— Мамо, я знаю, що ти мене віддала.
Голос долинав із-за головних дверей готелю.
— Але я все одно хочу, щоб ти прийшла по мене.
Я стояла біля стійки реєстрації, не відчуваючи власних пальців. Реєстр лежав переді мною, розгорнутий на сторінці, де щойно з'явився запис про мою наступну смерть. Сьогодні.
Я не знала, котра зараз година за межами готелю. Не знала, чи минули дні, місяці або роки відтоді, як я вперше переступила цей поріг. Але тут, у місці, де час мав власні правила, моє життя раптом отримало термін придатності. І хтось чекав, поки він закінчиться.
— Ти чув? — запитала я.
Ендрю стояв біля стійки, не відводячи погляду від дверей.
— Так.
— Це вона?
— Я не знаю.
Я засміялася коротко й гірко відповіла.
— Ти коли-небудь знаєш хоч щось?
Він прийняв це мовчки. Мені хотілося вдарити його. Змусити нарешті сказати бодай одну річ, у якій він був би певен. Але я бачила, як він тримається за край стійки, ніби підлога під ним повільно зникає. Він теж боявся. Можливо, навіть більше за мене.
— Якщо це Аліса, — сказала я, — я піду по неї.
— Не йди сама.
— Ти щойно сказав, що не знаєш, хто там.
— Я не знаю, чи це Аліса. Але знаю, що двері можуть показати тобі те, чого ти найбільше хочеш. Іноді вони показують це настільки переконливо, що ти готова віддати все, аби не втратити побачене вдруге.
— А іноді за ними справді стоїть той, кого ти шукав?
Ендрю не відповів. Я кивнула.
— Саме так. Ти не знаєш.
Я рушила до дверей.
— Деборо.
— Не намагайся мене зупинити.
— Я не збираюся.
Я обернулася. Ендрю дістав із кишені маленький предмет і поклав його на стійку. Срібний медальйон. На його поверхні було вигравіювано дві переплетені літери: D та E.
— Що це?
— Ти носила його тієї ночі.
Я взяла медальйон. Він був холодним.
— Чому ти не показав його раніше?
— Тому що ти попросила мене ніколи не віддавати його тобі, доки не згадаєш, що зробила.
— І ти послухався?
— Я намагався.
Я розстебнула застібку. Усередині були дві крихітні фотографії.
На першій — я й Ендрю. Ми стояли біля зимового будинку, обійнявшись, і дивилися в камеру. Я усміхалася. Він тримав долоню на моєму животі. На другій — маленька дівчинка в білій сукні. Її обличчя було розмите. Але на зап'ясті виднівся червоний шнурок. Я торкнулася фотографії. І почула голос. Не з-за дверей. Усередині себе.
Ти обіцяла, що ніхто не забере її в нас.
Я різко закрила медальйон.
— Я була вагітна?
Ендрю подивився на мене.
— Так.
— І Аліса була нашою дочкою?
— Так.
Я чекала на сумнів. На застереження. На його звичне «я не знаю». Але цього разу він відповів одразу. І це налякало мене більше за будь-яку брехню.
— Чому ти зараз знаєш відповідь?
— Тому що я пам'ятаю, як вона народилася.
— Тоді чому ти сумніваєшся в тому, що сталося потім?
Ендрю провів пальцем по краю стійки.
— Тому що я пам'ятаю дві різні ночі.
Він підняв на мене очі.
— В одній із них Аліса померла в моїх руках. В іншій — я сам відніс її до дверей готелю й віддав жінці, яка сказала, що зможе врятувати її.
— Якій жінці?
Він похитав головою.
— Не пам'ятаю її обличчя.
— А голос?
Він довго мовчав.
— Твій.
***
Головні двері готелю були прочинені. За ними не було ані вулиці, ані нічного міста. Тільки сад.
Зимовий сад, який я бачила крізь вікно дитячої кімнати. Дерева, вкриті інеєм, темна доріжка, що вела до невеликого дерев'яного будинку, і ліхтар, який горів навіть удень.
Біля воріт стояла дівчинка. Біла сукня. Темне волосся. Червоний шнурок. Вона не могла бути старшою за сім років.
— Аліса, — прошепотіла я.
Дівчинка підняла голову. Я не бачила її обличчя чітко, але відчула, як серце стискається від упізнавання. Не тому, що пам'ятала її. Тому, що моє тіло, здається, пам'ятало те, від чого розум відмовлявся.
Я зробила крок. Дівчинка відступила.
— Ти прийшла не сама, — сказала вона.
Я озирнулася. Ендрю стояв позаду мене.
— Я не залишу тебе з нею наодинці, — сказав він.
Дівчинка подивилася на нього.
— Ти завжди так кажеш.
— Аліса...
— Не називай мене цим ім'ям.
Він замовк. Я повільно присіла, щоб наші очі опинилися на одному рівні.
— Як тебе звати?
Дівчинка дивилася на мене з недитячою серйозністю.
— Ти дала мені ім'я, а потім забрала його.
— Я не пам'ятаю.
— Знаю.
Вона простягнула руку. На долоні лежала маленька паперова квітка.
— Ти зробила її для мене.
Я взяла квітку. Вона була складена з фотографії. Я розгорнула папір.
На ньому було зображено жінку, що стояла біля ліжка з немовлям. Жінка дивилася на дитину так, наче намагалася запам'ятати кожну рису її обличчя.
У нижньому куті стояла дата. Чотирнадцяте жовтня. 03:17.
На звороті було написано:
Якщо ти колись повернешся по мене, не вір тому, що побачиш.
Я підняла очі. Дівчинка зникла. Сад залишився порожнім. А в моїй долоні лежала паперова квітка, яка повільно темніла по краях.
— Ти її бачила? — запитав Ендрю.
Я кивнула.
— Вона сказала, що я віддала її.
— Так.
— Але я не знаю, кому.
Він подивився на будинок у саду.
— Можливо, цього разу нам разом доведеться згадати.
***
Будинок був меншим, ніж я пам'ятала. Або, можливо, мої спогади завжди робили його більшим, ніж він був насправді.
Дерев'яні стіни, вузький ґанок, вікна з білими рамами. Біля дверей стояли дві пари дитячих чобітків. Один чобіток був перекинутий на бік, і з нього стирчав маленький сухий листок.