— Тоді нехай наступним буде Ендрю.
Голос пролунав із темряви за четвертим стільцем. Він був дитячим. Тихим, майже лагідним. Саме таким голосом просять не запалювати світло, коли вже знають, що під ліжком нікого немає. Але я бачила руки. Маленькі, бліді, з тонкими пальцями, що лежали на краю тарілки. На одному зап'ястку червоніла нитка.
Ендрю не ворухнувся. Той, старший, стояв біля дзеркала, заплющивши очі. Молодший сидів навпроти мене, і його обличчя раптом стало таким виснаженим, ніби він чекав на ці слова одинадцять років.
— Ні, — сказав він.
Дитина нахилила голову.
— Ти завжди так кажеш.
Я подивилася на Ендрю.
— Ти знаєш, хто це?
— Ні.
Він відповів надто швидко. Старший Ендрю розплющив очі.
— Знаєш.
— Замовкни.
— Ти пам'ятаєш його голос.
— Я сказав, замовкни!
Його крик ударився об стіни й повернувся до нас чужим шепотом. Вода на підлозі здригнулася. У дзеркалах з'явилися кола, наче хтось кидав каміння в поверхню озера. Дитина не злякалася.
— Ти обіцяв, що цього разу не підеш без мене.
Ендрю зблід. Я знала цей вираз. Бачила його на обличчях людей, які впізнають не людину, а власний злочин.
— Коли? — запитала я.
Ендрю не відповів.
— Коли ти його залишив?
— Деборо, не треба.
— Коли?
Він підвів на мене очі.
— Ти справді хочеш знати?
— Ні, — сказала я. — Але, здається, це вже нічого не змінює.
Він гірко посміхнувся.
— Ось за це я тебе й пам'ятаю.
Старший Ендрю відступив від дзеркала.
— Не плутай її з тією, яку пам'ятаєш ти.
— А ти не плутай правду з тим, що зручніше витримати.
Вони дивилися один на одного, і я раптом помітила те, чого не бачила раніше. Шрам на обличчі старшого Ендрю починався біля скроні й тягнувся до підборіддя. У молодшого не було шраму. Проте обидва час від часу торкалися одного й того самого місця — трохи нижче лівого ребра, ніби там боліло. Однакова звичка. Однакова рана. Дві різні смерті. Або дві версії однієї.
— Хто з вас справжній? — запитала я.
Обидва відповіли одночасно:
— Я.
Четвертий стілець скрипнув.
— Це неважливо, — сказала дитина.
Її руки зникли під столом.
— Важливо, кого він залишив.
На скатертині проступили темні плями. Спершу я подумала, що це вода, але плями складалися в слова.
ТИ НЕ МОЖЕШ ПОВЕРНУТИ ТОГО, КОГО НЕ ДОЧЕКАВСЯ.
Ендрю відвів погляд. І тоді я зрозуміла: він боявся не смерті, а того, що хтось нарешті назве її правильно.
***
— Одинадцять років тому, — почав молодший Ендрю, — я прийшов до цього готелю не сам.
Старший засміявся без радості.
— Неправда.
— Я пам'ятаю.
— Ти пам'ятаєш те, що тобі дозволили забрати.
— А ти пам'ятаєш те, що сталося після.
— Бо я залишився там!
Його долоня вдарила по дзеркалу. Скло не розбилося. Воно стало прозорим. За ним відкрився зимовий берег. Чорне озеро лежало під важким небом. На березі стояв будинок із жовтим вікном. Біля води виднілася маленька постать у світлому пальті. Дитина. Вона дивилася на будинок, тримаючи в руках щось довге й червоне. Нитку. Я відчула, як холод повільно підіймається від підлоги до колін.
— Ной? — прошепотіла я.
Постать повернула голову. Обличчя залишилося розмитим, але я впізнала нахил плечей. Так стояв Ной, коли намагався здаватися сміливішим, ніж був насправді.
— Ні, — сказав Ендрю.
Я не зрозуміла, до кого він звертався. До мене? До дитини за склом? Чи до самого себе?
— Це не Ной, — повторив він. — Не зовсім.
— Тоді хто?
Старший Ендрю відповів замість нього:
— Той, кому ми пообіцяли, що він не залишиться сам.
Десь у будинку за озером спалахнуло ще одне вікно. У ньому стояла жінка. Я не бачила її обличчя, але знала, що вона дивиться на нас. На мене. На обох Ендрю. І раптом згадала запах мокрої вовни, дим із каміна, крижану воду в черевиках. Згадала маленьку руку, яку стискала так міцно, що після цього на долоні залишилися сліди нігтів. Згадала, як хтось кричав моє ім'я. Не «Деборо». Інше. Ім'я, якого я не могла вимовити, навіть коли вже знала, що воно моє. Я відсахнулася від дзеркала.
— Що ми там робили?
Молодший Ендрю підвівся.
— Ти не повинна цього пам'ятати.
— Досить вирішувати за мене!
Він завмер. Я побачила, як ці слова влучили в нього точніше за будь-який удар.
— Я намагався врятувати тебе, — сказав він.
— Від чого?
Він мовчав.
— Від кого, Ендрю?
Старший опустив голову.
— Від вибору.
У кімнаті стало тихо. Навіть вода перестала рухатися.
— Якого вибору?
— Ти могла піти, — сказав старший Ендрю. — Або залишитися з ним.
Він кивнув на четвертий стілець.
— Але ти не могла забрати нас усіх.
Я подивилася на дитячі руки, які знову з'явилися на столі. Тонкі пальці лежали поруч із порожньою склянкою. Червона нитка була зав'язана подвійним вузлом.
— Кого я мала залишити?
— Мене, — сказав молодший Ендрю.
— Ні, — заперечив старший. — Ти залишила мене.
— Ти не існував тоді!
— Тоді поясни, чому я пам'ятаю її останній подих.
Молодший Ендрю зблід ще сильніше.
— Бо ти — те, що я не зміг пережити.
Слова повисли між ними. Я відчула, як щось усередині мене повільно тріскається. Не скло. Щось значно давніше.
— Ви обоє померли? — запитала я.
Старший Ендрю подивився на мене.
— Усі помирають, Деборо.
— Не грайся зі мною.
— Я не граюся. Один із нас помер тоді. Другий — набагато пізніше. А той, хто сидить перед тобою, — це відповідь, яку готель не зміг дати.
— Яка відповідь?
Він подивився на молодшого.
— Що станеться, якщо людина так сильно любить когось, що відмовляється прийняти його смерть.