Зіткнення титанів 1

— Та рухайся ж ти швидше! — процідила я крізь зуби, люто тицяючи пальцем у кнопку виклику ліфта.

Ліфт, звісно ж, застряг десь на верхніх поверхах головного корпусу. Електронне табло над дверима байдуже блимало червоним, ніби знущаючись із мого розпачу. Наручний годинник показував 08:57. Лекція професора Черняка починалася рівно о дев’ятій, а всі в університеті знали: той, хто запізнився до Черняка хоча б на хвилину, автоматично залишався без допуску до іспиту. Для мене, як для круглої відмінниці, яка зубами вигризала кожну гривню підвищеної стипендії, це був смертний вирок.

— Чорт, чорт, чорт! — вилаялася я вголос, розвернулася на підборах і кинулася до сходів. 

Сходи на четвертий поверх здалися мені  випробуванням на витривалість. Дихання збилося вже на другому прольоті. В одній руці я стискала важкий стос роздрукованих конспектів та планшет, іншою на ходу намагалася застебнути ґудзик на манжеті своєї ідеально  білої блузки. Залишалося якихось тридцять секунд і один довгий коридор лівого крила.

Я вилетіла на четвертий поверх, важко дихаючи, і майже побігла по глянцевому паркету, опустивши голову й на ходу перевіряючи, чи всі папери на місці.

Це була моя головна помилка.

Наступної миті світ навколо мене перевернувся. На повному ходу я врізалася в щось тверде, мов кам'яна стіна. Папери вислизнули з моїх рук, розлітаючись білим віялом по всій підлозі, планшет із гуркотом полетів убік, а мої груди обпекло чимось гарячим.— Ай! — скрикнула я, ледь утримавшись на ногах.

— Мать твою! Ти що, сліпа?! — прогримів над моєю головою різкий, роздратований і до біса знайомий голос.

Я підвела очі й затамувала подих. Переді мною стояв Марк Левицький. Капітан університетської збірної з футболу, головний мажор факультету і хлопець, чиє нахабство випереджало його самого на кілька кілометрів. Він застиг, важко дихаючи, а в його руці був затиснутий зім'ятий паперовий стаканчик. Великі темно-коричневі плями від гарячої кави впевнено розповзалися по його білосніжній брендовій футболці, підкреслюючи рельєфні кубики пресу.

Але найгіршим було те, що моя блузка постраждала не менше. Просто по центру красувався величезний брудний слід, який безнадійно зіпсував мій ідеальний діловий вигляд.

— Ти... ти дивитися не пробував, куди йдеш?! — обурилася я, намагаючись струсити краплі кави з тканини, але лише розмазала бруд іще більше.

— Я? — Марк зробив крок уперед, нависаючи переді мною всією своєю двометровою постаттю. Його темні очі буквально спалахували від люті, а на щелепі заходили жорна. — Це ти вилетіла з-за рогу, як навіжена, мишко. Дивись, що ти зробила з моєю футболкою. Вона коштує більше, ніж увесь твій гардероб.Він опустив погляд на мою груди, де тканина блузки через вологість стала майже прозорою. На секунду його зухвалий вираз обличчя змінився на хижий, оцінюючий прискіпливий погляд, від якого по моїй шкірі пробіглися дивні сироти. Але вже за мить він знову скривився в уїдливій посмішці.

— Хоча... бачу, тобі теж дісталося. Що, так сильно хотіла притиснутися до мене, що аж очі заплющила? — його голос став тихішим, набуваючи тих самих оксамитових, нахабних ноток, від яких дівчата на нашому курсі втрачали розум.

— Та пішов ти, Левицький! — виплюнула я, відчуваючи, як щоки починають палати від обурення й сорому.

Я впала на коліна і почала гарячково збирати з підлоги свої аркуші. Деякі з них були безповоротно зіпсовані брудними каплями. Очі застилали сльози безсилля — Черняк, стипендія, зіпсована блузка, а тепер ще й цей самовпевнений індик!

— Наступного разу, коли захочеш привернути мою увагу, просто попроси номер телефону. Не обов'язково переводити на мене каву, — кинув він зверху вниз, навіть не думаючи допомогти мені підняти бодай один листок.

— Я б краще попросила твою довідку від психіатра, але боюся, там усе запущенно, — відрізала я, схопивши планшет, який, на щастя, залишився цілим.Я піднялася на ноги, притискаючи до грудей брудний стос паперів, який тепер слугував мені хоч якимось щитом. Марк усе ще стояв поруч, засунувши руки в кишені джинсів. Його погляд став темним, важким і дивно пильним. Він явно не звик, щоб якась дівчина розмовляла з ним у такому тоні. У нашому університеті Марку заглядали в рот, прощали будь-які витівки й терпіли його нестерпний, власницький характер.

— Ти занадто гостра на язик, як на дівчинку, яка щойно знищила мою улюблену річ, — тихим, майже попереджаючим тоном вимовив він, роблячи до мене пів кроку. — Як тебе звати?

— Не твоє діло, — кинула я, розвертаючись.

У цей момент над коридором пролунав гучний, оглушливий дзвінок. Дев'ята ранку.

Серце впало кудись у п'яти. Не озираючись на Левицького, я кинулася до дверей аудиторії №402. Мені було байдуже на зіпсовану блузку й каву, головне — проскочити всередину, поки Черняк не закрив журнал.

Я смикнула ручку дверей, навіть не підозрюючи, що цей запізнілий ранок — лише початок мого особистого пекла, головним чортом у якому буде хлопець із плямою від кави на грудях.