Готель для тих, кого не існує

Розділ 18. Мати, яка просила повернути мене

— Ти.

Це слово залишилося між нами після того, як Ендрю замовк. Я чекала, що він виправиться. Скаже, що помилився, що втомився, що готель знову втрутився в його спогади. Я навіть була готова повірити в будь-яке з цих пояснень, аби тільки не приймати те, що щойно почула. Але Ендрю не відводив погляду.

— Я попросила свою матір повернути мене? — перепитала я.

— Так.

— Після смерті?

Він кивнув.

— Ти пам'ятаєш, як це було?

— Ні. Я пам'ятаю тільки те, що ти сказала мені потім.

— Що саме?

Він провів рукою по волоссю.

— Що не хочеш більше бути чиєюсь дочкою.

Я засміялася. Не тому, що було смішно. Просто іноді тіло знаходить спосіб не розпастися, коли розум уже не справляється.

— Чудово. Отже, я померла, повернулася, забула власне ім'я, попросила матір воскресити мене, а потім відмовилася бути її дочкою. Що ще? Я спалила будинок? Убила когось? Продала душу готелю?

Ендрю мовчав. Я перестала сміятися.

— Я спалила будинок?

— Не весь.

— Ендрю.

— Вогонь почався на другому поверсі.

Я відчула, як підлога віддаляється від моїх ніг.

— Хто був усередині?

Він не відповів. Я схопила його за рукав.

— Хто був усередині?!

— Ти.

Я відпустила його. Кілька секунд я просто дивилася на власні руки. Вони здавалися чужими — надто спокійними, надто чистими для людини, яка, можливо, колись стояла посеред палаючого будинку й дивилася, як згорає її життя.

— Я була там сама?

Ендрю заплющив очі.

— Ні.

Я відступила.

— Хто ще?

— Я не можу...

— Ти можеш. Ти просто не хочеш.

— Там була твоя мати.

Я не відчула нічого. Жодного болю. Жодного спалаху пам'яті. Навіть звичайного страху не було. Лише порожнеча. І ця порожнеча налякала мене більше, ніж будь-яка відповідь.

— Вона загинула у вогні?

— Я не знаю.

— Ти був там?

— Так.

— Ти витягнув мене?

Він подивився на мене.

— Я намагався. Ти хочеш, щоб я сказав тобі, що врятував тебе. Що виніс на руках із палаючого будинку, що тримав тебе, поки ти кашляла від диму, що не відпускав, навіть коли ти перестала впізнавати мене. Але я не можу цього сказати, Деборо.

Він зробив крок до мене.

— Бо коли я вийшов із того будинку, я тримав на руках двох дівчаток.

Мені здалося, що я перестала дихати.

— Двох?

— Одну я пам'ятаю. Іншу — ні.

— Ти не пам'ятаєш обличчя?

— Я не пам'ятаю, котра з них була тобою.

Він опустив голову.

— А наступного ранку в мене на руках була тільки одна.

 

***

 

Я не дозволила йому більше нічого пояснювати. Не тому, що не хотіла знати правду. Тому, що почала підозрювати: у готелі правда не була відповіддю. Вона була наступними дверима. За кожними стояло ще одне запитання, а за ним — іще одне, і так до нескінченності. Я вийшла в коридор і попрямувала до ліфта.

На стіні висіла стара картина з морським пейзажем. Раніше на ній був човен, прив'язаний до дерев'яного причалу. Тепер човен зник. На його місці стояла жінка. Її обличчя було повернуте до води, але я впізнала її за руками. Довгі пальці. Тонкі зап'ястя. Маленький шрам біля великого пальця лівої руки.

Я бачила ці руки на старій фотографії з пологового відділення. Я бачила їх у власних снах. І, найгірше, я пам'ятала, як колись трималася за них, переходячи дорогу. Мати. Слово виникло в мені без дозволу. Я торкнулася рами. Полотно здригнулося. Жінка на картині повернула голову.

— Не треба, — прошепотіла вона.

Я відсахнулася. За моєю спиною Ендрю тихо вимовив:

— Вона не хоче, щоб ти її знайшла.

Я обернулася.

— Ти казав, що вона могла загинути у вогні.

— Могла.

— А тепер говориш про неї так, ніби вона жива.

— У цьому місці різниця не завжди має значення.

Я знову подивилася на картину. Жінка зникла. На полотні залишилося тільки море, сіре й нерухоме, а біля причалу тепер лежала дитяча червона рукавичка.

— Де вона? — запитала я.

— У місці, яке ти не хочеш згадувати.

— Покажи мені.

— Я не можу.

— Тоді я знайду сама.

Ендрю подивився на мене з дивним виразом.

— Саме цього вона й боїться.

 

***

 

Ліфт не мав кнопки підвалу. У ньому були лише цифри від одного до дев'яти, кнопка холу й маленький латунний дзвіночок. Я натиснула дев'ятку. Двері зачинилися. Ліфт рушив униз. Я дивилася на табло. Дев'ять. Вісім. Сім. Шість. П'ять. Чотири. Три. Дві. Одна. Хол. Але ліфт не зупинився. Нуль.

Потім на табло з'явився знак, якого там не було раніше: тонке коло, перекреслене вертикальною лінією. Двері відчинилися. За ними була лікарня. Біла підлога, довгі коридори, світло ламп, що дзижчали під стелею. На стінах висіли годинники, і кожен показував 03:17. У повітрі пахло антисептиком і мокрим попелом.

Я вийшла. Ліфт одразу зачинився за моєю спиною. На стіні висіла табличка:

 

ПОЛОГОВЕ ВІДДІЛЕННЯ.

 

Нижче хтось дописав ручкою:

 

Тут починаються всі історії, які потім називають неможливими.

 

Я пішла коридором. За першими дверима хтось плакав. За другими — сміявся. За третіми стояла жінка в білому халаті й дивилася на порожнє ліжко. Коли я проходила повз неї, вона повернулася.

— Ви запізнилися, — сказала вона.

— На що?

— На власне народження.

Я зупинилася.

— Ви знаєте мене?

Жінка поглянула на бейджик, прикріплений до мого пальта. Я ніколи не мала бейджика. На ньому було написано:

 

ДЕБОРА ШЕЛЛІ. МАТИ: НЕ ВСТАНОВЛЕНА.

 

Жінка торкнулася краю бейджика.

— Ви знову взяли це ім'я.

— Яке?

Вона подивилася на мене так, ніби відповідь була очевидною.

— Дебора.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше