Ключ був теплим. Не так, як нагрівається метал у долоні. Він мав тепло людського тіла — ледь відчутне, майже інтимне. Наче хтось щойно тримав його в руці, а потім передав мені, не бажаючи відпускати остаточно. На латунній поверхні виднівся нуль. Я провела по ньому нігтем і відчула під подушечкою пальця крихітну подряпину. Вона складалася з двох літер.
Д. Ш.
Мої ініціали. Або чиїсь інші.
— Не відкривай ним жодних дверей.
Голос Ендрю пролунав за моєю спиною. Я не почула його кроків. Він просто з'явився в коридорі, блідий, із розстебнутим коміром сорочки. На грудях більше не було ані крові, ані попелу. Проте він притискав долоню до того самого місця, де кілька хвилин тому вмирав у мене на руках.
— Ти казав, що не можеш мені допомогти, — відповіла я.
— Я й не можу.
— Тоді не заважай.
Я стиснула ключ. Ендрю глянув на нього, і в його обличчі щось змінилося. Не страх. Страх був би простішим. Це скидалося на впізнавання провини.
— Де ти його знайшла?
— Він лежав перед моїми дверима.
— Ні.
— Що означає «ні»?
Він повільно похитав головою.
— Цей ключ не може бути в коридорі.
— Чому?
— Тому що я поховав його.
Між нами зависла тиша. Я подивилася на латунь у своїй долоні.
— Разом із ким?
Ендрю не відповів. Іноді мовчання людини — це просто відсутність слів. А іноді воно схоже на двері, які хтось притримує з іншого боку, сподіваючись, що ти не наважишся увійти. Я вже втомилася стояти перед зачиненими дверима.
— Покажи мені могилу.
Він заплющив очі.
— Деборо...
— Ти поховав когось, чиє ім'я я не пам'ятаю. Ти повернув когось, кого не впізнаєш. І тепер у мене в руці ключ, який ти нібито поховав. Тож або покажи мені, де саме ти його залишив, або відійди.
— Якщо ти побачиш те, що там лежить, — сказав він, — то більше не зможеш вдавати, що не маєш до цього стосунку.
— Я ніколи цього не вдавала.
Ендрю подивився на мене.
— Саме це ти робиш найкраще.
Я пройшла повз нього. Цього разу він пішов за мною.
***
Сходи до нижнього поверху починалися за дверима пральні. Я була певна, що раніше там стояли металеві шафи для білизни, кошики й візок із чистими рушниками. Тепер усе зникло. Замість пральні відкривався вузький кам'яний прохід, який спускався під землю. На стіні горіла одна лампа. За нею — друга. Третя не світилася.
— Чому тут немає світла? — запитала я.
— Тому що третя лампа запалюється лише тоді, коли хтось вирішує залишитися.
— А якщо ніхто не вирішить?
— Тоді вона горітиме вічно.
Я зупинилася.
— Це не має сенсу.
— У цьому готелі сенс ніколи не був обов'язковою умовою.
Ми рушили далі. Стіни були вологими. Між камінням проступали тонкі корені, бліді й тонкі, мов пальці. Подекуди в них застрягли клаптики паперу. Я побачила уривки імен, дати, чужі підписи. На одному клаптику було написано:
Не дозволяйте їй згадати, хто тримав ніж.
Я зупинилася. Ендрю теж.
— Хто тримав ніж? — запитала я.
— Я не знаю.
— Ти навіть не спробував придумати переконливішу відповідь?
— Я знаю, що ти хочеш почути від мене. Але якщо я скажу тобі те, чого не пам'ятаю, це стане ще однією твоєю правдою.
Я зім'яла папір.
— А якщо ти знову приховуєш те, що пам'ятаєш?
— Тоді ти маєш право мене ненавидіти.
— Я вже не знаю, що до тебе відчуваю.
Він ледь помітно всміхнувся.
— Це, мабуть, найчесніше, що ти сказала мені за весь час.
— Не радій. Я можу почати знову.
— Я знаю.
Він вимовив це так ніжно, що я зненавиділа його ще сильніше. Бо ця ніжність була знайомою. Вона не належала чоловікові, якого я зустріла в готелі кілька днів тому. Вона належала комусь, хто колись тримав мене за руку в темряві й обіцяв, що жодна смерть не зможе нас розлучити. Хтось із нас повірив у цю обіцянку. І, схоже, саме через це ми досі не могли померти.
***
Наприкінці сходів були двері. Старі, дерев'яні, із залізними смугами. На них не було ручки. Лише круглий отвір посередині, куди ідеально підходив мій ключ. Я не вставила його відразу.
— Що за ними?
Ендрю став поруч.
— Підвал.
— У кожного підвалу є призначення.
— Цей зберігає те, чого не повинно було існувати.
— Наприклад?
— Тіла. Імена. Обіцянки.
Я повернулася до нього.
— Тіла теж?
— Особливо тіла.
Мені захотілося піти звідти. Не тому, що я боялася побачити мертвих. До цього готель привчив мене надто добре. Я боялася знайти там тіло, яке впізнаю. Ключ увійшов в отвір без жодного опору. Коли я повернула його, за дверима пролунало тихе клацання. А потім — дитячий сміх. Ендрю різко схопив мене за зап'ястя.
— Не відчиняй.
Я подивилася на його пальці.
— Відпусти.
— Будь ласка.
Це слово зупинило мене. Він ніколи не просив мене так. Не в коридорах готелю, не біля фотографій, не тоді, коли я вимагала правди. Він завжди знаходив спосіб перетворити прохання на наказ, страх — на докір, любов — на борг. Але тепер він просто боявся.
— Там дитина? — запитала я.
— Ні.
— Тоді чому я чую сміх?
— Тому що ти хочеш його почути.
Я звільнила руку.
— Ти сказав, що не можеш брехати мені.
— Я ніколи цього не казав.
— Ні. Ти просто дозволив мені так думати.
Я відчинила двері.
***
У підвалі пахло землею. Не сирою кам'яною підлогою й не пліснявою. Це був запах свіжоскопаної могили, де корені ще не встигли проникнути в землю, а повітря не встигло забути про те, що тут сталося. Уздовж стін стояли дерев'яні ящики. Деякі були маленькими, як скриньки для прикрас. Інші — завдовжки з людське тіло. На кожному була табличка. Ім'я. Дата. Час. Я підійшла до найближчого ящика.