Спочатку я почула удар. Не крик. Не стогін. Лише глухий звук людського тіла, що зустрілося з підлогою, — надто важкий, надто остаточний, щоб його можна було сплутати з випадковістю. Потім настала тиша. Я стояла посеред кімнати, дивлячись на двері.
Годинник над письмовим столом показував 03:18. Хвилинна стрілка тремтіла, наче рух уперед завдавала їй фізичного болю. Секундна застигла між поділками. За стіною хтось тричі постукав, але я знала, що це не Ендрю. Ендрю лежав за моїми дверима. Я не могла знати звідки. Просто знала.
— Ендрю?
Відповіді не було. Я зробила крок до виходу. На стіні навпроти ліжка проступили літери. Вони з'являлися повільно, наче невидима рука виводила їх ізсередини шпалер.
НЕ ВІДЧИНЯЙ. ВІН УЖЕ НЕ ТОЙ.
Я дивилася на напис, доки остання крапля чорнила не потекла вниз. Потім почула його голос.
— Деборо.
Тихо. Зовсім близько.
— Будь ласка.
Я кинулася до дверей. Можливо, саме цього готель і чекав. Я вихопила ключ із замка, повернула його й відчинила двері. Ендрю лежав на боці, однією рукою притискаючи груди. Його волосся розсипалося по обличчю, а темна сорочка була розстебнута біля коміра. На підлозі під його долонею розтікалася кров. Занадто червона. Занадто справжня. Я впала перед ним на коліна.
— Ендрю! Що сталося?
Він розплющив очі.
— Ти відчинила.
— Що?
— Цього разу ти відчинила.
Я не зрозуміла, чому він сказав це з таким жахом. Схопила його за плечі, намагаючись підняти, але він різко вчепився в моє зап'ястя.
— Не торкайся крові.
— Ти помираєш!
— Я знаю.
Він сказав це спокійно. Так спокійно, що мене охопила лють.
— Тоді перестань говорити загадками й поясни мені, що відбувається!
Ендрю спробував усміхнутися, але губи в нього здригнулися.
— Ти завжди сердишся, коли боїшся.
— А ти завжди стаєш нестерпним, коли тобі є що приховувати.
— Тому ми й були такими нещасними.
Його пальці послабили хватку. Я відчула, як він вислизає від мене, ніби його тіло раптом стало важчим за весь світ.
— Ні. Ні, дивись на мене.
Я притиснула долоню до його грудей, намагаючись зупинити кров. Під пальцями не було рани. Лише холодна, волога тканина. Я відсмикнула руку. Кров зникла.На моїй долоні залишився попіл. Ендрю важко вдихнув і заплющив очі.
— Ти вже бачила це, — прошепотів він. — Просто не пам'ятаєш.
— Що саме?
— Як я помираю.
***
Я не знаю, скільки часу минуло, перш ніж він перестав тремтіти. У готелі час не вимірювався хвилинами. Він вимірювався тим, скільки правди людина могла витримати, перш ніж починала благати про забуття. Коли Ендрю нарешті сів, його сорочка була сухою. На грудях не залишилося ані крові, ані сліду від рани. Лише попіл на моїй долоні. Я витерла його об спідницю.
— Ти сказав, що я прийшла пізніше за власну смерть.
Він відвів погляд.
— Так.
— Поясни.
— Не можу.
— Не хочеш.
— Це не одне й те саме.
— Для людини, яка бреше, різниці майже немає.
Ендрю підвівся, спираючись на стіну. Я помітила, що він дивиться не на мене, а на двері кімнати 318. На мить його обличчя змінилося. Він побачив там когось іншого.
— Відійди від дверей, — сказав він.
— Чому?
— Тому що вона зараз вийде.
Я повільно повернула голову. У коридорі було порожньо.
— Хто?
Ендрю не відповів. І тоді з кімнати навпроти долинув дитячий плач. Один короткий схлип. Другий.Третій. Я впізнала цей звук. Я чула його за дверима 319, біля кімнати, якої начебто не існувало, у снах, які починалися щоразу, коли я заплющувала очі. Але цього разу плакала не дитина. Плакала доросла жінка. І голос був моїм.
— Не йди туди, — сказав Ендрю.
Я подивилася на нього.
— Ти знаєш, хто там.
— Так.
— Це я?
Він довго мовчав.
— Я не знаю, котра з вас.
Ці слова виявилися страшнішими за будь-яке зізнання.
***
Двері кімнати навпроти були прочинені. На табличці не було номера. Лише тонка подряпина, схожа на вертикальну риску, і маленька пляма іржі. Я торкнулася ручки.
— Деборо, — покликав Ендрю.
Цього разу в його голосі не було наказу. Тільки втома.
— Якщо зайдеш, побачиш те, що я намагався від тебе сховати.
— А якщо не зайду?
— Тоді готель покаже тобі це в інший спосіб.
Я відчинила двері. Кімната була дитячою. Блідо-жовті стіни. Ліжечко з дерев'яними поручнями. Музична скринька на комоді. Маленька лампа у формі місяця. На підлозі — дві ляльки, покладені обличчям одна до одної. Біля вікна стояла дівчинка. Їй було років шість або сім. Темне волосся спадало на плечі, а на зап'ясті виднівся червоний шнурок. Я знала цей шнурок. Такий самий я бачила на фотографії біля зимового будинку. Дівчинка не озирнулася.
— Ти запізнилася, — сказала вона.
Мій рот пересох.
— Хто ти?
— Ти завжди ставиш це запитання, коли вже знаєш відповідь.
Вона повернулася. Я побачила власне обличчя. Не схоже на моє. Не споріднене. Не просто знайоме. Моє. Тільки молодше. Без зморшок біля очей, без темних кіл під ними, без того виснаження, яке я носила в собі, наче друге тіло. Її очі були світлішими, а на підборідді виднілася крихітна родимка, якої в мене не було. Або була колись. Я торкнулася свого підборіддя.
— Ти Ліліт?
Дівчинка нахилила голову.
— Це ім'я дали мертвій.
— Тоді хто ти?
— Та, яка залишилася.
— Де?
Вона вказала на мої груди. Я відступила.
— Ні.
— Ти завжди так кажеш.
— Я не знаю тебе.
— Знаєш. Просто він навчив тебе називати мене чужою.
За моєю спиною скрипнула підлога. Ендрю зупинився на порозі. Дівчинка подивилася на нього й усміхнулася.
— Ти знову привів її сюди.