Готель для тих, кого не існує

Частина 3. «Те, що ми зробили заради любові». Розділ 14. Імʼя до народження

Готель відчинив усі двері. Я зрозуміла це не відразу. Спочатку почула клацання замків — одне за одним, віддалене й нерівномірне, ніби хтось ішов коридорами, відмикаючи кімнати, у яких роками ніхто не жив. Потім долинув скрип петель. Десь нагорі хтось засміявся. На третьому поверсі заплакала дитина. А з-за дверей, які я не пам'ятала, почулися тихі голоси людей, що розмовляли про речі, яких ще не сталося.

Я стояла біля стійки реєстратури й дивилася на годинник.

03:16.

Секундна стрілка не рухалася.

— Деббі.

Голос пролунав із коридору. Я знала його. Знала так само добре, як власне дихання, хоча ще кілька хвилин тому була впевнена, що ніколи його не чула.

— Деббі, відчини.

Це був Ендрю. Принаймні голос належав йому. Я рушила до сходів.

— Не відчиняй, — промовив інший голос.

Я зупинилася. Він долинав із кімнати 318, хоча я бачила, що її двері стоять прочиненими.

— Що б ти не почула, це не я.

Я повільно обернулася. У готелі було два Ендрю. Один кликав мене з коридору. Другий застерігав із кімнати. І жоден не звучав так, ніби хотів мені нашкодити. Це й було найстрашніше.

— Хто з вас справжній? — запитала я.

Коридор відповів тишею. А потім голос із кімнати 318 промовив:

— Той, якого ти залишила помирати.

Двері за моєю спиною зачинилися. Я не бачила, як вони рухалися. Не почула кроків. Просто за мить між мною й кімнатою 318 опинилася суцільна стіна темного дерева. На ній не було номера. Лише маленька латунна табличка з одним словом.

Моїм словом. Не Дебора. Не Шеллі. Ім'я, яке я не могла прочитати, але від якого в мене затремтіли коліна. Я торкнулася таблички. У голові спалахнуло біле світло.

Чужі руки затягували на моєму зап'ясті тонку червону нитку. Хтось плакав за стіною. Відчувався запах мокрої землі, гарячого металу й троянд, що почали гнити у вазі. А чоловічий голос шепотів:

— Я назву тебе так, як ти попросиш. Але, будь ласка, не змушуй мене забути, ким ти була.

Я відсмикнула руку. На табличці проступили літери.

 

ЛІЛІТ.

 

Я не знала цього імені. Але воно знало мене.

 

***

 

Ендрю знайшов мене на підлозі. Він стояв перед дверима без номера, тримаючи в руці свічку. Полум'я було синюватим, а його обличчя здавалося майже прозорим.

— Ти прочитала, — сказав він.

Я спробувала підвестися.

— Що це за ім'я?

Він поставив свічку на підлогу й допоміг мені встати. Я дозволила йому торкнутися мене, хоча ненавиділа себе за те, як швидко тіло впізнало його руки.

— Ендрю.

— Не тут.

— Ні. Саме тут. Я хочу знати, чому готель назвав мене Ліліт.

Його пальці завмерли на моєму зап'ясті.

— Бо колись ти так себе називала.

— Коли?

— До того, як стала Деборою Шеллі.

Я подивилася на табличку.

 

ЛІЛІТ.

 

Це слово здавалося старішим за сам готель. Наче його не написали на металі, а викарбували в ньому ще до того, як хтось навчився писати.

— Це моє справжнє ім'я?

— Одне з них.

— Скільки в мене імен?

— Я не знаю.

— Ти знаєш більше, ніж кажеш.

— Так.

Я відчула, як у грудях піднімається знайомий гнів.

— Тоді почни говорити.

Ендрю відступив від мене.

— Добре. Але спочатку ти маєш зрозуміти одну річ.

— Яку?

— Ім'я — це не просто слово. У цьому готелі ім'я може бути дверима. А деякі двері не можна відчинити, не випустивши того, хто за ними чекає.

— Хто чекає за моїми дверима?

Він подивився на табличку.

— Ти.

Я засміялася. Це був короткий, неприємний звук, який більше нагадував схлип.

— Чудово. Тепер я ще й замкнена сама в собі.

— Ти завжди була замкнена сама в собі, Деббі.

— А ти завжди був настільки нестерпним?

— Лише коли ти боялася.

Я хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Бо він вимовив це не з насмішкою. Він сказав так, наче пам'ятав мене маленькою. Такою, що ховалася від грози під столом, стискаючи в долоні чужу ґудзикову застібку. Такою, якій потрібно було, щоб хтось сидів поруч і вдавав, ніби не помічає її сліз.

— Ти знав мене ще до мого народження? — запитала я.

Ендрю заплющив очі.

— Так.

— Як?

— Я зустрів твою матір.

— Яку саме?

Він розплющив очі.

— Ту, яка померла першою.

Я відчула, як холод проходить уздовж спини.

— На фотографії?

Він кивнув.

— Як її звали?

Ендрю не відповів.

— Як її звали?

— Ти називала її мамою.

— Це не ім'я.

— Ні. Але ти ніколи не дозволяла мені називати її інакше.

Я подивилася на двері.

— Відчини їх.

— Не можу.

— Ти ж щойно сказав, що я можу випустити того, хто за ними чекає.

— Я сказав, що ім'я може бути дверима. Не сказав, що ти повинна їх відчиняти.

— Ти знову вирішуєш за мене.

— Я намагаюся не допустити, щоб ти повторила те, що зробила тоді.

— Що саме я зробила?

Ендрю довго дивився на мене.

— Ти попросила мене вбити тебе.

Тиша між нами стала такою густою, що я почула, як потріскує свічка.

— Ти відмовився? — запитала я.

— Так.

— А потім?

Він перевів погляд на мої руки.

— Потім ти знайшла інший спосіб померти.

 

***

 

Ми пішли до бібліотеки. Не тому, що я довіряла Ендрю. Просто хотіла бути серед книжок, документів і речей, які можна торкнутися. У цьому готелі реальність постійно вислизала з рук, і мені потрібні були предмети, які хоча б удавали, що залишаються незмінними. Бібліотека була порожньою.

На довгому столі лежали розгорнуті карти міста, якого не існувало на жодній сучасній мапі. Уздовж стін тягнулися шафи з книжками без назв. На підвіконні стояла ваза з червоною трояндою, і тепер у неї залишилася лише одна пелюстка.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше