Гра в демона

Гра в демона

Юлія

     Я не можу вибратися з дому. Він відчинив двері. Я біжу по коридору в дальню кімнату  до балкона. Я на третьому поверсі. Але ж тут не високо? Я зможу перелізти та спуститися тримаючись за мотузки для білизни. Це так легко. Проте, він вже в кімнаті. Я не вагаюся й секунди. Ногами впевнено торкаюся бетонної доріжки та мчуся…. Де ти, мій порятунок?

     Дівчина відкрила очі. Її зосереджене лице застигло в кам’яній масці безвиході. За час моє практики, а це, з гаком років двадцять, я чула таке вперше. Дівчину звали Юлія. Їй було років двадцять п’ять, трохи менше, трохи більше. Наша зустріч відбулася у середу о десятій. Коли вона зайшла до мого кабінету, я відразу відчула той ореол харизми, який випромінюють дуже незвичайні люди. Хоча вона і мала доволі звичайну приємну зовнішність. Але її манера говорити гіпнотизувала. Дівчина привабливо жестикулювала руками. Вони, як лебеді, рухалися в такт її мелодійній мові. Очі Юлії мали густий сірий колір наповнений, я би сказала, містичним тягарем. Але її проблема здивувала мене.

 - Навіщо вам це?  - Спитала я її не ховаючи своє здивування. До мене приходять люди, щоб згадати рідних, коли втрачають пам'ять. Люди прагнуть згадати, щоб знов стати щасливими. Або ж навпаки, я допомагаю їм забути якісь моменти, позбутися  згубної залежності, і знов - таки, щоб вони стали щасливими та змогли жити далі без зайвих важких спогадів. Але цей випадок… - Так навіщо вам це? – Знов спитала я. Юлія сиділа з опущеною головою, її руки були зціплені в замок.

 - Я хочу, - вона підняла на мене очі, які ніби наповнилися дощовими хмарами перед грозою, - згадати, якщо це було. Я хочу знати, що це не плід моєї уяви. Це ж ненормально, коли людина пам’ятає як неприємно було пісяти під себе в дитинстві?

 - Таке трапляється, іноді, майже, років до семи.

 - Ви мене не зрозуміли, - вона нагнулася до мене і додала пошепки, - я пам’ятаю себе немовлям. Я зацюнялась, але говорити ще не можу. І чекала, коли ж врешті прийде мама і зніме з мене все ту мокру білизну. Я ще не можу перегортатися й задираю ніжки догори. Я бачу свої ніжки, маленькі п’яточки й гадаю про те, як огидно бути такою маленькою та безпомічною. 

 - Я припускаю таке. – Поправляю свої окуляри й думаю про те, що у дівчини й справді широка уява. Хоча наш мозок може ще й не таке. – Проте, я не дуже розумію навіщо вам намагатися згадати ймовірне зґвалтування?

 - Ви мені допоможете? – По складах питає в мене дівчина. Так, врешті відповідаю я. І через декілька сеансів я дуже про це пошкодую.

Сеанс перший

     Я, як досвідчений гіпнотерапевт, маю три правила. Перше: не зближуватися з пацієнтами, друге: тримати дистанцію при спілкуванні, третє: не нашкодь. У випадку з Юлією, я порушила всі три правила. З першої зустрічі, я відчувала до неї дуже приязне відчуття, як з близькою подругою. Тримати дистанцію в мене не вдавалося, її справа, стала моєю справою. А щодо третього правила, я почала шкодити саме в ту мить, коли погодилася її прийняти. Перший наш сеанс відчинив браму. 

 - Слухай мій голос, коли я дорахую до п’яти, ти перенесешся в той вечір, коли п’яний батько прийшов до твоєї кімнати. – Юлія лежала на софі склавши руки на животі. Дихання було спокійним та рівним. Один… Два… Три… Чотири… П’ять… Де ти? – Юлія мовчала, дихання стало глибоким. – Юля, ти де? Ти в кімнаті?

 - Ні.

 - Де ти?

 - Я стою на вулиці. Тут дорога. 

 - Що ти ще бачиш? – Дивно, я використала методику занурення в спогади саме того дня, коли на думку дівчини сталося зґвалтування її батьком, як вона і чому опинилася не в будинку?

 - Ліс. 

 - Ти можеш перейти дорогу?

 - Можу.

 - Йди.

 - Я не хочу. Там хтось є… Я йду… 

 - Юля?

 - Так. 

 - Ти тут?

 - Я у лісі. Тут дуже гарно. Я виходжу на галявину. Такий приємний медовий аромат. Це квіти. Вся поляна вкрита килимом фіолетових квітів. Там стоїть стіл. Він прямокутний та старий. За ним сидять люди, здається. Ні, це не люди. Тобто вони мають людські тіла та голови звірів. Вони огидні. Один має голову свині, інший козла, третій восьминога, п’ятий ведмедя, шостий вовка, сьомий риби, восьмий … ох, вони потворні! Я сиджу з ними за цим столом. 

 - Навколо тебе багато людей?

 - Нас дванадцять. Вони оголені, а їх тіла наче стягнуті на кістках. Виснажені, обсмоктані тіла. Але ніхто не має вигляд людини. Дуже дивно, але мені не страшно. Вони всі ніби завмерли. В голові стола сидить чоловік. 

 - Який вигляд він має?

 - Я не бачу його обличчя. Голова вкрита капюшоном, але його руки лежать на столі.