Дебора не одразу зрозуміла, що стоїть посеред вестибюля. Під ногами лежав знайомий візерунок із чорно-білих плиток. За стійкою реєстрації горіла зелена лампа. На стіні висів годинник. 03:17. Усе повернулося на свої місця. Усе, крім неї. Вона дивилася на фотографію двох дівчаток. Вони були настільки схожими, що навіть родимка біля лівої брови здавалася відображенням тієї самої цятки. Одна дитина плакала, стиснувши кулачки біля обличчя. Друга дивилася в камеру з усмішкою, яка була надто спокійною для немовляти. На звороті залишалися слова:
«ДЕБОРА І ДЕБОРА. ОДНА З НИХ МАЛА ПОМЕРТИ ПРИ НАРОДЖЕННІ».
«МИ ВИБРАЛИ НЕ ТУ».
Дебора торкнулася пальцем останнього рядка. Чорнило розмазалося. Під ним проступили інші слова, написані дрібним, майже дитячим почерком:
«Не та, що плакала».
Вона перечитала їх кілька разів. Не та, що плакала. Отже, усміхнена дитина мала померти? Чи навпаки — усмішка була ознакою того, що вона вже не дихала? Дебора спробувала пригадати, як виглядають новонароджені. Чи можуть вони усміхатися? Чи може дитина, яка щойно з'явилася на світ, дивитися на фотографа так, ніби знає щось про майбутнє? За її спиною рипнула підлога.
— Ти знайшла її.
Дебора обернулася. Віра Сол стояла біля сходів. На ній була та сама темна сукня, але волосся стало білим, а обличчя — дивно молодим. Зморшки, які раніше перетинали її лоб, зникли. Лише очі залишилися незмінними.
— Кого? — запитала Дебора.
Віра подивилася на фотографію.
— Себе.
— Тут дві дитини.
— Я знаю.
— Одна з них мала померти.
— Так.
— Яка?
Віра повільно зняла рукавичку. На її долоні виднівся тонкий шрам, що тягнувся від зап'ястка до основи великого пальця.
— Ти справді хочеш, щоб я відповіла?
— Так.
— Тоді спочатку скажи мені, що ти бачиш.
Дебора ледь не засміялася.
— Двох однакових дівчаток. Одну мали втратити. Хтось вирішив, що вижити повинна не та дитина. Я не знаю, хто це написав. Не знаю, хто з них я. І не знаю, чому ти досі говориш зі мною загадками.
— А що ти відчуваєш?
Дебора опустила очі. Вона відчувала смуток. Не страх, не жах, не огиду. Смуток за кимось, кого ніколи не знала, але вже встигла втратити.
— Я відчуваю, що одна з них залишилася сама, — прошепотіла вона.
Віра кивнула.
— Ось із цього й почнемо.
***
Вони піднялися на другий поверх. Віра повела Дебору до кімнати, якої раніше не було. На дверях не висів номер. Замість нього до дерева була прикріплена маленька біла табличка. ПОЛОГОВА ПАЛАТА. Дебора зупинилася.
— Це жарт?
— Ні.
— У готелі є пологова палата?
— У готелі є все, що хтось намагався забути.
Віра відчинила двері. За ними була невелика кімната з високими вікнами. Біля стіни стояло металеве ліжко, поруч — дерев'яна колиска. На підвіконні лежали засохлі квіти, а над дверима висіла стара фотографія жінки з двома немовлятами на руках. Дебора відчула запаморочення. Жінка на фотографії мала її очі. І очі її матері.
— Хто це? — запитала вона.
— Твоя мати.
— Я не пам'ятаю її.
— Ти не повинна була пам'ятати.
Віра зачинила двері.
— Твоя мати народила двох дівчаток. Пологи були важкими. Одне немовля майже не дихало. Інше було здоровим.
— Яке з них вижило?
— Твоя мати не змогла відповісти на це запитання.
— Чому?
— Бо коли лікар повернувся, обидві дитини лежали в одній колисці.
Дебора повільно підійшла до ліжка.
— Як це можливо?
— Він сказав, що одна дитина померла. Потім побачив обох. Після цього почав стверджувати, що помилявся.
— Можливо, він просто переплутав їх.
— Можливо.
Віра не сперечалася. Це було гірше за заперечення.
— А що сказала моя мати?
— Вона сказала, що одна з дівчаток усміхнулася їй і назвала її на ім'я.
Дебора повернулася.
— Немовля не могло цього зробити.
— Саме так сказав лікар.
— І що сталося потім?
Віра підійшла до колиски.
— Твоя мати забрала дітей додому. Вона нікому не розповідала, що бачила. Проте щороку, у день їхнього народження, вона приносила сюди дві фотографії. На одній дитина плакала. На іншій усміхалася.
— Чому сюди?
— Бо готель уже тоді існував.
Дебора дивилася на колиску. Усередині лежала маленька червона нитка. Вона потягнулася до неї, але Віра схопила її за зап'ясток.
— Не торкайся.
— Чому?
— Бо це не нитка.
Дебора завмерла. Червона смужка повільно поворухнулася. Вона була тонкою, вологою, схожою на жилку, що пульсувала під шкірою. Дебора відсахнулася.
— Що це за місце?
— Те, що залишилося від першої кімнати.
— Якої першої?
Віра дивилася на неї майже з жалем.
— Тієї, у якій ти вперше попросила, щоб тебе замінили.
***
Спогад прийшов без попередження. Не як сон, не як фотографія. Як життя, яке на мить повернулося до свого власника. Дебора побачила маленьку дівчинку, що стояла біля колиски. Вона була років п'яти, з темним волоссям і босими ногами. У руках тримала м'якого зайця з відірваним вухом. У колисці лежали дві немовляти. Дівчинка дивилася на них і плакала.
— Мамо, забери її, — шепотіла вона.
Жінка біля вікна не оберталася.
— Кого, люба?
— Її.
Дівчинка вказала на дитину, яка усміхалася.
— Вона дивиться на мене.
— Немовлята не можуть дивитися так, щоб тобі було страшно.
— Вона знає моє ім'я.
Жінка нарешті повернулася. На її обличчі був вираз виснаження, який Дебора впізнала б навіть через сотню років.
— Тоді не слухай її.
— Вона сказала, що забере мене.
— Хто?
Дівчинка подивилася на колиску. Усміхнена дитина повільно повернула голову. І промовила: