— Мамо?
Голос пролунав із коридору за стійкою реєстрації. Дебора не поворухнулася. Вона дивилася на фотографію, на власне обличчя, на чоловіка, якого впізнавала серцем, але не пам'яттю, і на маленького хлопчика, котрий стояв між ними, наче все ще вірив, що батьки можуть захистити його від будь-якої темряви. Натаніель. Ім'я здавалося чужим. І водночас воно відчиняло в ній двері, які вона намагалася не помічати.
— Мамо?
Цього разу голос був ближче. Дебора підвелася.
— Не йди туди, — сказав Ендрю.
Вона повільно повернулася до нього.
— Ти знав?
— Ні.
— На фотографії ти стоїш поруч із ним.
— Я бачив цю фотографію вперше разом із тобою.
— Але ти знав, що в нас була дитина.
Ендрю провів рукою по обличчю.
— Я пам'ятаю дитину. Але не пам'ятаю його імені.
— Як можна забути ім'я власного сина?
Він здригнувся.
— Так само, як можна забути обличчя жінки, заради якої ти погодився померти.
Дебора відступила, ніби він ударив її.
— Не смій використовувати мою пам'ять проти мене.
— Я не...
— Ти весь цей час розповідав мені, що я поверталася за тобою. Що я просила тебе чекати. Що я не могла тебе відпустити. А якщо я поверталася за ним?
Ендрю не відповів. Дебора схопила фотографію й рушила до коридору.
— Деборо!
Вона не зупинилася.
— Якщо ти підеш туди, можеш не повернутися!
— Можливо, саме цього я й хочу!
Вона почула, як він кинувся слідом, але не озирнулася. Уперше за весь час вона не збиралася дозволяти Ендрю вирішувати, чого їй боятися.
***
Коридор за стійкою був довшим, ніж раніше. Двері кімнат тягнулися обабіч, однакові й темні. На кожних висіла латунна табличка з номером, але цифри змінювалися, щойно Дебора відводила погляд. На стінах проступали вологі плями, схожі на дитячі долоні.
— Натаніелю? — покликала вона.
У відповідь пролунав тихий сміх. Вона звернула за ріг і побачила хлопчика. Він сидів на підлозі біля вікна, підібгавши ноги, і складав із карток будиночок. На ньому була та сама біла сорочка, а червона нитка обвивала зап'ясток. Коли Дебора підійшла ближче, він підняв голову.
— Ти довго.
Вона опустилася перед ним навколішки.
— Ти Натаніель?
Хлопчик насупився.
— Це моє ім'я.
— Пробач.
— За що?
Дебора спробувала відповісти, але голос зламався. Як можна попросити пробачення в дитини, яку, можливо, залишила помирати? Як пояснити, що не пам'ятаєш, чи тримала її колись на руках, хоча кожна клітина тіла ніби пам'ятає вагу маленького тіла біля грудей? Вона простягнула руку.
— Можна тебе обійняти?
Натаніель уважно подивився на її долоню.
— Цього разу можна.
Вона притиснула його до себе. Хлопчик був теплим. Не тінню. Не відображенням. Не холодним привидом, який зникає, щойно до нього торкнешся. Він був справжнім настільки, наскільки взагалі можна було говорити про справжність у цьому готелі. Дебора заплакала. Вона не знала, чи плаче за ним, за собою, за матір'ю, якої не пам'ятала, чи за всіма життями, які, можливо, прожила й утратила. Натаніель погладив її по волоссю.
— Не плач, мамо.
— Я не можу згадати тебе.
— Знаю.
— Я навіть не пам'ятаю, як ти народився.
— Ти пам'ятаєш.
Вона відсторонилася.
— Ні.
— Ти просто думаєш, що пам'ять — це коли можна розповісти історію від початку до кінця.
Він торкнувся пальцем її грудей.
— А вона тут. Навіть коли ти не знаєш, як її назвати.
Дебора заплющила очі. На мить їй здалося, що вона стоїть у маленькій кімнаті з білими стінами. За вікном падає сніг. На ліжку лежить немовля, а поруч молода жінка втомлено сміється, коли Ендрю намагається загорнути дитину в ковдру. Вона чує власний голос:
— Ти тримаєш його так, ніби він зроблений зі скла.
— А якщо так і є?
— Тоді нам доведеться навчитися не розбити його.
Спогад зник. Дебора розплющила очі.
— Скільки тобі років?
Натаніель задумався.
— Не знаю.
— Ти не ростеш?
— Інколи росту. Але потім хтось згадує мене неправильно, і я знову стаю маленьким.
— Хто?
Хлопчик подивився їй за плече. Ендрю стояв у кінці коридору.
— Він, — сказав Натаніель.
Ендрю наблизився обережно, ніби боявся, що будь-який різкий рух зруйнує те, що нарешті з'явилося перед ними. Хлопчик не підвівся.
— Ти пам'ятаєш мене? — запитав Ендрю.
— Так.
— Хто я?
Натаніель схилив голову.
— Ти мій тато.
Ендрю заплющив очі. Дебора побачила, як напружилися його плечі.
— Я знаю, що підвів тебе, — прошепотів він.
— Ти завжди так кажеш.
Ендрю опустився на коліна перед хлопчиком.
— Я намагався повернутися.
— Але не повернувся.
— Я не знав, як.
— Знав.
Натаніель говорив спокійно, без дитячої образи. Саме це робило його слова нестерпними.
— Ти міг відчинити двері. Мама сказала тобі, де ключ. Але ти пішов до неї.
Ендрю зблід. Дебора повільно повернула голову.
— Який ключ?
Ендрю не відповів.
— Ендрю.
Він опустив погляд на власну долоню. На зап'ястку все ще виднілася червона нитка.
— Я не пам'ятаю, — сказав він.
Натаніель зітхнув.
— Знову.
— Я справді не пам'ятаю.
— Тоді чому ти щоразу приходиш сюди?
Ендрю завмер. Хлопчик узяв одну з карток, які лежали на підлозі, й простягнув йому. На ній було зображено двері. За ними стояла дитина.
— Ти приходиш, бо хочеш, щоб мама знову обрала тебе, — сказав Натаніель. — Тоді ти зможеш повірити, що зробив правильний вибір.
Ендрю не взяв картку.
— Ні.
— Ти хочеш, щоб вона забула про мене. Не тому, що ненавидиш мене. А тому, що не можеш жити з тим, що зробив.
— Я не хочу, щоб вона забувала тебе.