Готель для тих, кого не існує

Розділ 22. Чоловік за дверима

— Кохана, ти знову забула мене.

Голос за дверима був голосом Ендрю. Не схожим на нього. Не спотвореним відлунням і не жалюгідною імітацією, яку готель міг створити з чужих спогадів. Це був його голос.

Той самий низький тембр. Та сама ледь помітна хрипота наприкінці речень. Та сама інтонація, з якою він колись вимовляв моє ім'я, коли думав, що я вже заснула.

Я повільно повернула голову. Ендрю стояв біля колиски. Його обличчя зблідло, але він не виглядав здивованим. Він виглядав так, наче чекав на цей момент усе своє життя.

— Не відчиняй, — повторив він.

За дверима тихо засміялися.

— Ти завжди кажеш їй це, коли боїшся, що вона мене впізнає.

Я відчула, як пальці Ендрю торкнулися мого плеча.

— Деборо, подивися на мене.

Я подивилася.

— Що там?

— Те, чого не повинно існувати.

— А ти?

Він не відповів. Я відступила від нього.

— Ти постійно кажеш мені, що я не повинна вірити власним спогадам. Що інші версії мене можуть брехати. Що реєстр не пояснює правди. Але щойно з'являється щось, чого ти не можеш контролювати, ти називаєш це неможливим.

— Бо я знаю, що за цими дверима.

— Що?

Ендрю опустив очі. І тоді я зрозуміла, що він боїться не незнайомця. Він боїться зустріти самого себе.

— Відчини, — сказала я.

— Ні.

— Це не прохання.

Він різко підняв голову. На мить у його очах спалахнула злість, і я побачила того чоловіка, про якого розповідали фотографії. Того, хто приймав рішення, ховав тіла й повертав мертвих, не питаючи, чи хочуть вони повертатися. Потім злість зникла.

— Ти завжди говориш так, коли вже вирішила, що я маю тебе втратити.

— А ти завжди чуєш це як дозвіл мене зупинити.

Ми дивилися одне на одного. За дверима хтось тихо постукав.

— Деборо, — промовив другий Ендрю. — Якщо він справді кохає тебе, нехай скаже, що зробив із твоїм тілом.

Мій світ звузився до одного речення. Я повернулася до чоловіка поруч.

— Що він має на увазі?

— Не слухай.

— Що ти зробив із моїм тілом?

Ендрю відступив. Цього було достатньо. Я сама взялася за ручку. Ендрю не спробував мене зупинити. Можливо, зрозумів, що цього разу я відчиню двері, навіть якщо доведеться зламати їх разом із власними руками. Я повернула ручку. І побачила його.

 

***

 

Чоловік за дверима був трохи старшим за Ендрю, який стояв позаду мене. Його волосся було довшим, біля скронь сріблилася сивина. На лівій щоці тягнувся тонкий шрам, а на шиї темнів слід, схожий на опік. Він був одягнений у темний костюм. На лацкані блищав маленький латунний значок із цифрою нуль. Але найбільше мене налякали його руки. Права долоня була вкрита тонкими білими рубцями. Такі самі рубці я бачила на руках Ендрю, коли він уперше торкнувся мене в готелі. Чоловік подивився на мене. Його обличчя змінилося.

— Ти жива, — прошепотів він.

Я не знала, чому ці слова прозвучали як звинувачення.

— Хто ти?

Він глянув через моє плече. На Ендрю.

— Ти так і не розповів їй?

— Не починай, — сказав Ендрю.

Незнайомець усміхнувся.

— Скільки часу ти ще збираєшся витрачати на брехню? Вона вже дійшла до номера нуль. Ти не зможеш вивести її звідси, не показавши, що залишилося після першої спроби.

Я обернулася.

— Першої спроби чого?

Ендрю мовчав. Незнайомець знову подивився на мене.

— Мене звати Ендрю Морроу.

У коридорі стало тихо. Я навіть перестала чути готель.

— Ні, — прошепотіла я.

— Так.

— Він Ендрю Морроу.

— І я.

Чоловік зробив крок уперед, але не переступив поріг.

— Один із нас помер одинадцять років тому. Інший повернувся. А потім той, хто повернувся, вирішив, що йому недостатньо власного життя.

Я відчула, як у мене холонуть руки.

— Який із вас справжній?

Обидва чоловіки відповіли одночасно.

— Я.

 

***

 

Я не пам'ятаю, хто з них першим відвернувся. Пам'ятаю лише, що незнайомець простягнув мені фотографію. На ній були ми троє.

Я стояла посередині, молода й усміхнена, у темному пальті, яке мені ніколи не належало. Ліворуч був Ендрю — той, що прийшов зі мною до готелю. Праворуч — чоловік із рубцями на руках.

Обидва тримали мене за долоні. На звороті було написано:

 

«Перший залишився, щоб урятувати її. Другий повернувся, щоб не втратити її. А вона так і не дізналася, кого з них кохала».

 

— Це підробка, — сказав Ендрю.

— Тоді поясни, чому ти не пам'ятаєш фотографію, яку сам зробив, — відповів інший.

— Я її не робив.

— Ти завжди кажеш це, коли не хочеш згадувати, що був щасливим.

Незнайомець повернувся до мене.

— Ти пам'ятаєш озеро?

Я заперечно похитала головою.

— Будинок?

— Ні.

— Як ти просила мене не йти?

У моїй голові щось здригнулося. Біла кімната. Дощ на вікні. Чоловічі руки, стиснуті навколо моїх пальців.

— Не йди, — прошепотіла я.

Обидва Ендрю завмерли. Я не знала, кому саме адресувала ці слова. Незнайомець заплющив очі.

— Ти пам'ятаєш, — сказав він.

— Ні. Я не знаю, що це було.

— Ти сказала це мені за кілька хвилин до своєї смерті.

Ендрю різко схопив його за комір.

— Замовкни!

Незнайомець не опирався.

— Ти можеш скільки завгодно вдавати, що врятував її. Але ти знаєш, що сталося тієї ночі. Ти знаєш, чому в реєстрі записано дві смерті, хоча померла одна людина.

— Відпусти його! — крикнула я.

Ендрю розтиснув пальці. Незнайомець поправив комір.

— Ти хотіла правду, Деборо. Ось вона. Я був поруч із тобою, коли ти померла. Я тримав тебе на руках, коли ти перестала дихати. А він прийшов пізніше.

Він кивнув на Ендрю.

— Він не повернув тебе. Він повернувся по тебе.

— Це одне й те саме, — прошепотіла я.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше