Готель для тих, кого не існує

Розділ 30. Хто помер першим

— Хто з нас помер першим? — повторила Дебора.

Старший Ендрю не відповів. Він дивився на неї так, як дивляться на людину, яку колись любили настільки сильно, що любов зрештою стала схожою на покарання.

— Ти знаєш відповідь, — сказав він.

— Ні.

— Знаєш. Просто щоразу, коли наближаєшся до неї, обираєш забути.

Молодший Ендрю ступив уперед.

— Не слухай його.

Старший усміхнувся.

— Ось бачиш? Навіть тепер він починає з цього.

— Замовкни.

— Ти завжди наказуєш їй не слухати мене. Ніби це допомагає. Ніби вона не чує мене уві сні. Ніби не прокидається з моїм ім'ям на губах.

Дебора перевела погляд з одного чоловіка на іншого. Вони були схожі, але не цілком. Молодший мав у погляді розгубленість людини, яка ще сподівається виправити власні помилки. Старший дивився на світ так, ніби вже бачив усі можливі закінчення й жодне не принесло йому полегшення.

— Ви обидва Ендрю Морроу? — запитала вона.

— Так, — відповів старший.

— Ні, — одночасно сказав молодший.

Старший зітхнув.

— Він завжди був упертим.

— А ти завжди був брехуном.

— Я навчився в тебе.

Слова повисли в повітрі. Дебора раптом помітила, що Ной зник. Ще мить тому хлопчик стояв біля неї, тримаючи червону нитку на зап'ястку. Тепер на його місці лежала лише рукавичка.

— Де дитина? — різко запитала вона.

Обидва чоловіки подивилися на порожнє місце. І вперше старший Ендрю утратив свою холодну впевненість.

— Ні, — прошепотів він.

Він кинувся до рукавички, підняв її й притиснув до грудей. Його пальці тремтіли.

— Що ти зробив? — запитав молодший.

Старший повільно підняв голову.

— Я? Нічого.

— Ти прийшов сюди.

— Бо мене покликали.

— Хто?

Старший подивився на Дебору.

— Вона.

Дебора відчула, як під ногами здригнулася підлога.

— Я тебе не кликала.

— Не цього разу.

 

***

 

Сходи за їхніми спинами почали зникати. Не руйнуватися — саме зникати. Камінь ставав прозорим, лампи розчинялися в темряві, а двері нагорі перетворювалися на бліду пляму, яка повільно стискалася.

— Нам потрібно йти, — сказав молодший Ендрю.

— Куди? — Дебора не зводила очей зі старшого. — Ти навіть не знаєш, хто ти.

— Зате я знаю, ким він став.

— Яким? — запитала вона.

— Людиною, яка більше не здатна відпустити.

Старший засміявся. Коротко, без радості.

— Ти говориш так, ніби сам не станеш мною.

Він підійшов ближче до молодшого.

— Скажи їй, що ти зробив у будинку біля озера.

Молодший стиснув щелепи.

— Не треба.

— Скажи, як ти тримав її за руку, коли вода підіймалася сходами. Як обіцяв, що все буде добре. Як запевняв, що знаєш дорогу назовні.

— Замовкни!

— А потім обрав двері, за якими стояла вона.

Дебора відчула, як у її голові щось клацнуло. Вода. Темні сходи. Маленька долоня в її руці. І двоє Ендрю — один по той бік дверей, другий поруч із нею. Ні. Не двоє. Один. Обличчя чоловіка змінювалося, наче фотографія, яку проявляють у темній кімнаті. Молодше. Старше. Знову молодше.

— Що сталося в тому будинку? — прошепотіла вона.

Старший Ендрю відповів:

— Ти померла.

Молодший похитав головою.

— Не слухай його.

— А потім, — продовжив старший, — я попросив готель повернути тебе.

— Ти не міг цього зробити.

— Міг. Я заплатив усім, що мав.

— Чим? — запитала Дебора.

Старший подивився їй просто в очі.

— Тобою.

На мить навіть тиша здалася надто гучною.

— Що це означає?

— Кожне повернення забирало в тебе щось. Спочатку спогади. Потім імена. Потім обличчя людей, яких ти любила. Ти забувала, ким була до мене, а я переконував себе, що це неважливо, якщо ти залишаєшся поруч.

Він перевів погляд на молодшого Ендрю.

— А коли ти нарешті перестала мене пам'ятати, я зрозумів, що готель не повертає мертвих. Він створює нові версії тих, кого ми не можемо відпустити.

Дебора відступила.

— Отже, ти не справжній Ендрю?

— А що означає «справжній»? — спитав старший. — Якщо я пам'ятаю кожен її дотик, кожну сварку, кожне прощання, чи стаю я менш справжнім, ніж чоловік, який пам'ятає лише уривки?

Молодший Ендрю зблід.

— Ти не пам'ятаєш усього. Ти пам'ятаєш те, що готель дозволив тобі забрати.

— А ти пам'ятаєш лише те, що він дозволив тобі забути.

Слова вдарили сильніше, ніж крик. Дебора подивилася на молодшого Ендрю.

— Ти знав, що він існує?

— Я бачив його у дзеркалах.

— Коли?

— Щоразу, коли ти наближалася до правди.

— І ти нічого мені не сказав?

Він опустив очі.

— Я боявся, що ти обереш його.

— Чому?

Ендрю довго мовчав.

— Бо він пам'ятає, якою ти була до того, як я навчився тебе любити.

 

***

 

Підлога здригнулася вдруге. Десь угорі задзвонив дзвін. Один удар. Старший Ендрю подивився на годинник.

— У нас мало часу.

— До чого? — запитала Дебора.

— До третього дзвону.

— І що тоді станеться?

— Готель попросить нас визначитися.

— Кого саме?

Він подивився на неї.

— Тебе.

Другий удар розітнув темряву. Дебора затиснула вуха, але звук ішов не ззовні. Він народжувався всередині її голови, пробуджуючи спогади, які не належали їй. Вона побачила засніжений берег. Жінку в довгому пальті. Маленького хлопчика з червоною ниткою на зап'ястку. І себе — дорослу, з мокрим волоссям, у білій сорочці, що прилипла до шкіри. Вона стояла у воді по пояс. На березі чекав Ендрю. Не один. Позаду нього стояв інший чоловік із тим самим обличчям. Один простягав їй руку. Другий тримав дитину. Дебора спробувала крикнути, але вода заповнила рот. Потім хтось прошепотів їй на вухо:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше