Коли немовля розплющило очі, готель перестав дихати. Саме так це відчула Дебора.
Не настала тиша — тиша була тут завжди, ховалася за стінами, під підлогою, у проміжках між ударами годинників. Ні. Зникло щось інше. Ледь чутний скрип старого будинку, шурхіт кроків за дверима, віддалене булькання води в трубах. Навіть полум'я свічок завмерло, наче хтось наказав вогню не рухатися.
Дівчинка в колисці дивилася на неї. У неї були очі Дебори. І усмішка. Та сама усмішка, яку Дебора пам'ятала з дитинства, хоча роками переконувала себе, що ніколи не бачила її насправді.
— Ти вже зайняла моє місце, — прошепотіло немовля.
Дебора відступила.
— Ні.
— Ти завжди так кажеш.
За її спиною стояла жінка з білим волоссям. Її власне обличчя було старшим, виснаженішим, перекресленим тонким шрамом біля скроні. Але очі залишалися такими самими.
— Не слухай її, — сказала жінка. — Вона знає лише те, що їй дозволили пам'ятати.
— А ти? — Дебора змусила себе подивитися на неї. — Ти знаєш правду?
Жінка сумно всміхнулася.
— Я пам'ятаю, як це було.
Немовля заплакало. І разом із першим звуком плачу Дебора згадала воду. Холодну воду, що підіймалася сходами будинку біля озера. Дитячі пальці, які вислизали з її долоні. Чоловічий голос, що кричав її ім'я. Дві однакові дівчинки перед відчиненими дверима. Одна тягнулася до неї, друга стояла нерухомо. А потім — темрява. Дебора не знала, чий саме спогад побачила. Можливо, свій. Можливо, тієї, яка так і не виросла. А може, це була лише чергова історія, яку готель підсунув їй замість відповіді.
— Де Ендрю? — запитала вона.
Жінка з білим волоссям відвела погляд. І цього було досить.
***
Дебора знайшла його біля ліфта. Ендрю стояв спиною до неї, тримаючи в руках старий латунний ключ. Над дверима ліфта горіла цифра 0. Не червона, як раніше, а бліда, майже біла, наче її намалювали крейдою на чорній дошці.
— Я думав, ти не прийдеш, — сказав він.
— Ти завжди так кажеш?
Він обернувся. На мить Дебора побачила молодого Ендрю, якого пам'ятала. Потім — чоловіка зі старого знімка. Потім — незнайомця, чиє обличчя чомусь хотілося торкнутися долонею.
— Я вже не знаю, що казав раніше, — відповів він. — Іноді мені здається, що я пам'ятаю наше життя. Іноді — що пам'ятаю тільки твої розповіді про нього. А іноді я думаю, що ти вигадала мене, бо не могла витримати самотності.
— А якщо це я вигадана?
Ендрю подивився на неї довго й уважно.
— Тоді я вигадував тебе першим.
Вона хотіла засміятися, але не змогла.
— Я бачила дитину.
— Я знаю.
— Ти знаєш, хто вона?
— Ні.
— Ти брешеш?
— Можливо.
Він вимовив це без жодної спроби виправдатися. І саме тому Дебора повірила йому більше, ніж будь-коли.
— Я втомилася, Ендрю.
— Я знаю.
— Я не хочу більше повертатися.
Він заплющив очі. Це був найстрашніший момент: не коли вона сказала ці слова, а коли він не попросив її залишитися.
— Тоді не повертайся, — відповів він.
Дебора поглянула на ключ у його руці.
— Що за дверима?
— Те, що ти залишила.
— А за дверима номера нуль?
— Те, що залишило тебе.
Ліфт відчинився без звуку. Усередині не було стін. Лише темрява, а десь у її глибині — слабке світло, схоже на відображення місяця у воді. Ендрю простягнув їй ключ.
— Цього разу ти маєш вирішити сама.
— А ти?
— Я вже вирішував за тебе. Більше не хочу.
Дебора взяла ключ. Їхні пальці торкнулися. І на мить вона згадала, як він тримав її руку в іншому місці — у кімнаті, залитій сонячним світлом. На підвіконні стояла чашка кави. За вікном сміялася дитина. Ендрю щось говорив їй, але вона не розбирала слів, бо думала лише про те, як дивно — бути щасливою і не чекати, коли це закінчиться. Спогад зник.
— Я кохала тебе? — запитала вона.
— Так.
— А ти мене?
— Так.
— Навіть якщо все це неправда?
Він подивився на темряву за дверима.
— Я не знаю, чи має значення, ким ми були, якщо те, що я відчував, було справжнім.
Дебора заплакала. Вона не пам'ятала, коли востаннє плакала. Можливо, одинадцять років тому. Можливо, ще до народження. Можливо, сльози були єдиним, що в ній ніколи не змінювалося.
— Я не хочу забути тебе.
— Я знаю.
— Я не хочу, щоб ти залишався тут сам.
— Я теж не хочу.
— То чому ти відпускаєш мене?
Ендрю всміхнувся — так ніжно, що ця усмішка боліла сильніше за будь-яке зізнання.
— Бо, можливо, саме цього я просив у тебе весь цей час.
Перший дзвін пролунав о 03:17. Готель здригнувся. Другий — о 03:18. На стінах з'явилися тріщини. За ними не було цегли. Там текла темна вода, і в ній плавали фотографії: Дебора біля озера, Ендрю в чужому номері, хлопчик із червоною ниткою на зап'ясті, дві дівчинки в одній колисці. На кожному знімку вони були іншими. На одному — родиною. На другому — незнайомцями. На третьому — людьми, які ніколи не зустрічалися. На четвертому Дебора стояла сама, а поруч із нею лишалася лише порожня тінь. Третій дзвін не лунав. Він уже звучав усередині неї. Дебора зробила крок до ліфта. Ендрю не рушив із місця.
— Якщо я піду, ти мене забудеш? — запитала вона.
— Можливо.
— А якщо я залишуся?
Він опустив голову.
— Тоді ми знову спробуємо врятувати одне одного.
— І знову не зможемо?
— Я не знаю.
Дебора озирнулася на нього востаннє.
— Я хотіла, щоб ти був справжнім.
— Я теж.
Вона ступила в темряву. У ту саму мить Ендрю згадав усе. Або йому здалося, що згадав. Він побачив будинок біля озера, дві дитячі постаті на сходах, жінку з медальйоном на шиї. Побачив, як одна Дебора простягає йому руку, а інша відчиняє двері, за якими немає нічого, крім води. Побачив себе — молодого, старого, мертвого, живого. Побачив, як багато разів він обіцяв її врятувати. І як багато разів любов ставала лише іншою назвою для страху відпустити.