— Тату, ти знову прийшов ховати не ту.
Дівчинка сказала це без злості. Навіть без суму. Так, ніби нагадувала Ендрю про давно забуту домовленість, яку він мав виконати ще багато років тому. Він дивився на неї, не рухаючись.
Я ніколи не бачила його таким. Навіть коли його тіло вкривалося попелом. Навіть коли реєстр записував його смерть, поки він стояв поруч зі мною. Навіть коли він згадував, як ховав мене, а потім повертав до життя когось, кого сам не міг упізнати.
Тепер він здавався людиною, яка нарешті побачила могилу, біля якої стояла все своє життя.
— Аліса? — прошепотів він.
Дівчинка похитала головою.
— Ти завжди називаєш мене так, коли хочеш, щоб я була нею.
Я відчула, як його рука вислизнула з моєї.
— Тоді хто ти? — запитала я.
Дівчинка повернулася до мене. На ній була біла сукня, забруднена біля подолу землею. У руках вона тримала старого плюшевого ведмедика з одним ґудзиком замість ока. Його вухо було обпалене, а на животі темніла пляма, яку я не хотіла розглядати надто уважно. Я знала цього ведмедика. Я бачила його в кімнаті 318. Я бачила його на фотографії біля зимового будинку. І я пам'ятала, як колись тримала його в руках, поки хтось кричав за дверима.
— Ти знаєш, хто я, — сказала дівчинка.
— Ні.
— Знаєш. Просто не хочеш, щоб я мала ім'я.
Вона простягнула мені ведмедика. Я не взяла його.
— Що сталося тієї ночі? — запитала я. — Біля будинку. Коли загинули дві дівчинки.
— Одна загинула.
— А друга?
Дівчинка подивилася на Ендрю.
— Другу він забрав.
— Кого?
— Не ту, яку обіцяв.
Ендрю похитав головою.
— Ні. Я пам'ятаю...
— Ти пам'ятаєш те, що тобі дозволили залишити, — перебила вона. — Ти пам'ятаєш її смерть, бо так легше жити з тим, що зробив.
Він різко ступив уперед.
— Я зробив усе, щоб урятувати вас!
Дівчинка навіть не здригнулася.
— Ось у цьому й була твоя помилка.
За її спиною двері номера нуль повільно розчинилися ширше. Усередині не було кімнати. Там лежав сніг. Він укривав дерев'яну підлогу, стіни, старе ліжко й маленький столик біля вікна. Посеред кімнати стояла дитяча колиска. Над нею висів мобіль із паперових зірок, які оберталися без вітру.
За вікном виднілося озеро. Зимовий будинок. Той самий, у якому все почалося.
— Не заходь, — сказав Ендрю.
Я подивилася на нього.
— Ти казав це вже багато разів.
— Цього разу я знаю, що там.
— Тоді розкажи.
Він не відповів. Дівчинка засміялася. Звук був тихим, майже дорослим.
— Він не може. Якщо розповість, муситиме визнати, що не помилився.
Я повернулася до неї.
— Що це означає?
Вона поклала ведмедика на поріг.
— Він знав, кого забирає з будинку.
У мене пересохло в горлі.
— Ти хочеш сказати, що він урятував не мене?
— Ні, Деборо. Я хочу сказати, що він урятував саме тебе.
Дівчинка підняла голову.
— Просто ти не та, кого він обіцяв урятувати.
***
Я переступила поріг. Ендрю не зупинив мене. Можливо, тому, що більше не мав права. Щойно я ввійшла, двері за спиною зачинилися. Звук був тихим, але я відчула його всім тілом — ніби за мною зачинилася не кімната, а ціле життя. Сніг під ногами не танув.
На стіні висів годинник, стрілки якого показували 03:17. Під ним стояла фотографія в срібній рамці. На ній молода жінка тримала на руках немовля, а поруч стояли дві дівчинки.
Я підійшла ближче. На знімку не було Ендрю. Замість нього за плечем жінки стояв чоловік, обличчя якого хтось ретельно вирізав із фотографії.
— Хто це? — запитала я.
Дівчинка зайшла за мною.
— Той, кого ти попросила не повертати.
Я подивилася на немовля.
— Це Аліса?
— Можливо.
— Чому ти постійно відповідаєш так?
— Бо ти хочеш, щоб я була певною. А я не певна навіть у тому, що колись була дитиною.
Вона підійшла до колиски.
— Знаєш, що найгірше в цьому готелі?
— Що?
— Тут ніхто не пам'ятає початку. Усі пам'ятають лише те, що сталося після того, як вирішили, що вже запізно щось змінювати.
Вона торкнулася краю колиски. Паперові зірки над нею завмерли.
— Ти хочеш повернути мене, — сказала вона. — Ендрю хоче повернути тебе. Ліліт хоче повернути те, ким була до тебе. А Ной хоче, щоб його нарешті перестали повертати.
— Я не хочу, щоб він зникав.
— Ти цього ніколи не хотіла.
Дівчинка підняла на мене очі.
— Ти просто хотіла, щоб він залишився замість когось іншого.
Я відступила. На стіні, поруч із годинником, проступив напис.
У ЦІЙ КІМНАТІ НЕ МОЖНА НАРОДИТИСЯ ДВІЧІ.
Під ним з'явився другий.
АЛЕ МОЖНА ПОМЕРТИ ЗАМІСТЬ ІНШОГО.
Я торкнулася букв. Вони були холодними.
— Хто написав це?
— Ти.
— Коли?
Дівчинка похитала головою.
— Не запитуй, коли. Запитай, навіщо.
Я подивилася на неї.
— Навіщо?
Вона простягнула руку до колиски. Усередині лежала маленька фотографія, складена навпіл. Я розгорнула її. На першій половині був зображений Ендрю, молодший, ніж я будь-коли його бачила. Він стояв біля озера й тримав на руках дитину, загорнуту в білу ковдру. На другій — я. Я сиділа на підлозі біля ліжка, а на моїх руках лежала інша дитина. Обидва немовляти мали однакові обличчя. Однакові заплющені очі. Однакову маленьку руку, стиснуту в кулак. На звороті було написано:
«Він може повернути лише одну. Але ніхто не сказав йому, що саме він повертає».
Я відчула, як фотографія тремтить у моїх руках.
— Дві дитини, — прошепотіла я.
— Два життя, — поправила дівчинка. — І жодне не належало тому, хто його отримав.
— Що я зробила?
Вона не відповіла. Замість цього підійшла до дверей, які я раніше не помітила. Вони були маленькими, майже дитячими, з білою ручкою й подряпинами біля замка. На табличці було написано: