— Ти.
Це слово залишилося між нами після того, як Ендрю замовк. Я чекала, що він виправиться. Скаже, що помилився, що втомився, що готель знову втрутився в його спогади. Я навіть була готова повірити в будь-яке з цих пояснень, аби тільки не приймати те, що щойно почула. Але Ендрю не відводив погляду.
— Я попросила свою матір повернути мене? — перепитала я.
— Так.
— Після смерті?
Він кивнув.
— Ти пам'ятаєш, як це було?
— Ні. Я пам'ятаю тільки те, що ти сказала мені потім.
— Що саме?
Він провів рукою по волоссю.
— Що не хочеш більше бути чиєюсь дочкою.
Я засміялася. Не тому, що було смішно. Просто іноді тіло знаходить спосіб не розпастися, коли розум уже не справляється.
— Чудово. Отже, я померла, повернулася, забула власне ім'я, попросила матір воскресити мене, а потім відмовилася бути її дочкою. Що ще? Я спалила будинок? Убила когось? Продала душу готелю?
Ендрю мовчав. Я перестала сміятися.
— Я спалила будинок?
— Не весь.
— Ендрю.
— Вогонь почався на другому поверсі.
Я відчула, як підлога віддаляється від моїх ніг.
— Хто був усередині?
Він не відповів. Я схопила його за рукав.
— Хто був усередині?!
— Ти.
Я відпустила його. Кілька секунд я просто дивилася на власні руки. Вони здавалися чужими — надто спокійними, надто чистими для людини, яка, можливо, колись стояла посеред палаючого будинку й дивилася, як згорає її життя.
— Я була там сама?
Ендрю заплющив очі.
— Ні.
Я відступила.
— Хто ще?
— Я не можу...
— Ти можеш. Ти просто не хочеш.
— Там була твоя мати.
Я не відчула нічого. Жодного болю. Жодного спалаху пам'яті. Навіть звичайного страху не було. Лише порожнеча. І ця порожнеча налякала мене більше, ніж будь-яка відповідь.
— Вона загинула у вогні?
— Я не знаю.
— Ти був там?
— Так.
— Ти витягнув мене?
Він подивився на мене.
— Я намагався. Ти хочеш, щоб я сказав тобі, що врятував тебе. Що виніс на руках із палаючого будинку, що тримав тебе, поки ти кашляла від диму, що не відпускав, навіть коли ти перестала впізнавати мене. Але я не можу цього сказати, Деборо.
Він зробив крок до мене.
— Бо коли я вийшов із того будинку, я тримав на руках двох дівчаток.
Мені здалося, що я перестала дихати.
— Двох?
— Одну я пам'ятаю. Іншу — ні.
— Ти не пам'ятаєш обличчя?
— Я не пам'ятаю, котра з них була тобою.
Він опустив голову.
— А наступного ранку в мене на руках була тільки одна.
***
Я не дозволила йому більше нічого пояснювати. Не тому, що не хотіла знати правду. Тому, що почала підозрювати: у готелі правда не була відповіддю. Вона була наступними дверима. За кожними стояло ще одне запитання, а за ним — іще одне, і так до нескінченності. Я вийшла в коридор і попрямувала до ліфта.
На стіні висіла стара картина з морським пейзажем. Раніше на ній був човен, прив'язаний до дерев'яного причалу. Тепер човен зник. На його місці стояла жінка. Її обличчя було повернуте до води, але я впізнала її за руками. Довгі пальці. Тонкі зап'ястя. Маленький шрам біля великого пальця лівої руки.
Я бачила ці руки на старій фотографії з пологового відділення. Я бачила їх у власних снах. І, найгірше, я пам'ятала, як колись трималася за них, переходячи дорогу. Мати. Слово виникло в мені без дозволу. Я торкнулася рами. Полотно здригнулося. Жінка на картині повернула голову.
— Не треба, — прошепотіла вона.
Я відсахнулася. За моєю спиною Ендрю тихо вимовив:
— Вона не хоче, щоб ти її знайшла.
Я обернулася.
— Ти казав, що вона могла загинути у вогні.
— Могла.
— А тепер говориш про неї так, ніби вона жива.
— У цьому місці різниця не завжди має значення.
Я знову подивилася на картину. Жінка зникла. На полотні залишилося тільки море, сіре й нерухоме, а біля причалу тепер лежала дитяча червона рукавичка.
— Де вона? — запитала я.
— У місці, яке ти не хочеш згадувати.
— Покажи мені.
— Я не можу.
— Тоді я знайду сама.
Ендрю подивився на мене з дивним виразом.
— Саме цього вона й боїться.
***
Ліфт не мав кнопки підвалу. У ньому були лише цифри від одного до дев'яти, кнопка холу й маленький латунний дзвіночок. Я натиснула дев'ятку. Двері зачинилися. Ліфт рушив униз. Я дивилася на табло. Дев'ять. Вісім. Сім. Шість. П'ять. Чотири. Три. Дві. Одна. Хол. Але ліфт не зупинився. Нуль.
Потім на табло з'явився знак, якого там не було раніше: тонке коло, перекреслене вертикальною лінією. Двері відчинилися. За ними була лікарня. Біла підлога, довгі коридори, світло ламп, що дзижчали під стелею. На стінах висіли годинники, і кожен показував 03:17. У повітрі пахло антисептиком і мокрим попелом.
Я вийшла. Ліфт одразу зачинився за моєю спиною. На стіні висіла табличка:
ПОЛОГОВЕ ВІДДІЛЕННЯ.
Нижче хтось дописав ручкою:
Тут починаються всі історії, які потім називають неможливими.
Я пішла коридором. За першими дверима хтось плакав. За другими — сміявся. За третіми стояла жінка в білому халаті й дивилася на порожнє ліжко. Коли я проходила повз неї, вона повернулася.
— Ви запізнилися, — сказала вона.
— На що?
— На власне народження.
Я зупинилася.
— Ви знаєте мене?
Жінка поглянула на бейджик, прикріплений до мого пальта. Я ніколи не мала бейджика. На ньому було написано:
ДЕБОРА ШЕЛЛІ. МАТИ: НЕ ВСТАНОВЛЕНА.
Жінка торкнулася краю бейджика.
— Ви знову взяли це ім'я.
— Яке?
Вона подивилася на мене так, ніби відповідь була очевидною.
— Дебора.