Готель відчинив усі двері. Я зрозуміла це не відразу. Спочатку почула клацання замків — одне за одним, віддалене й нерівномірне, ніби хтось ішов коридорами, відмикаючи кімнати, у яких роками ніхто не жив. Потім долинув скрип петель. Десь нагорі хтось засміявся. На третьому поверсі заплакала дитина. А з-за дверей, які я не пам'ятала, почулися тихі голоси людей, що розмовляли про речі, яких ще не сталося.
Я стояла біля стійки реєстратури й дивилася на годинник.
03:16.
Секундна стрілка не рухалася.
— Деббі.
Голос пролунав із коридору. Я знала його. Знала так само добре, як власне дихання, хоча ще кілька хвилин тому була впевнена, що ніколи його не чула.
— Деббі, відчини.
Це був Ендрю. Принаймні голос належав йому. Я рушила до сходів.
— Не відчиняй, — промовив інший голос.
Я зупинилася. Він долинав із кімнати 318, хоча я бачила, що її двері стоять прочиненими.
— Що б ти не почула, це не я.
Я повільно обернулася. У готелі було два Ендрю. Один кликав мене з коридору. Другий застерігав із кімнати. І жоден не звучав так, ніби хотів мені нашкодити. Це й було найстрашніше.
— Хто з вас справжній? — запитала я.
Коридор відповів тишею. А потім голос із кімнати 318 промовив:
— Той, якого ти залишила помирати.
Двері за моєю спиною зачинилися. Я не бачила, як вони рухалися. Не почула кроків. Просто за мить між мною й кімнатою 318 опинилася суцільна стіна темного дерева. На ній не було номера. Лише маленька латунна табличка з одним словом.
Моїм словом. Не Дебора. Не Шеллі. Ім'я, яке я не могла прочитати, але від якого в мене затремтіли коліна. Я торкнулася таблички. У голові спалахнуло біле світло.
Чужі руки затягували на моєму зап'ясті тонку червону нитку. Хтось плакав за стіною. Відчувався запах мокрої землі, гарячого металу й троянд, що почали гнити у вазі. А чоловічий голос шепотів:
— Я назву тебе так, як ти попросиш. Але, будь ласка, не змушуй мене забути, ким ти була.
Я відсмикнула руку. На табличці проступили літери.
ЛІЛІТ.
Я не знала цього імені. Але воно знало мене.
***
Ендрю знайшов мене на підлозі. Він стояв перед дверима без номера, тримаючи в руці свічку. Полум'я було синюватим, а його обличчя здавалося майже прозорим.
— Ти прочитала, — сказав він.
Я спробувала підвестися.
— Що це за ім'я?
Він поставив свічку на підлогу й допоміг мені встати. Я дозволила йому торкнутися мене, хоча ненавиділа себе за те, як швидко тіло впізнало його руки.
— Ендрю.
— Не тут.
— Ні. Саме тут. Я хочу знати, чому готель назвав мене Ліліт.
Його пальці завмерли на моєму зап'ясті.
— Бо колись ти так себе називала.
— Коли?
— До того, як стала Деборою Шеллі.
Я подивилася на табличку.
ЛІЛІТ.
Це слово здавалося старішим за сам готель. Наче його не написали на металі, а викарбували в ньому ще до того, як хтось навчився писати.
— Це моє справжнє ім'я?
— Одне з них.
— Скільки в мене імен?
— Я не знаю.
— Ти знаєш більше, ніж кажеш.
— Так.
Я відчула, як у грудях піднімається знайомий гнів.
— Тоді почни говорити.
Ендрю відступив від мене.
— Добре. Але спочатку ти маєш зрозуміти одну річ.
— Яку?
— Ім'я — це не просто слово. У цьому готелі ім'я може бути дверима. А деякі двері не можна відчинити, не випустивши того, хто за ними чекає.
— Хто чекає за моїми дверима?
Він подивився на табличку.
— Ти.
Я засміялася. Це був короткий, неприємний звук, який більше нагадував схлип.
— Чудово. Тепер я ще й замкнена сама в собі.
— Ти завжди була замкнена сама в собі, Деббі.
— А ти завжди був настільки нестерпним?
— Лише коли ти боялася.
Я хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Бо він вимовив це не з насмішкою. Він сказав так, наче пам'ятав мене маленькою. Такою, що ховалася від грози під столом, стискаючи в долоні чужу ґудзикову застібку. Такою, якій потрібно було, щоб хтось сидів поруч і вдавав, ніби не помічає її сліз.
— Ти знав мене ще до мого народження? — запитала я.
Ендрю заплющив очі.
— Так.
— Як?
— Я зустрів твою матір.
— Яку саме?
Він розплющив очі.
— Ту, яка померла першою.
Я відчула, як холод проходить уздовж спини.
— На фотографії?
Він кивнув.
— Як її звали?
Ендрю не відповів.
— Як її звали?
— Ти називала її мамою.
— Це не ім'я.
— Ні. Але ти ніколи не дозволяла мені називати її інакше.
Я подивилася на двері.
— Відчини їх.
— Не можу.
— Ти ж щойно сказав, що я можу випустити того, хто за ними чекає.
— Я сказав, що ім'я може бути дверима. Не сказав, що ти повинна їх відчиняти.
— Ти знову вирішуєш за мене.
— Я намагаюся не допустити, щоб ти повторила те, що зробила тоді.
— Що саме я зробила?
Ендрю довго дивився на мене.
— Ти попросила мене вбити тебе.
Тиша між нами стала такою густою, що я почула, як потріскує свічка.
— Ти відмовився? — запитала я.
— Так.
— А потім?
Він перевів погляд на мої руки.
— Потім ти знайшла інший спосіб померти.
***
Ми пішли до бібліотеки. Не тому, що я довіряла Ендрю. Просто хотіла бути серед книжок, документів і речей, які можна торкнутися. У цьому готелі реальність постійно вислизала з рук, і мені потрібні були предмети, які хоча б удавали, що залишаються незмінними. Бібліотека була порожньою.
На довгому столі лежали розгорнуті карти міста, якого не існувало на жодній сучасній мапі. Уздовж стін тягнулися шафи з книжками без назв. На підвіконні стояла ваза з червоною трояндою, і тепер у неї залишилася лише одна пелюстка.