Розділ 2
Будильник Ніка задзвонив о 5:15.
Хлопець розплющив одне око, подивився на телефон і кілька секунд просто мовчав.
— Ненавиджу баскетбол, — пробурмотів він і накрив голову подушкою.
Телефон знову завібрував.
На екрані висвітилося повідомлення від Джона.
Джон: Ти живий?
Нік: Ні. Це мій привид відповідає.
Джон: Чудово. Привиди теж повинні бути на тренуванні о шостій.
Нік: Якщо я помру дорогою, скажи всім, що винен Картер.
Джон: Передам. Але спочатку купи мені каву.
Нік кинув телефон на ліжко.
— Ідіот.
О 5:58 спортивний зал уже був відкритий.
Першим прийшов Девід. Він розминався біля баскетбольного кільця.
За ним з’явився Стів, який приніс із собою пляшку води й кілька батончиків.
— Доброго ранку, — привітався він.
— Для кого як, — відповів Девід.
За хвилину двері відчинилися, і всередину влетів Кевін.
— Я запізнився?!
— Ні, — відповів Стів.
— Чудово! Я вже подумав, що Картер змусить мене бігати до обіду.
— Не підказуй йому, — кинув Девід.
О 6:03 з’явилися Джон і Нік.
Джон позіхав, а Нік виглядав так, ніби готовий посваритися з усім світом.
— Доброго ранку, капітане! — весело вигукнув Кевін.
— Замовкни.
— Я теж радий тебе бачити.
Нік поставив сумку біля лавки.
— Де наш улюблений тренер?
— Позаду тебе, Кроу.
Нік заплющив очі.
— Чудово. Він з’являється, як погана прикмета.
Рон стояв біля входу зі свистком у руці.
— Раз уже всі зібралися, почнемо.
Він подивився на годинник.
— Кроу, три хвилини запізнення.
— Доброго ранку і вам.
— Додаткові десять хвилин бігу.
— Який щедрий подарунок.
— Ще десять?
— Мовчу.
Джон тихо засміявся.
Рон повернув голову.
— Джоне, хочеш приєднатися?
— Ні, дякую. Я дуже люблю тишу.
Тренування почалося з бігу, потім були вправи на швидкість, передачі й точність кидків.
Рон уважно спостерігав за кожним гравцем.
— Девіде, хороша передача. Кевіне, не поспішай із кидком. Стіве, дивись на партнерів, а не тільки на м’яч.
Потім його погляд зупинився на Нікові.
— Кроу!
— Я тут.
— Ти граєш сам за себе.
— Дивно. Я думав, що маю забивати м’ячі.
— Баскетбол — командна гра.
— Я знаю правила, тренере.
Рон підійшов ближче.
— Тоді почни їх виконувати.
Нік усміхнувся.
— Ви завжди такий привітний?
— Тільки з тими, хто не слухає.
Джон повернувся до Кевіна й прошепотів:
— Вони колись перестануть сперечатися?
— Ні. Думаю, нам доведеться до цього звикнути.
Через годину Рон оголосив:
— Ділимося на дві команди. П’ять на п’ять. Хочу побачити, як ви граєте під тиском.
Нік одразу підняв руку.
— Я капітан, обираю першим.
— Сьогодні я розподіляю гравців.
— Ви хочете зруйнувати всі мої привілеї?
— Саме так.
Рон розподілив команди.
Перша: Нік, Стів, Девід, Кевін і ще один гравець.
Друга: Джон та решта команди.
— Джоне, — звернувся Нік до друга, — не забудь, що я твій друг.
— У грі друзів немає!
— Я запам’ятаю.
Пролунав свисток.
Гра почалася.
Нік швидко перехопив м’яч, обійшов Джона й кинув із середньої дистанції.
Влучив.
— Один-нуль! — вигукнув Кевін.
— Не радій завчасно, — відповів Джон.
Наступна атака була за суперниками. Джон віддав чудову передачу, і його команда зрівняла рахунок.
Гра ставала дедалі напруженішою.
Нік кілька разів намагався пройти самостійно, але Рон постійно зупиняв його.
— Передача, Кроу!
— Я бачу кошик!
— А я бачу п’ятьох захисників!
Нік роздратовано віддав м’яч Девіду.
Той миттєво передав його Стіву, а Стів — Кевіну.
Кевін закинув триочковий.
М’яч чисто пройшов крізь кільце.
— ОТАК! — закричав він.
Рон коротко кивнув.
— Саме цього я й хочу.
Нік витер обличчя рушником.
Йому не подобалося визнавати це, але тренер мав рацію.
І це дратувало найбільше.
Команда сиділа на лавках.
— Я більше не відчуваю ніг, — заявив Джон.
— Це тому, що ти ними майже не користувався, — відповів Нік.
— Ти сьогодні особливо нестерпний.
— Дякую.
Кевін відкрив пляшку води.
— Мені здається, Картер справді хоче зробити з нас чемпіонів.
— А мені здається, він хоче нас убити, — сказав Джон.
Стів усміхнувся.
— Зате ми сьогодні зіграли краще.
Девід кивнув.
— Особливо в останній чверті.
До роздягальні зайшов Рон.
— Через два тижні у вас товариський матч із командою університету «Блеквуд».
Усі підняли голови.
— Серйозно? — запитав Кевін.
— Так. Це буде перша перевірка того, над чим ми працюємо.
Нік підвівся.
— І коли ми їх переможемо?
Рон подивився на нього.
— Тоді я почну думати, що ви здатні на щось більше.
— Яка неймовірна віра в нас.
— Кроу, якщо ти витратиш стільки ж енергії на тренування, скільки на розмови, ми точно станемо чемпіонами.
Джон засміявся так голосно, що навіть Девід усміхнувся.
Нік показав другові середній палець.
— Дуже смішно.
Пізніше Нік повернувся до залу.
Він забув там свій телефон.
Усередині було тихо. Лише біля центральної лінії стояв Рон і переглядав записи тренування.
— Ви тут живете? — запитав Нік.
Рон підняв голову.
— А ти чому повернувся?
— Забув телефон.
Нік знайшов його на лавці й уже збирався йти, коли помітив на столі кілька аркушів.
На них були записані імена гравців, їхні сильні сторони та помилки.
Навпроти його імені було написано:
Нік Кроу. Відмінна швидкість. Хороша техніка. Сильний індивідуальний гравець. Проблема — надмірна самовпевненість. Не довіряє партнерам у вирішальні моменти.
Нік прочитав останній рядок.
— Ви справді так думаєте?
Рон відклав ручку.
— Це мої спостереження.
— Може, ви просто погано мене знаєте.
— Можливо. Саме тому я й спостерігаю.
Нік на мить замовк.
— Ви завжди так багато працюєте?
— Коли маю відповідальність за команду — так.
Уперше за весь час Нік не знайшов саркастичної відповіді.
Він лише кивнув.
— До завтра, тренере.
— До завтра, Кроу. І не запізнюйся.
— Не обіцяю.
— Тоді додаткові кола.
— Ви нестерпні.
— Це вже говорили.
Нік усміхнувся й вийшов.
Рон ще кілька секунд дивився на зачинені двері, а потім повернувся до своїх записів.
Він розумів, що Нік — непростий гравець.
Але, можливо, саме такі гравці й роблять різницю між звичайною командою та чемпіонами.
І все ж Рон вирішив, що має бути особливо уважним до межі між роботою та особистим життям.
Адже зараз його завдання було простим.
Вивести команду на чемпіонат.
І привести її до перемоги.
Відредаговано: 17.11.2026