— Кохана, ти знову забула мене.
Голос за дверима був голосом Ендрю. Не схожим на нього. Не спотвореним відлунням і не жалюгідною імітацією, яку готель міг створити з чужих спогадів. Це був його голос.
Той самий низький тембр. Та сама ледь помітна хрипота наприкінці речень. Та сама інтонація, з якою він колись вимовляв моє ім'я, коли думав, що я вже заснула.
Я повільно повернула голову. Ендрю стояв біля колиски. Його обличчя зблідло, але він не виглядав здивованим. Він виглядав так, наче чекав на цей момент усе своє життя.
— Не відчиняй, — повторив він.
За дверима тихо засміялися.
— Ти завжди кажеш їй це, коли боїшся, що вона мене впізнає.
Я відчула, як пальці Ендрю торкнулися мого плеча.
— Деборо, подивися на мене.
Я подивилася.
— Що там?
— Те, чого не повинно існувати.
— А ти?
Він не відповів. Я відступила від нього.
— Ти постійно кажеш мені, що я не повинна вірити власним спогадам. Що інші версії мене можуть брехати. Що реєстр не пояснює правди. Але щойно з'являється щось, чого ти не можеш контролювати, ти називаєш це неможливим.
— Бо я знаю, що за цими дверима.
— Що?
Ендрю опустив очі. І тоді я зрозуміла, що він боїться не незнайомця. Він боїться зустріти самого себе.
— Відчини, — сказала я.
— Ні.
— Це не прохання.
Він різко підняв голову. На мить у його очах спалахнула злість, і я побачила того чоловіка, про якого розповідали фотографії. Того, хто приймав рішення, ховав тіла й повертав мертвих, не питаючи, чи хочуть вони повертатися. Потім злість зникла.
— Ти завжди говориш так, коли вже вирішила, що я маю тебе втратити.
— А ти завжди чуєш це як дозвіл мене зупинити.
Ми дивилися одне на одного. За дверима хтось тихо постукав.
— Деборо, — промовив другий Ендрю. — Якщо він справді кохає тебе, нехай скаже, що зробив із твоїм тілом.
Мій світ звузився до одного речення. Я повернулася до чоловіка поруч.
— Що він має на увазі?
— Не слухай.
— Що ти зробив із моїм тілом?
Ендрю відступив. Цього було достатньо. Я сама взялася за ручку. Ендрю не спробував мене зупинити. Можливо, зрозумів, що цього разу я відчиню двері, навіть якщо доведеться зламати їх разом із власними руками. Я повернула ручку. І побачила його.
***
Чоловік за дверима був трохи старшим за Ендрю, який стояв позаду мене. Його волосся було довшим, біля скронь сріблилася сивина. На лівій щоці тягнувся тонкий шрам, а на шиї темнів слід, схожий на опік. Він був одягнений у темний костюм. На лацкані блищав маленький латунний значок із цифрою нуль. Але найбільше мене налякали його руки. Права долоня була вкрита тонкими білими рубцями. Такі самі рубці я бачила на руках Ендрю, коли він уперше торкнувся мене в готелі. Чоловік подивився на мене. Його обличчя змінилося.
— Ти жива, — прошепотів він.
Я не знала, чому ці слова прозвучали як звинувачення.
— Хто ти?
Він глянув через моє плече. На Ендрю.
— Ти так і не розповів їй?
— Не починай, — сказав Ендрю.
Незнайомець усміхнувся.
— Скільки часу ти ще збираєшся витрачати на брехню? Вона вже дійшла до номера нуль. Ти не зможеш вивести її звідси, не показавши, що залишилося після першої спроби.
Я обернулася.
— Першої спроби чого?
Ендрю мовчав. Незнайомець знову подивився на мене.
— Мене звати Ендрю Морроу.
У коридорі стало тихо. Я навіть перестала чути готель.
— Ні, — прошепотіла я.
— Так.
— Він Ендрю Морроу.
— І я.
Чоловік зробив крок уперед, але не переступив поріг.
— Один із нас помер одинадцять років тому. Інший повернувся. А потім той, хто повернувся, вирішив, що йому недостатньо власного життя.
Я відчула, як у мене холонуть руки.
— Який із вас справжній?
Обидва чоловіки відповіли одночасно.
— Я.
***
Я не пам'ятаю, хто з них першим відвернувся. Пам'ятаю лише, що незнайомець простягнув мені фотографію. На ній були ми троє.
Я стояла посередині, молода й усміхнена, у темному пальті, яке мені ніколи не належало. Ліворуч був Ендрю — той, що прийшов зі мною до готелю. Праворуч — чоловік із рубцями на руках.
Обидва тримали мене за долоні. На звороті було написано:
«Перший залишився, щоб урятувати її. Другий повернувся, щоб не втратити її. А вона так і не дізналася, кого з них кохала».
— Це підробка, — сказав Ендрю.
— Тоді поясни, чому ти не пам'ятаєш фотографію, яку сам зробив, — відповів інший.
— Я її не робив.
— Ти завжди кажеш це, коли не хочеш згадувати, що був щасливим.
Незнайомець повернувся до мене.
— Ти пам'ятаєш озеро?
Я заперечно похитала головою.
— Будинок?
— Ні.
— Як ти просила мене не йти?
У моїй голові щось здригнулося. Біла кімната. Дощ на вікні. Чоловічі руки, стиснуті навколо моїх пальців.
— Не йди, — прошепотіла я.
Обидва Ендрю завмерли. Я не знала, кому саме адресувала ці слова. Незнайомець заплющив очі.
— Ти пам'ятаєш, — сказав він.
— Ні. Я не знаю, що це було.
— Ти сказала це мені за кілька хвилин до своєї смерті.
Ендрю різко схопив його за комір.
— Замовкни!
Незнайомець не опирався.
— Ти можеш скільки завгодно вдавати, що врятував її. Але ти знаєш, що сталося тієї ночі. Ти знаєш, чому в реєстрі записано дві смерті, хоча померла одна людина.
— Відпусти його! — крикнула я.
Ендрю розтиснув пальці. Незнайомець поправив комір.
— Ти хотіла правду, Деборо. Ось вона. Я був поруч із тобою, коли ти померла. Я тримав тебе на руках, коли ти перестала дихати. А він прийшов пізніше.
Він кивнув на Ендрю.
— Він не повернув тебе. Він повернувся по тебе.
— Це одне й те саме, — прошепотіла я.