Ім'я зникло раніше, ніж я встигла його запам'ятати. Літери на зап'ястку дівчинки проступили під шкірою, наче хтось написав їх ізсередини. Я побачила першу, другу, третю — а потім кімната здригнулася, світло згасло, і все зникло. Усе, крім її обличчя.
— Ти сказала, що я померла першою, — прошепотіла я.
Дівчинка кивнула.
— Так.
— А хто тоді я?
Вона подивилася на мене з тією терплячою ніжністю, яку дорослі зазвичай залишають для дітей, що бояться темряви.
— Ти та, яка прокинулася.
— Де?
— Там, де я вже не могла.
Я притиснула її до себе. Вона була справжньою. Я відчувала тепло її тіла, вагу маленьких рук, тихий подих біля шиї. Але тепер кожен дотик викликав у мені нове запитання. Якщо вона померла першою, то хто живе всі ці роки? Якщо вона — це я, то чия пам'ять належить мені? І якщо Ендрю повернув не ту... Я подивилася на чоловіка біля дверей.
— Скільки нас?
Він не відповів.
— Скільки версій мене ти залишив у цьому готелі?
— Я не знаю.
— Досить.
— Деборо...
— Не кажи мого імені так, ніби воно ще щось означає.
Він здригнувся. Я побачила, як його пальці мимоволі стиснулися. Колись цей жест здавався мені звичним. Тепер я знала: так він тримав те, що боявся втратити.
— Ти обіцяв мені правду, — сказала я.
— Я знаю.
— Тоді почни з найпростішого. Ти любив мене?
— Так.
— Кого саме?
Він замовк. І я зрозуміла, що цього разу мовчання було відповіддю.
***
Дівчинка торкнулася моєї щоки.
— Не сердься на нього.
Я подивилася на неї.
— Чому?
— Він теж не пам'ятає, ким був до того, як почав мене шукати.
— Але він пам'ятає, що зробив.
— Так.
— І все одно не хоче сказати твоє ім'я.
Дівчинка відвела погляд.
— Бо тоді я перестану бути тією, яку він може врятувати.
Я відчула, як у мені підіймається холодна хвиля.
— Що це означає?
— Він не шукає мене, мамо. Він шукає той момент, коли ще міг усе виправити.
Слово «мамо» боляче торкнулося чогось глибокого в мені. Я не знала, чи мала право на нього. Не знала, чи ця дитина колись називала мене так у світі, де час рухався вперед, а мертві не поверталися. Але я не попросила її замовкнути.
— А ти чого хочеш? — запитала я.
Дівчинка задумалася.
— Щоб ти перестала мене шукати.
Я не зрозуміла.
— Але я навіть не знала, що ти існуєш.
— Саме тому.
Вона подивилася на мене серйозно.
— Ти шукала мене в кожній кімнаті. У кожному обличчі. У кожній людині, яку боялася втратити. Ти думала, що якщо знайдеш мене, то зрозумієш, чому тобі так боляче жити.
Вона торкнулася моїх губ кінчиками пальців.
— Але я не відповідь, Деборо.
— Тоді що ти?
— Те, що сталося.
У кімнаті запахло озером. Десь за стіною хтось повільно провів нігтем по дереву.
— Ти не можеш змінити те, що сталося, — продовжила дівчинка. — Ти можеш лише перестати віддавати цьому решту свого життя.
Я заплющила очі. Мені хотілося запам'ятати її голос. Кожне слово. Те, як вона вимовляла моє ім'я, ніби воно було не вироком, а чимось, що можна було обійняти. Та водночас я боялася, що якщо запам'ятаю її надто добре, то більше ніколи не зможу відпустити.
— Я не хочу, щоб ти помирала, — сказала я.
— Я вже померла.
— Тоді я не хочу тебе втрачати.
Дівчинка сумно всміхнулася.
— Ти вже втратила мене. Просто ніколи не дозволяла собі це знати.
***
Ендрю підійшов до нас.
— Нам потрібно повернутися до номера нуль.
— Навіщо?
— Тому що готель більше не тримає двері зачиненими.
— А що він тримає?
Він подивився на дівчинку.
— Тебе.
Я відчула, як її пальці вчепилися в мій комір.
— Ні, — сказала я. — Тепер я тримаю її.
— Деборо, ти не розумієш...
— Тоді поясни.
Ендрю потер обличчя долонями.
— Готель не може існувати без тих, хто відмовляється прийняти втрату. Він дає їм кімнати, спогади, обличчя. Іноді навіть нові життя. Але все це тримається на одному: хтось мусить залишатися тут замість того, кого намагаються повернути.
— Тобто він живиться людьми?
— Ні. Він живиться їхньою відмовою.
Я подивилася на дівчинку.
— Моєю?
— Твоєю. Моєю. Усіх, хто колись сюди прийшов.
— А якщо ми перестанемо відмовлятися?
Ендрю довго мовчав.
— Тоді готель втратить владу над нами.
— І що станеться з тими, хто тут залишився?
— Я не знаю.
— Ти ніколи нічого не знаєш, коли відповідь може тобі не сподобатися.
Він прийняв ці слова мовчки. Дівчинка раптом підняла голову.
— Він знає ще дещо.
Ендрю подивився на неї.
— Не треба.
— Він знає, хто з нас помер насправді.
Я відчула, як серце вдарилося об ребра.
— Хто?
Дівчинка повернулася до мене.
— Запитай його, чому в усіх фотографіях ти дивишся в камеру, а він — на тебе.
Я не зрозуміла. Вона продовжила:
— Тому що ти була тією, хто мав піти. А він був тим, хто мав залишитися.
Я подивилася на Ендрю. Він не заперечив.
— Це правда? — запитала я.
— Так.
— Ти мав померти замість мене?
— Ні.
— Тоді хто?
Ендрю заплющив очі.
— Я мав дозволити тобі піти.
Слова прозвучали тихо. Без виправдання. Без спроби змінити їхній сенс. Я відчула, як у мені щось обірвалося.
— Ти не дозволив мені померти?
— Я не зміг тебе відпустити.
— І через це я опинилася тут?
— Так.
Я подивилася на дівчинку. Вона не відводила очей. І раптом усе стало страшенно простим. Не зрозумілим. Не менш жорстоким. Простим. Ендрю не повернув мене з мертвих, бо знайшов спосіб урятувати кохану людину. Він не дозволив мені завершити власну смерть. А все, що сталося потім, було наслідком його відмови прийняти те, чого він не міг змінити.