О 03:18 готель прокинувся. Я почула це раніше, ніж побачила.
Десь унизу відчинилися двері. У коридорах зашурхотіли кроки, заскрипіли старі ліфти, а з-за стін долинуло приглушене гудіння голосів. Наче сотні людей, які роками спали під одним дахом, одночасно згадали, що колись мали куди повертатися.
Ендрю стояв поруч зі мною. Червона нитка зникла з моєї долоні. Я не бачила, куди вона поділася. Просто в одну мить вона була, а в наступну — ні.
— Що змінилося? — запитала я.
Ендрю дивився на годинник.
— Час.
— Він і раніше змінювався.
— Ні. Раніше він повторювався.
Він показав на циферблат. Стрілки рухалися вперед. 03:19. 03:20. 03:21. Я відчула дивне запаморочення. Весь цей час я боялася, що готель забере в мене спогади, ім'я, навіть обличчя. Але тепер, коли час нарешті пішов уперед, я не відчула полегшення. Я відчула страх. Бо якщо час рухається, то щось мусить завершитися.
— Нам потрібно знайти вихід, — сказала я.
— Ти хочеш піти?
Я подивилася на нього.
— А ти?
Ендрю довго мовчав.
— Я не знаю, чи маю право.
— Це не відповідь.
— Іншої поки немає.
Я рушила коридором. Він пішов за мною. Я не просила його залишатися поруч. Не тому, що не хотіла його присутності, а тому, що більше не збиралася перетворювати власне бажання на чиєсь зобов'язання. Між нами залишалося кілька кроків. І ця відстань здавалася чесною.
***
На першому поверсі було повно людей. Гості сиділи у вестибюлі, стояли біля рецепції, повільно ходили між кріслами, торкалися стін і розглядали власні руки. Дехто плакав. Дехто сміявся. Одна жінка обіймала старого чоловіка, якого, судячи з її обличчя, не бачила дуже давно. Біля каміна хлопчик крутив у руках дерев'яну конячку. На його зап'ястку не було червоної нитки. Я зупинилася.
— Це він?
Ендрю подивився на хлопчика.
— Не знаю.
— Ти завжди так кажеш.
— Бо тепер я намагаюся не вдавати, ніби знаю більше, ніж насправді.
Я хотіла відповісти, але хлопчик підняв голову. Його погляд зустрівся з моїм. Він не впізнав мене. Чомусь це було боляче. Я підійшла до рецепції. За стійкою сиділа Віра Сол. Вона перегортала товсту книгу реєстрації, ніби нічого незвичайного не відбувалося. Її волосся було зібране у звичний тугий вузол, а біля правої руки стояла чашка з чаєм. Тільки чашка була порожньою. І Віра дивилася на сторінки не очима, а так, наче читала щось, написане під ними.
— Ти повернулася, — сказала вона.
— Куди?
— До місця, з якого почала.
Я озирнулася на вестибюль.
— Що тут відбувається?
Віра закрила книгу.
— Гості прокидаються.
— Вони були тут весь час?
— Деякі.
— А інші?
Віра подивилася на мене.
— Деякі лише тепер стають можливими.
Я втомлено потерла чоло.
— Я більше не хочу загадок.
— Тоді не став запитань, на які боїшся почути відповідь.
— Я вже не боюся.
Віра ледь помітно всміхнулася.
— Це неправда, Деборо. Але, можливо, тепер ти боїшся не того.
Вона підсунула до мене книгу. На відкритій сторінці було написано моє ім'я.
ДЕБОРА ШЕЛЛІ.
Під ним — дата прибуття. Порожнє поле дати від'їзду. А поруч стояв штамп, якого я раніше не бачила.
ГОСТЯ НЕ ІСНУЄ.
Я перечитала його. Потім ще раз.
— Що це означає?
Віра не відповіла. Я підняла очі.
— Ти знаєш, що це означає.
— Так.
— Тоді скажи.
Вона повільно провела пальцем по краю сторінки.
— Ти ніколи не була гостею цього готелю.
За моєю спиною Ендрю тихо видихнув. Я повернулася до нього. Він дивився на книгу так, ніби нарешті побачив речення, яке намагався не читати одинадцять років.
— Ти знав? — запитала я.
— Ні.
— Але підозрював?
Він кивнув.
— Так.
Я відчула, як усередині мене піднімається холод.
— Тоді ким я була?
Віра закрила книгу.
— Це залежить від того, хто запитує.
— Я запитую.
— Саме тому відповідь буде небезпечною.
Я сперлася долонями об стійку.
— Віро, я бачила власне мертве тіло. Бачила дитину, яка могла бути мною. Бачила двох Ендрю. Я більше не маю сил розгадувати, що з цього було правдою.
Віра довго дивилася на мене. Потім сказала:
— Тоді почни з того, що можеш перевірити.
Вона відкрила книгу на останній сторінці. Там стояв один-єдиний запис.
Ендрю Морроу.
Дата прибуття: одинадцять років тому.
Дата від'їзду: порожньо.
Під записом хтось написав від руки:
ПРИБУВ САМ. ЗАЛИШИВСЯ НЕ ОДИН.
Я повільно повернулася до Ендрю.
— Ти сказав, що прийшов сюди зі мною.
Він дивився на сторінку.
— Я так пам'ятаю.
— А книга каже, що ти прийшов сам.
— Я бачу.
— То хто з нас бреше?
Віра закрила реєстр.
— Можливо, ніхто.
***
Ендрю відійшов від стійки. Він дивився на гостей, які заповнювали вестибюль, але я знала, що бачить він щось інше. Можливо, той берег. Можливо, лікарняну палату. Можливо, себе — мертвого, з розбитим обличчям, у снігу біля озера. Я підійшла до нього.
— Я хочу побачити твою кімнату.
Він повільно повернув голову.
— Навіщо?
— Бо ти весь цей час знав про готель більше за мене. Ти пам'ятаєш, як я померла. Пам'ятаєш дитину. Пам'ятаєш, що повернув мене. Але я ніколи не бачила місця, де ти жив до того, як став нічним адміністратором.
Ендрю зблід.
— У мене немає кімнати.
— У кожного тут є кімната.
— Не в мене.
Віра, яка досі стояла за рецепцією, раптом сказала:
— У нього була.
Ендрю заплющив очі.
— Віро, не треба.
— Кімната сімнадцять. Третій поверх. Наприкінці коридору, біля вікна, яке не відчиняється.