— Один із них ніколи не існував, — прочитала Дебора.
Вона повторила ці слова подумки, намагаючись знайти в них прихований зміст. Але літери не змінювалися. Чорнило було свіжим, а крапка наприкінці речення скидалася на маленьку краплю крові.
— Хто написав це? — запитала вона.
Віра Сол закрила реєстр.
— Ти справді хочеш знати?
— Я втомилася від запитань, на які ніхто не відповідає.
— Тоді тобі не слід було приходити до цього готелю.
— Я не приходила. Я прокинулася тут.
— Саме так ти розповідаєш собі цю історію.
Дебора відчула, як усередині знову піднімається лють.
— А як її розповідаєш ти?
Віра перевела погляд на Ендрю.
— У моїй версії одна людина померла, друга не змогла цього прийняти, а третя погодилася допомогти їм обом. І тепер ми всі живемо з наслідками.
— Третя людина — це ти? — запитала Дебора.
— Ні.
— Тоді хто?
Віра не відповіла. Вона розгорнула реєстр на іншій сторінці й показала їм запис, зроблений багато років тому.
МОРРОУ, ЕНДРЮ.
Дата прибуття: 17 листопада.
Дата від'їзду: 17 листопада.
Примітка: «Гість відмовився залишити номер після підтвердження смерті».
Дебора прочитала запис двічі.
— Він помер того самого дня, коли прибув?
— Так.
— Але це неможливо. Він був тут одинадцять років.
— Час у готелі не вимірюється роками.
— Тоді чим?
Віра провела пальцем по сторінці.
— Тим, скільки разів людина погоджується пережити одну й ту саму втрату.
Дебора подивилася на Ендрю. Він стояв біля стіни, тримаючи руку з червоною ниткою притиснутою до грудей. На його обличчі не було ні здивування, ні гніву. Лише втома.
— Це про тебе? — запитала вона.
— Я не знаю.
— Ти повинен знати.
— Я пам'ятаю, як прийшов сюди. Пам'ятаю, як шукав тебе. Пам'ятаю, що обіцяв ніколи не залишати тебе саму.
Він ковтнув повітря.
— Але я не пам'ятаю, чи був живим, коли дав цю обіцянку.
Дебора відчула, що її пальці холонуть.
— А якщо ти помер одинадцять років тому?
— Тоді я помер.
— І що це означає для мене?
Ендрю підняв на неї очі.
— Що, можливо, ти весь цей час любила людину, яка вже не могла повернутися.
— А ти?
— Я міг повернутися. Але це не означає, що я мав право.
***
Віра повела їх до приймальні. Готель був неприродно тихим. За стійкою не горіла лампа, крісла у вестибюлі стояли порожніми, а на підлозі залишалися мокрі сліди, що вели від сходів до головного входу. Двері були відчинені. За ними не було вулиці. Лише біла порожнеча. Дебора підійшла ближче. Десь далеко, за молочною імлою, виднілися обриси будинку біля озера.
— Це вихід? — запитала вона.
— Ні, — відповіла Віра. — Це те, що ти пам'ятаєш про вихід.
— Я хочу піти.
— Усі хочуть.
— Тоді чому ніхто не йде?
Віра подивилася на неї з дивною ніжністю.
— Бо піти й дозволити собі піти — різні речі.
Вона підняла реєстр і поклала його на стійку.
— Ти повинна прочитати один запис.
— Який?
— Свій.
Дебора відкрила книгу на сторінці, де було написано її ім'я. Тепер під трьома датами з'явився новий рядок.
ПРИЧИНА ПЕРЕБУВАННЯ: ОЧІКУВАННЯ.
Нижче — дрібніший текст:
«Гостя відмовляється визнати, що людина, заради якої вона повертається, не може бути врятована. Після кожного циклу пам'ять очищується. Гість Морроу погодився підтримувати повторення, доки гостя не зробить остаточний вибір».
Дебора перечитала запис.
— Це про мене?
— Так.
— Я повертаюся за Ендрю?
Віра мовчала.
— Відповідай!
— Ти повертаєшся за тим, кого пам'ятаєш як Ендрю.
Дебора повільно повернула голову до чоловіка.
— Що це означає?
Він не наблизився.
— Я не знаю, ким був спочатку.
— Але ти пам'ятаєш мене.
— Так.
— Ти пам'ятаєш, як ми кохали одне одного?
— Так.
— Пам'ятаєш, як я померла?
Ендрю заплющив очі.
— Так.
— Тоді чому ти не можеш сказати, ким є?
Він розплющив їх.
— Бо щоразу, коли я згадую останню мить, я бачу себе з іншого боку дверей.
Дебора перестала дихати.
— Які двері?
— Ті, які я мав відчинити.
Віра відступила від стійки.
— Досить. Далі він повинен розповісти сам.
— Чому? — запитала Дебора.
— Тому що це його остання можливість сказати правду, перш ніж реєстр зробить це за нього.
Віра пішла коридором, не озираючись. За кілька секунд її кроки стихли. Дебора залишилася з Ендрю наодинці.
— Розкажи мені, — сказала вона.
Він дивився на відчинені двері, за якими біліла порожнеча.
— У ту ніч ми були в будинку біля озера. Ти хотіла забрати дитину й піти. Я просив тебе зачекати до ранку. Ти сказала, що ранку не буде.
— Чому?
— Бо вода вже підіймалася сходами.
Дебора відчула, як у її голові виникає знайомий запах: мокре дерево, холодний попіл, дим.
— Що було далі?
— Я почув, як хтось стукає у двері. Ти сказала, що це твоя мати. Я відчинив.
— І?
Ендрю похитав головою.
— Там стояла ти.
Дебора не зрозуміла.
— Я?
— Інша ти. Старша. У темному пальті. Вона сказала, що ми вже програли, і що є лише один спосіб урятувати дитину.
— Який?
— Хтось мав залишитися замість неї.
— Хто?
Ендрю подивився на Дебору.
— Ти сказала, що залишишся.
— Ні.
— Ти сказала, що не дозволиш дитині померти.
— А ти?
Його обличчя скривилося.
— Я мав забрати тебе звідти. Але коли настав час, я не зміг відчинити двері.
— Чому?
— Бо за ними стояла людина, яку я любив. А за моєю спиною — людина, яку я вже втратив.