихо, жалібно зітхнути. — Ти належиш мені, Ніко. Кожен твій подих, кожен погляд, кожна думка. Ти не смієш дивитися на когось іншого. Бо я знищу будь-кого, хто спробує до тебе доторкнутися.

Він піднімає другу руку, і його довгі пальці грубо, але водночас неймовірно чуттєво перебирають пасма мого русого волосся, змушуючи мене закинути голову назад і подивитися прямо в його темний вир очей. Між нами іскрить так, що повітря буквально тріщить. Це межа. Повна катастрофа. Якщо ми зробимо ще один крок, якщо його губи зараз накриють мої — вороття назад не буде. Наш зв’язок — це брудний, смертельний гріх.

Родовський повільно опускає погляд на мої губи, і я бачу, як на його жорсткому обличчі здригається кожен м'яз. Він бореться із собою. Його залізна витримка, яку він так плекав, тріщить по швах. Його великий палець із силою надавлює на мою нижню губу, змушуючи мене злегка відкрити рот.

— Ти зведеш мене з розуму, Ніко, — хрипить він, і в його очах спалахує те, від чого мій подих остаточно обривається. — І, здається, мені вже начхати на наслідки.

Він нахилився для поцілунку, його велике, гаряче тіло втиснулося в моє, даруючи перше, шалене відчуття його збудженої сили...