— Цього разу ти мала повернутися по всіх нас.
Жінка сказала це так, ніби ми розлучилися лише вчора. Вона стояла в проході, тримаючи хлопчика за руку. Її біла сукня торкалася води, але тканина залишалася сухою. На шиї висів тонкий ланцюжок із маленьким срібним медальйоном.
Я знала цей медальйон. Не пам'ятала звідки, але знала. Так само, як знала, що хлопчик не повинен був дивитися на Ендрю з такою образою.
— Хто ви? — запитала я.
Жінка ледь нахилила голову.
— Ти справді хочеш, щоб я відповіла?
— Так.
— Тоді доведеться згадати, як ти мене називала.
Я заплющила очі. У голові промайнув запах молока, тепла тканина, тиха колискова. Чиясь рука гладила мене по волоссю. Хтось шепотів, що все буде добре, навіть коли за вікном уже горів будинок. Ім'я вислизало.
Я відчула його на кінчику язика, але не могла вимовити.
— Не можу, — прошепотіла я.
— Ти завжди так кажеш, коли боїшся, що відповідь змінить тебе.
Жінка відпустила руку хлопчика. Він одразу побіг до Ендрю.
— Тату!
Ендрю відступив, ніби дитина несла в собі щось заразне. Хлопчик зупинився. Його обличчя змінилося. На мить у ньому зникла дитяча безпосередність, і я побачила дорослий біль, який не мав би вміщатися в такому маленькому тілі.
— Ти знову мене не впізнаєш, — сказав він.
Ендрю не відповів.
— Ти казав, що цього разу все буде інакше.
— Будь ласка, — прошепотів Ендрю.
— Ти обіцяв, що не віддаси мене.
Вода навколо нас здригнулася. Хлопчик опустив очі.
— А потім попросив маму вибрати.
Я повернулася до Ендрю.
— Що він має на увазі?
— Я не пам'ятаю.
Хлопчик засміявся. Це був короткий, порожній звук.
— Ти завжди не пам'ятаєш саме те, що зробив.
Він підняв руку. На його зап'ясті була червона нитка. Така сама, як у Ноя.
***
Жінка пройшла повз мене, наче я була лише тінню на її шляху. Вона зупинилася біля столу й подивилася на чотири стільці.
— Вони досі тут, — сказала вона.
— Хто?
— Ті, кого ти не змогла забрати.
Вона торкнулася порожньої тарілки. На її поверхні проступило дитяче обличчя. Потім інше. І ще одне.
Десятки маленьких облич, які з'являлися й зникали, ніби хтось перегортав фотографії в старому альбомі.
Я відступила.
— Припини.
— Ти сама хотіла побачити правду.
— Я не хотіла цього!
— Ні, — погодилася вона. — Ти хотіла побачити правду, яка не зробить тебе винною.
Жінка підняла на мене очі.
— Але тут немає таких історій, Деборо.
Вона взяла зі столу дитячу фотографію.
— Подивися.
Я не хотіла. Та все одно підійшла. На фотографії були дві дівчинки біля зимового будинку. Старша тримала молодшу за руку. Між ними стояла жінка з медальйоном на шиї. На задньому плані виднівся Ендрю. Він тримав у руках лопату.
Я відчула, як холод проходить крізь мене.
— Чому він копає могилу?
— Бо хтось мав поховати те, що залишилося.
— Що саме?
Жінка перевернула фотографію. На звороті було написано:
«Одну доньку я народила. Другу я повернула. Третю я не змогла врятувати. А четверту ніколи не мала права називати своєю».
Я перечитала напис.
— Чотири доньки?
— Чотири можливості, — відповіла жінка. — Не всі вони були людьми. Не всі вони померли. Але кожна з них могла стати тобою.
— Це не має сенсу.
— Сенс — розкіш живих. Ми тут залишилися після того, як втратили право на прості відповіді.
Вона поклала фотографію на стіл.
— Ти пам'ятаєш, як померла вперше?
— Мені сказали, що мені було шість років.
— Тобі було шість, коли тебе знайшли. Це не означає, що ти тоді померла.
Я застигла.
— Що?
Жінка підійшла до мене.
— У тебе було дитинство, Деборо. Були дні народження, розбиті коліна, книжки перед сном. Була мати, яка співала тобі колискові. Але ти завжди відчувала, що в твоєму житті є щось чуже.
Вона торкнулася мого чола. І я згадала. Не зимовий будинок. Не готель. Звичайну кухню з жовтими фіранками. Чашку з тріщиною. Маленький стіл, на якому лежали розмальовані олівцями аркуші. Я сиділа на стільці й малювала дві дівчинки. Одна була в червоній сукні. Інша — в білій. Мати стояла за моєю спиною.
— Чому ти завжди малюєш двох? — запитала вона.
Я підняла голову.
— Бо одна не може повернутися сама.
Мати зблідла. А потім забрала малюнок і спалила його в раковині.
Спогад зник. Я похитнулася. Жінка підхопила мене за лікоть.
— Ось бачиш? Ти вже знала.
— Що знала?
— Що ти не одна.
***
— Ти моя мати? — запитала я.
Жінка не відповіла одразу. Вона дивилася на мене з виразом, якого я не могла зрозуміти. Там були любов, втома й страх. Але під усім цим ховалося щось інше — почуття людини, яка давно перестала вірити, що має право просити пробачення.
— Я була твоєю матір'ю, — сказала вона нарешті.
— А зараз?
— Зараз я не знаю, ким ти мене пам'ятаєш.
— Я майже нічого не пам'ятаю.
— Саме тому я й прийшла.
Вона дістала з кишені медальйон і розкрила його. Усередині була крихітна фотографія. На ній стояли дві жінки з однаковими обличчями. Одна тримала на руках немовля. Інша дивилася на неї з такою люттю, що навіть на старому знімку здавалося, ніби вона ось-ось закричить.
— Хто вони?
— Я й та, ким я могла стати.
Я дивилася на фотографію, не розуміючи.
— Ти хочеш сказати, що теж маєш іншу версію?
— У кожної матері є життя, яке вона не прожила. У цьому готелі такі життя не зникають. Вони чекають, доки хтось помітить їх у дзеркалі.
Вона закрила медальйон.
— Твоя мати могла врятувати лише одну дитину тієї ночі.
— Мене?
— Вона думала, що тебе.