Готель для тих, кого не існує

Розділ 33. Дитина, яка пам'ятала смерть

Натаніель відпустив її руку. Це був такий маленький рух, що Дебора спершу навіть не зрозуміла, що сталося. Просто його пальці більше не стискали її долоню. Між ними утворилася вузька смужка повітря, але вона відчулася прірвою.

— Натаніелю?

Хлопчик відступив.

— Не називай мене так.

Дебора завмерла.

— Але це твоє ім'я.

— Ти сама його вигадала.

— Ні. Воно було написане на фотографії.

— На фотографії, яку ти залишила для себе. Щоб колись повірити, що я був справжнім.

Він говорив тихо, але кожне слово ніби віддаляло його від неї. Дебора опустилася навколішки, намагаючись знову опинитися з ним на одному рівні.

— Я не розумію. Будь ласка, поясни мені.

— Ти завжди просиш мене пояснити, коли вже все вирішила.

— Я нічого не вирішувала.

— Тоді чому ти відчуваєш провину?

Вона не знайшла відповіді. За дверима зимовий берег залишався нерухомим. Жінка з Дебориним обличчям стояла біля ґанку й чекала. Сніг повільно осідав на її плечах, але не танув. Старший Ендрю зник. Молодший залишився біля порога, ніби невидима сила не дозволяла йому ступити далі.

— Натаніелю, — знову сказала Дебора. — Ти пам'ятаєш, що сталося тієї ночі?

Хлопчик кивнув.

— Розкажи мені.

Він подивився на жінку біля будинку.

— Вона теж хоче, щоб я розповів.

— Хто вона?

— Ти.

— Я не вона.

— Так говорила й вона.

Дебора відчула, як її охоплює паніка.

— Я не розумію, що ти намагаєшся сказати!

Натаніель заплющив очі.

— Ти була у воді. Тато стояв на березі. Я був у будинку. Ти кричала, щоб він не відчиняв двері, бо за ними стояла ти.

— Інша я?

— Ні. Ти.

Він розплющив очі.

— Ти була у воді й водночас стояла біля дверей. Ти кликала тата з двох місць. А він не знав, до якої з вас іти.

Дебора відчула, як світ навколо неї починає хитатися.

— А ти?

— Я відчинив двері сам.

— Чому?

— Бо ти сказала, що якщо я залишуся всередині, то більше ніколи не зможу тебе побачити.

Хлопчик ковтнув повітря.

— Я хотів до тебе.

Вона простягнула руку, але він відступив ще на крок.

— Не торкайся мене.

Дебора опустила долоню.

— Добре.

Він дивився на неї з таким болем, що вона ледве витримувала його погляд.

— Ти завжди кажеш, що цього разу все буде інакше. А потім забуваєш, що обіцяла.

— Я не хочу тебе забувати.

— Але ти вже забула.

— Я не могла нічого вдіяти.

— Могла.

Він указав на жінку біля будинку.

— Ти могла залишитися там.

 

***

 

— Досить, — сказав Ендрю.

Він нарешті переступив поріг. Зимовий вітер увірвався до коридору, підхопивши Деборине волосся. На мить їй здалося, що відчуває запах озерної води, старого дерева й диму.

— Не змушуй його розповідати все одразу, — сказав Ендрю.

Натаніель повернувся до нього.

— Ти боїшся, що вона згадає.

— Так.

Відвертість Ендрю здивувала Дебору. Він підійшов до хлопчика, але не торкнувся його.

— Я боюся, що вона згадає неправильно. Або що згадає все.

— Ти завжди боїшся за неї, — сказав Натаніель. — Але ніколи не питаєш, чого хочу я.

Ендрю опустив голову.

— Чого ти хочеш?

Хлопчик довго дивився на нього.

— Щоб ви перестали повертатися.

Дебора відчула, як у неї перехопило подих.

— Ми можемо це зробити, — сказала вона.

Натаніель похитав головою.

— Ви вже обіцяли.

— Тоді я обіцяю ще раз.

— Не треба.

Він уперше підвищив голос.

— Я не хочу більше обіцянок! Я хочу, щоб ви перестали робити вигляд, ніби любите мене, коли насправді любите те, що я вам нагадую.

Дебора застигла.

— Що ти маєш на увазі?

Натаніель витер щоку рукавом.

— Ти любиш мене, бо думаєш, що могла бути хорошою матір'ю. Тато любить мене, бо хоче вірити, що не залишив мене помирати. А вона...

Він подивився на жінку.

— Вона любить мене, бо пам'ятає, що сталося.

Жінка біля будинку повільно опустила руку.

— Я люблю тебе, бо ти мій син, — сказала вона.

Натаніель похитав головою.

— Ні. Ти любиш мене, бо я єдиний, хто пам'ятає тебе справжню.

Дебора відчула, як щось у ній зрушилося. Відчуття, ніби вона стоїть на краю знайомої кімнати, але не може пригадати, коли востаннє заходила всередину.

— Що сталося тієї ночі? — запитала вона.

Цього разу хлопчик не відвернувся.

— Ти померла першою, мамо.

— Я впав у воду, — продовжив Натаніель. — Тато кинувся за мною. Ти пішла слідом. Ми всі були там. Але коли він дістав мене, я вже не дихав.

Ендрю заплющив очі.

— Ні, — прошепотів він.

— Ти знаєш, що так, — відповів хлопчик.

Дебора не могла поворухнутися.

— А я? — запитала вона. — Що сталося зі мною?

Натаніель подивився на неї.

— Ти витягнула мене на берег. Тато намагався повернути мене до життя. А ти просила його не зупинятися.

— І?

— А потім ти перестала дихати.

У коридорі стало так тихо, що Дебора почула власне серце.

— Я померла, намагаючись урятувати тебе?

Хлопчик кивнув.

— А тато?

Натаніель подивився на Ендрю.

— Він залишився живим.

Дебора повільно підвелася.

— Тоді чому він каже, що я померла першою?

— Бо він пам'ятає іншу ніч.

— Іншу?

— У готелі все відбувається багато разів. Але не завжди однаково.

Натаніель узяв червону нитку на своєму зап'ястку й почав розмотувати її.

— Одного разу померла ти. Іншого — я. Ще одного разу тато не повернувся з води. А одного разу...

Він замовк.

— Що? — запитала Дебора.

Хлопчик подивився їй просто в очі.

— Одного разу ніхто з нас не помер. Але ти все одно прийшла сюди.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше