— Не слухай його, Деборо. Я не твоя мати. Я та, ким ти була до того, як народилася вдруге.
Голос за дверима був тихим, майже лагідним. Саме це лякало найбільше. Ендрю стояв переді мною, затуливши собою двері. Його рука стискала латунну ручку так сильно, що кісточки пальців побіліли. Він дивився не на мене, а на замкову щілину, наче звідти могло просочитися щось небезпечніше за темряву.
— Відійди, — сказала я.
— Ні.
— Ендрю.
— Ти не розумієш, хто там.
— Тоді поясни.
Він заплющив очі. На мить мені здалося, що він знову вмирає. Я вже навчилася впізнавати цю нерухомість: коли його тіло залишалося тут, а щось усередині відходило кудись, звідки він не завжди міг повернутися.
— Я не знаю, — прошепотів він.
Я мало не засміялася. У цьому готелі всі знали, ким я була, ким мала стати й кого колись любила. Усі, крім мене.
— Ти назвав її моєю матір'ю.
— Бо вона так виглядала.
— А тепер кажеш, що не знаєш, хто вона?
— Я сказав, що не знаю, хто стоїть за дверима.
З коридору долинув тихий стукіт. Три удари. Не по дверях. По стіні — просто навпроти нас. Я повернула голову. На вицвілій шпалері проступали темні плями, що повільно складалися в обриси жіночого обличчя. Воно було схоже на моє, але старше. Під очима залягли тіні, губи були стиснуті так, наче ця жінка десятиліттями стримувала крик. А потім вона усміхнулася. Я відчула цю усмішку на власному обличчі.
— Деборо, — промовив голос за дверима. — Ти знову дозволила йому вирішувати за тебе.
Ендрю різко обернувся до мене.
— Не відповідай їй.
— Чому?
— Тому що вона пам'ятає все.
— А ти?
Він мовчав. І цього разу його мовчання було відповіддю. Я простягнула руку до ручки. Ендрю схопив мене за зап'ястя.
— Якщо відчиниш, вона змусить тебе згадати.
— Хіба не цього ми хотіли?
— Ні, — сказав він так різко, що я здригнулася. — Ти хотіла згадати. А я хотів, щоб ти нарешті перестала себе карати.
— За що?
Його пальці послабили хватку.
— За те, що залишилася живою.
Між нами зависла тиша. Десь далеко в готелі почав цокати годинник. Один удар. Другий. Третій. 03:17. Час зупинився.
— Відчини, Деборо, — попросила жінка. — Я принесла тобі те, що ти залишила в мене.
— Що саме?
— Твоє перше ім'я.
Я подивилася на Ендрю. Він зблід.
— Не треба, — прошепотів він.
І вперше за весь час я побачила в його очах не страх за мене. Страх переді мною.
***
Я відчинила двері. За ними стояла жінка в темній сукні, застібнутій до самого горла. Її волосся було мокрим, хоча в коридорі не було ані краплі води. На босих ногах виднілися сліди землі, а в руках вона тримала дитячу ковдру — білу, з маленькими блакитними зірками. Ту саму ковдру, яку я бачила в коробці з написом «Аліса». Жінка не дивилася на Ендрю. Вона дивилася на мене.
— Нарешті, — сказала вона.
Я не могла поворухнутися. Її обличчя було моїм обличчям, якби я прожила ще сорок років. Та справа була не у зморшках чи втомі. Я впізнавала її так, як упізнають власний голос на старому записі: спершу не вірять, а потім уже не можуть заперечувати.
— Хто ви? — запитала я.
Жінка нахилила голову.
— Ти справді хочеш, щоб я назвала ім'я?
— Так.
— Тоді слухай уважно. Ти не народилася Деборою Шеллі. Це ім'я тобі дали після того, як перше тіло перестало бути твоїм.
Я відчула, як холод повзе від пальців до плечей.
— Ліліт?
Жінка заплющила очі. Уперше її обличчя змінилося. Усмішка зникла, а на її місці з'явився біль — такий справжній, що я мимоволі зробила крок уперед.
— Це ім'я належало мені, — відповіла вона. — Але не так, як ти думаєш.
— У реєстрі написано, що Ліліт жива.
— Реєстр ніколи не бреше. Він лише не пояснює, що саме вважає життям.
Вона простягнула мені ковдру. Я не взяла її.
— Де Аліса?
— Ти хочеш знати, де вона зараз, чи де ти її залишила?
— Я хочу знати, що я зробила.
— Ні, дитино. Ти хочеш почути, що зробила це не ти.
Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-яке звинувачення. Я озирнулася на Ендрю. Він стояв нерухомо. Його погляд був прикований до ковдри.
— Ти знаєш її, — сказала я.
— Так.
— Хто вона?
— Я не можу...
— Не смій знову казати, що не можеш!
Мій голос розлетівся коридором. Усі двері одночасно здригнулися. Десь за стінами щось упало, а тоді я почула дитячий сміх — короткий, майже щасливий. Жінка торкнулася мого плеча. Її пальці були крижаними.
— Він не може сказати, тому що колись пообіцяв не називати мене твоїм ім'ям.
— Чому?
— Бо тоді йому довелося б визнати, кого саме він поховав.
Я відсахнулася. Ендрю заплющив очі.
— Досить, — сказав він.
— Ти вже казав це одинадцять років тому, — відповіла жінка. — І ще до того. І перед тим, як віддав дитину.
Він кинувся до неї, але вона навіть не ворухнулася. Його рука пройшла крізь її плече. На мить жінка стала прозорою. Я побачила за нею коридор, двері, сходи — а ще безліч силуетів, що стояли в темряві, наче чекали своєї черги повернутися. Потім вона знову стала справжньою.
— Ти не можеш мене торкнутися, Ендрю, — сказала вона. — Ти сам подбав про це.
Він відступив. На його долоні з'явилася темна пляма. Вона повільно розросталася, наче чорнило під шкірою.
— Що ви з ним зробили? — прошепотіла я.
— Я? — Жінка похитала головою. — Я нічого не зробила з Ендрю. Це ти попросила його повернути тебе. Ти попросила його забрати чуже життя, аби твоє не закінчилося. А коли він погодився, ти вирішила, що ціна надто висока.
Вона нахилилася ближче.
— Тоді ти віддала йому мене.
Я відчула, як кімната нахилилася.
— Я віддала вас?
— Ти сказала йому, що якщо одна з нас мусить залишитися мертвою, то це маю бути я.