Годинник знову показував 03:17. Дебора дивилася на нього так, ніби могла змусити стрілки рухатися самою лише ненавистю. Ще хвилину тому за вікном кімнати Ендрю проступав блідий ранок. Тепер за склом знову лежала ніч, а озеро вкрив туман — густий, нерухомий, схожий на дим від чогось, що горіло дуже давно.
— Ти чув це? — запитала вона.
Ендрю стояв біля дверей. Він не відповів одразу. Його погляд був прикутий до фотографії, яку Дебора досі тримала в руці.
— Так.
— Хто сказав: «Тепер можна повертатися»?
— Не знаю.
— Ти збрехав.
Він повільно підняв на неї очі.
— Я не знаю, хто це був. Але знаю, що означає «повертатися».
— І?
— Це означає, що хтось знову займе своє місце.
Дебора відчула, як холод повзе вздовж хребта.
— Чиє?
Ендрю подивився на порожній кут кімнати. На мить їй здалося, що там хтось стоїть: висока постать у темному пальті, обличчя якої приховувала тінь. Вона моргнула — і кут знову став порожнім.
— Моє, — тихо сказав він.
Дебора стиснула фотографію.
— Ти ж тут.
— Саме тому я й боюся.
Він підійшов до столу, витяг шухляду й дістав звідти невеликий латунний ключ. Не той, який Дебора знайшла раніше. Цей був старішим: темний метал, потерті зубці, на голівці вигравіювана літера «М».
— Від чого він?
— Від дверей, яких більше немає.
— Це не відповідь.
— У цьому готелі справжні відповіді зазвичай гірші за брехню.
Він поклав ключ перед нею. Дебора не торкнулася його.
— Чому ти зберігав це?
— Бо щоразу, коли я намагався викинути його, він повертався сюди.
— Сам?
— Не знаю, як це відбувалося. Я прокидався — і він лежав на столі. Інколи в кишені. Одного разу я знайшов його в долоні, хоча напередодні прив'язав до нього нитку й залишив у замкненій шухляді.
Дебора подивилася на ключ уважніше. Біля його основи виднілася тонка червона нитка, майже непомітна серед темних подряпин. Така сама, як у Ноя.
— Де двері? — запитала вона.
— У старому крилі. За сходами, яких не повинно існувати.
— Тоді ходімо.
Ендрю не рушив.
— Деборо, якщо ми знайдемо ці двері, ти можеш побачити те, чого не зможеш забути.
— Я вже нічого не пам'ятаю достатньо добре, щоб боятися втратити.
— Це неправда.
Вона гірко всміхнулася.
— Ти говориш так, ніби знаєш мене краще за мене саму.
— Я знаю, як ти дивишся на людей, коли вони говорять правду, якої ти не хочеш чути. Знаю, що ти торкаєшся лівого зап'ястка, коли намагаєшся згадати щось важливе. Знаю, що ти не заплющуєш очей перед дзеркалами, навіть коли боїшся побачити в них не себе.
Він зробив паузу.
— І знаю, що ти завжди йдеш туди, куди не варто.
— Тоді чому досі намагаєшся мене зупинити?
— Бо одного разу я не зупинив.
На кілька секунд між ними запала тиша. Дебора забрала ключ.
— Покажеш дорогу?
Ендрю кивнув.
***
Старе крило починалося за службовими дверима біля кухні. Дебора проходила повз них раніше десятки разів, але ніколи не помічала, що на дереві вирізані імена. Їх було так багато, що вони зливалися в темні борозни. Деякі написані акуратним почерком, інші — ніби видряпані нігтями. Серед них вона побачила своє.
ДЕБОРА ШЕЛЛІ.
Під ім'ям були три дати. Перша — одинадцять років тому. Друга — сім років тому. Третя була сьогоднішньою.
— Це неможливо, — прошепотіла вона.
Ендрю стояв позаду.
— Я теж так думав.
— Ти бачив це раніше?
— Ні.
— Але знав, що воно тут.
— Я знав, що старе крило існує. Не знав, що воно пам'ятає тебе.
Дебора провела пальцем по першій даті. Дерево під шкірою було теплим, майже живим.
— Що сталося одинадцять років тому?
Ендрю мовчав.
— А сім років тому?
Він заплющив очі.
— Я не пам'ятаю.
— Ти не пам'ятаєш чи не хочеш?
— Я не знаю, де закінчується одне й починається інше.
Дебора відступила від дверей. Їй раптом стало важко дихати. Три дати. Три повернення. Або три різні Дебори, чиї імена хтось вирізав у дереві, щоб не переплутати.
— А якщо я вже помирала тут? — запитала вона.
— Можливо.
— Скільки разів?
— Я не знаю.
— А якщо ти щоразу був поруч?
Ендрю відкрив очі.
— Тоді я щоразу мав би пам'ятати.
— Але ти пам'ятаєш лише частину.
— Так.
— Може, це тому, що ти не той Ендрю, який був поруч першого разу.
Він не заперечив. І це налякало її більше, ніж будь-яка відповідь. Ендрю відчинив двері. За ними не було кухні, коридору чи службових приміщень. Там починалися сходи. Вузькі, кам'яні, освітлені лампами, яких не торкнувся час. Вони спускалися вниз, хоча готель стояв лише на чотирьох поверхах і не мав підвалу. Принаймні так було написано на плані, який Дебора бачила в кабінеті Віри Сол. На першій сходинці лежала дитяча рукавичка. Червона. Дебора впізнала її одразу.
— Ной, — сказала вона.
Ендрю різко схопив її за руку.
— Не клич його.
— Чому?
— Бо він може почути.
— Він дитина.
— Ти впевнена?
Вона вирвала руку.
— Я більше не збираюся приймати твої страхи за правила.
І почала спускатися.
***
На дванадцятій сходинці Дебора почула дитячий сміх. На двадцятій — запах мокрого листя й диму. На тридцятій — жіночий голос, що тихо наспівував колискову. Вона не знала мелодії. Але знала кожне слово.
Спи, моє сонце, не дивись у вікно.
Там, де тебе кличуть, тебе вже давно...
Дебора зупинилася.
— Я чула це раніше.
— Так, — сказав Ендрю.
— Де?
— У будинку біля озера.
Вона повернулася до нього.
— Ти казав, що не пам'ятаєш, що сталося там.
— Я казав, що не пам'ятаю всього.