Готель для тих, кого не існує

Частина 5. «Останній гість». Розділ 28. Готель, якого не було

О 03:18 готель прокинувся. Я почула це раніше, ніж побачила.

Десь унизу відчинилися двері. У коридорах зашурхотіли кроки, заскрипіли старі ліфти, а з-за стін долинуло приглушене гудіння голосів. Наче сотні людей, які роками спали під одним дахом, одночасно згадали, що колись мали куди повертатися.

Ендрю стояв поруч зі мною. Червона нитка зникла з моєї долоні. Я не бачила, куди вона поділася. Просто в одну мить вона була, а в наступну — ні.

— Що змінилося? — запитала я.

Ендрю дивився на годинник.

— Час.

— Він і раніше змінювався.

— Ні. Раніше він повторювався.

Він показав на циферблат. Стрілки рухалися вперед. 03:19. 03:20. 03:21. Я відчула дивне запаморочення. Весь цей час я боялася, що готель забере в мене спогади, ім'я, навіть обличчя. Але тепер, коли час нарешті пішов уперед, я не відчула полегшення. Я відчула страх. Бо якщо час рухається, то щось мусить завершитися.

— Нам потрібно знайти вихід, — сказала я.

— Ти хочеш піти?

Я подивилася на нього.

— А ти?

Ендрю довго мовчав.

— Я не знаю, чи маю право.

— Це не відповідь.

— Іншої поки немає.

Я рушила коридором. Він пішов за мною. Я не просила його залишатися поруч. Не тому, що не хотіла його присутності, а тому, що більше не збиралася перетворювати власне бажання на чиєсь зобов'язання. Між нами залишалося кілька кроків. І ця відстань здавалася чесною.

 

***

 

На першому поверсі було повно людей. Гості сиділи у вестибюлі, стояли біля рецепції, повільно ходили між кріслами, торкалися стін і розглядали власні руки. Дехто плакав. Дехто сміявся. Одна жінка обіймала старого чоловіка, якого, судячи з її обличчя, не бачила дуже давно. Біля каміна хлопчик крутив у руках дерев'яну конячку. На його зап'ястку не було червоної нитки. Я зупинилася.

— Це він?

Ендрю подивився на хлопчика.

— Не знаю.

— Ти завжди так кажеш.

— Бо тепер я намагаюся не вдавати, ніби знаю більше, ніж насправді.

Я хотіла відповісти, але хлопчик підняв голову. Його погляд зустрівся з моїм. Він не впізнав мене. Чомусь це було боляче. Я підійшла до рецепції. За стійкою сиділа Віра Сол. Вона перегортала товсту книгу реєстрації, ніби нічого незвичайного не відбувалося. Її волосся було зібране у звичний тугий вузол, а біля правої руки стояла чашка з чаєм. Тільки чашка була порожньою. І Віра дивилася на сторінки не очима, а так, наче читала щось, написане під ними.

— Ти повернулася, — сказала вона.

— Куди?

— До місця, з якого почала.

Я озирнулася на вестибюль.

— Що тут відбувається?

Віра закрила книгу.

— Гості прокидаються.

— Вони були тут весь час?

— Деякі.

— А інші?

Віра подивилася на мене.

— Деякі лише тепер стають можливими.

Я втомлено потерла чоло.

— Я більше не хочу загадок.

— Тоді не став запитань, на які боїшся почути відповідь.

— Я вже не боюся.

Віра ледь помітно всміхнулася.

— Це неправда, Деборо. Але, можливо, тепер ти боїшся не того.

Вона підсунула до мене книгу. На відкритій сторінці було написано моє ім'я.

 

ДЕБОРА ШЕЛЛІ.

 

Під ним — дата прибуття. Порожнє поле дати від'їзду. А поруч стояв штамп, якого я раніше не бачила.

 

ГОСТЯ НЕ ІСНУЄ.

 

Я перечитала його. Потім ще раз.

— Що це означає?

Віра не відповіла. Я підняла очі.

— Ти знаєш, що це означає.

— Так.

— Тоді скажи.

Вона повільно провела пальцем по краю сторінки.

— Ти ніколи не була гостею цього готелю.

За моєю спиною Ендрю тихо видихнув. Я повернулася до нього. Він дивився на книгу так, ніби нарешті побачив речення, яке намагався не читати одинадцять років.

— Ти знав? — запитала я.

— Ні.

— Але підозрював?

Він кивнув.

— Так.

Я відчула, як усередині мене піднімається холод.

— Тоді ким я була?

Віра закрила книгу.

— Це залежить від того, хто запитує.

— Я запитую.

— Саме тому відповідь буде небезпечною.

Я сперлася долонями об стійку.

— Віро, я бачила власне мертве тіло. Бачила дитину, яка могла бути мною. Бачила двох Ендрю. Я більше не маю сил розгадувати, що з цього було правдою.

Віра довго дивилася на мене. Потім сказала:

— Тоді почни з того, що можеш перевірити.

Вона відкрила книгу на останній сторінці. Там стояв один-єдиний запис.

 

Ендрю Морроу.

Дата прибуття: одинадцять років тому.

Дата від'їзду: порожньо.

 

Під записом хтось написав від руки:

 

ПРИБУВ САМ. ЗАЛИШИВСЯ НЕ ОДИН.

 

Я повільно повернулася до Ендрю.

— Ти сказав, що прийшов сюди зі мною.

Він дивився на сторінку.

— Я так пам'ятаю.

— А книга каже, що ти прийшов сам.

— Я бачу.

— То хто з нас бреше?

Віра закрила реєстр.

— Можливо, ніхто.

 

***

 

Ендрю відійшов від стійки. Він дивився на гостей, які заповнювали вестибюль, але я знала, що бачить він щось інше. Можливо, той берег. Можливо, лікарняну палату. Можливо, себе — мертвого, з розбитим обличчям, у снігу біля озера. Я підійшла до нього.

— Я хочу побачити твою кімнату.

Він повільно повернув голову.

— Навіщо?

— Бо ти весь цей час знав про готель більше за мене. Ти пам'ятаєш, як я померла. Пам'ятаєш дитину. Пам'ятаєш, що повернув мене. Але я ніколи не бачила місця, де ти жив до того, як став нічним адміністратором.

Ендрю зблід.

— У мене немає кімнати.

— У кожного тут є кімната.

— Не в мене.

Віра, яка досі стояла за рецепцією, раптом сказала:

— У нього була.

Ендрю заплющив очі.

— Віро, не треба.

— Кімната сімнадцять. Третій поверх. Наприкінці коридору, біля вікна, яке не відчиняється.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше