Готель для тих, кого не існує

Розділ 19. Дитина, яку я віддала

— Мамо, я знаю, що ти мене віддала.

Голос долинав із-за головних дверей готелю.

— Але я все одно хочу, щоб ти прийшла по мене.

Я стояла біля стійки реєстрації, не відчуваючи власних пальців. Реєстр лежав переді мною, розгорнутий на сторінці, де щойно з'явився запис про мою наступну смерть. Сьогодні.

Я не знала, котра зараз година за межами готелю. Не знала, чи минули дні, місяці або роки відтоді, як я вперше переступила цей поріг. Але тут, у місці, де час мав власні правила, моє життя раптом отримало термін придатності. І хтось чекав, поки він закінчиться.

— Ти чув? — запитала я.

Ендрю стояв біля стійки, не відводячи погляду від дверей.

— Так.

— Це вона?

— Я не знаю.

Я засміялася коротко й гірко відповіла.

— Ти коли-небудь знаєш хоч щось?

Він прийняв це мовчки. Мені хотілося вдарити його. Змусити нарешті сказати бодай одну річ, у якій він був би певен. Але я бачила, як він тримається за край стійки, ніби підлога під ним повільно зникає. Він теж боявся. Можливо, навіть більше за мене.

— Якщо це Аліса, — сказала я, — я піду по неї.

— Не йди сама.

— Ти щойно сказав, що не знаєш, хто там.

— Я не знаю, чи це Аліса. Але знаю, що двері можуть показати тобі те, чого ти найбільше хочеш. Іноді вони показують це настільки переконливо, що ти готова віддати все, аби не втратити побачене вдруге.

— А іноді за ними справді стоїть той, кого ти шукав?

Ендрю не відповів. Я кивнула.

— Саме так. Ти не знаєш.

Я рушила до дверей.

— Деборо.

— Не намагайся мене зупинити.

— Я не збираюся.

Я обернулася. Ендрю дістав із кишені маленький предмет і поклав його на стійку. Срібний медальйон. На його поверхні було вигравіювано дві переплетені літери: D та E.

— Що це?

— Ти носила його тієї ночі.

Я взяла медальйон. Він був холодним.

— Чому ти не показав його раніше?

— Тому що ти попросила мене ніколи не віддавати його тобі, доки не згадаєш, що зробила.

— І ти послухався?

— Я намагався.

Я розстебнула застібку. Усередині були дві крихітні фотографії.

На першій — я й Ендрю. Ми стояли біля зимового будинку, обійнявшись, і дивилися в камеру. Я усміхалася. Він тримав долоню на моєму животі. На другій — маленька дівчинка в білій сукні. Її обличчя було розмите. Але на зап'ясті виднівся червоний шнурок. Я торкнулася фотографії. І почула голос. Не з-за дверей. Усередині себе.

 

Ти обіцяла, що ніхто не забере її в нас.

 

Я різко закрила медальйон.

— Я була вагітна?

Ендрю подивився на мене.

— Так.

— І Аліса була нашою дочкою?

— Так.

Я чекала на сумнів. На застереження. На його звичне «я не знаю». Але цього разу він відповів одразу. І це налякало мене більше за будь-яку брехню.

— Чому ти зараз знаєш відповідь?

— Тому що я пам'ятаю, як вона народилася.

— Тоді чому ти сумніваєшся в тому, що сталося потім?

Ендрю провів пальцем по краю стійки.

— Тому що я пам'ятаю дві різні ночі.

Він підняв на мене очі.

— В одній із них Аліса померла в моїх руках. В іншій — я сам відніс її до дверей готелю й віддав жінці, яка сказала, що зможе врятувати її.

— Якій жінці?

Він похитав головою.

— Не пам'ятаю її обличчя.

— А голос?

Він довго мовчав.

— Твій.

 

***

 

Головні двері готелю були прочинені. За ними не було ані вулиці, ані нічного міста. Тільки сад.

Зимовий сад, який я бачила крізь вікно дитячої кімнати. Дерева, вкриті інеєм, темна доріжка, що вела до невеликого дерев'яного будинку, і ліхтар, який горів навіть удень.

Біля воріт стояла дівчинка. Біла сукня. Темне волосся. Червоний шнурок. Вона не могла бути старшою за сім років.

— Аліса, — прошепотіла я.

Дівчинка підняла голову. Я не бачила її обличчя чітко, але відчула, як серце стискається від упізнавання. Не тому, що пам'ятала її. Тому, що моє тіло, здається, пам'ятало те, від чого розум відмовлявся.

Я зробила крок. Дівчинка відступила.

— Ти прийшла не сама, — сказала вона.

Я озирнулася. Ендрю стояв позаду мене.

— Я не залишу тебе з нею наодинці, — сказав він.

Дівчинка подивилася на нього.

— Ти завжди так кажеш.

— Аліса...

— Не називай мене цим ім'ям.

Він замовк. Я повільно присіла, щоб наші очі опинилися на одному рівні.

— Як тебе звати?

Дівчинка дивилася на мене з недитячою серйозністю.

— Ти дала мені ім'я, а потім забрала його.

— Я не пам'ятаю.

— Знаю.

Вона простягнула руку. На долоні лежала маленька паперова квітка.

— Ти зробила її для мене.

Я взяла квітку. Вона була складена з фотографії. Я розгорнула папір.

На ньому було зображено жінку, що стояла біля ліжка з немовлям. Жінка дивилася на дитину так, наче намагалася запам'ятати кожну рису її обличчя.

У нижньому куті стояла дата. Чотирнадцяте жовтня. 03:17.

На звороті було написано:

 

Якщо ти колись повернешся по мене, не вір тому, що побачиш.

 

Я підняла очі. Дівчинка зникла. Сад залишився порожнім. А в моїй долоні лежала паперова квітка, яка повільно темніла по краях.

— Ти її бачила? — запитав Ендрю.

Я кивнула.

— Вона сказала, що я віддала її.

— Так.

— Але я не знаю, кому.

Він подивився на будинок у саду.

— Можливо, цього разу нам разом доведеться згадати.

 

***

 

Будинок був меншим, ніж я пам'ятала. Або, можливо, мої спогади завжди робили його більшим, ніж він був насправді.

Дерев'яні стіни, вузький ґанок, вікна з білими рамами. Біля дверей стояли дві пари дитячих чобітків. Один чобіток був перекинутий на бік, і з нього стирчав маленький сухий листок.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше