Я не пішла до дверей, за якими було місто. Можливо, це було перше розумне рішення за весь час мого перебування в готелі. А можливо, я просто боялася дізнатися, що за ними на мене чекає не свобода, а ще одна версія минулого, яку я знову не зможу відрізнити від правди.
Двері зникли, щойно я відвернулася від дзеркала. Залишилася тільки стіна, обклеєна темними шпалерами, і тонка тріщина, що тягнулася від стелі до плінтуса. Я торкнулася її пальцями. Шпалери були холодні й трохи вологі, ніби за ними хтось щойно вийшов із води.
— Ти знову обрала його, — промовив голос за моєю спиною.
Я не озирнулася.
— Ти знову прикидаєшся мертвою, — відповіла я.
Кілька секунд було тихо. Потім дзеркало за моєю спиною тихо тріснуло.
— Це не одне й те саме, Деборо.
Я заплющила очі.
— Тоді поясни мені різницю.
— Ти не повіриш.
— Спробуй.
— Я вже пробувала. Ти забула.
Коли я розплющила очі, у дзеркалі більше нікого не було. Лише моє відображення — бліде обличчя, темні кола під очима, волосся, що вибилося з недбалої зачіски. Я виглядала так, ніби не спала кілька днів. Але була одна деталь, яку я помітила не відразу. Моє відображення тримало руки опущеними вздовж тіла. Мої ж пальці стискали латунний ключ.
Я повільно розтиснула долоню. Ключа не було. На шкірі залишився червоний слід у формі нуля.
***
Я знайшла Ендрю на сходах між другим і третім поверхами. Він сидів на сходинці, спершись ліктями на коліна. У руці тримав годинник на срібному ланцюжку. Старий кишеньковий годинник із тріснутим склом. Його стрілки показували третю сімнадцять. Я вже починала ненавидіти цей час. Він помітив мене, але не підвівся.
— Ти не скористалася дверима.
— Ти знав про них?
— Так.
— Ти знав, що за ними?
— Ні.
— Брешеш.
— Так.
Він сказав це настільки спокійно, що я ледь не розсміялася.
— Ти хоча б іноді можеш удавати, що тобі соромно?
— Можу. Але ти завжди помічаєш.
Я сіла на сходинку навпроти нього. Між нами залишалося три сходинки. Чомусь мені здавалося, що це важливо. У цьому готелі відстані мали власну пам'ять. Двері, які стояли за крок, могли виявитися за кілометр. Людина, яка сиділа поруч, могла бути мертвою одинадцять років. А три сходинки іноді відділяли тебе від правди.
— Я бачила Алісу, — сказала я.
Пальці Ендрю завмерли на кришці годинника.
— Де?
— У кімнаті, якої не повинно існувати. Вона сказала, що я знову намагаюся забрати її. Щоразу, коли я намагаюся повернути її, хтось інший прокидається замість неї.
Він опустив погляд.
— Вона не повинна була говорити з тобою.
— Ти весь час повторюєш, що хтось не повинен був говорити зі мною, що я не повинна відкривати двері, не повинна ставити запитання. Але ніхто не пояснює, чому.
— Бо пояснення не повертають людей.
— А мовчання їх повертає?
Ендрю подивився на мене. У його очах не було ані злості, ані роздратування. Лише втома. Така глибока, що я раптом зрозуміла: він утомився не від готелю.
Він утомився від мене. Ця думка мала б мене образити. Натомість вона боляче нагадала мені щось, чого я не могла згадати.
— Ти колись казав мені, що любиш мене? — запитала я.
— Так.
— І я тобі вірила?
— Не завжди.
— А ти мені?
Ендрю довго мовчав.
— Я вірив, що ти мене любиш. Це не означає, що я вірив у те, що ти зі мною зробиш.
Я відчула, як у грудях щось стискається.
— Що я зробила?
Він закрив годинник.
— Ти хочеш знати, скільки разів я помирав, Деббі?
Він уперше за весь вечір назвав мене так. Я ненавиділа це звертання. Воно було надто близьким. Надто домашнім. Наче колись я засинала поруч із ним, знаючи, як він дихає уві сні. Наче могла розпізнати його кроки в темряві.
— Скільки? — запитала я.
— Два рази.
— Ти казав, що помер одинадцять років тому.
— Я помер одинадцять років тому вперше.
— А вдруге?
Він підняв на мене очі.
— Вдруге ти мене повернула.
Я чекала продовження. Воно не настало.
— Це не відповідь.
— Це єдина відповідь, яку я можу тобі дати, поки ти не згадаєш, чим заплатила.
— А якщо я не хочу згадувати?
— Тоді, можливо, вперше за довгий час ти зробиш щось правильно.
Я підвелася.
— Де архів?
Ендрю теж піднявся, але не став мене зупиняти.
— На нижньому поверсі. За дверима, які ти не зможеш знайти, якщо шукатимеш їх навмисно.
— Чудово. Ще одне безглузде правило.
— Деборо.
Я обернулася. Він дивився на мене так, ніби хотів сказати щось важливе. Щось, що могло змінити все. Але я вже навчилася розпізнавати цю мить: саме перед правдою Ендрю завжди знаходив спосіб промовчати.
— Якщо побачиш моє ім'я в реєстрі, — сказав він, — не читай дату.
— Чому?
— Тому що дата може змінитися.
— А ім'я?
Він заплющив очі на одну коротку мить.
— Ім'я — ні.
***
Архів пахнув пилом, мокрим папером і чимось солодким, схожим на зіпсовані квіти. Я знайшла його не тому, що шукала. Просто на нижньому поверсі коридор закінчився глухою стіною, а коли я торкнулася її долонею, за шпалерами хтось тихо постукав.
Три рази. Я відступила. Стіна розійшлася посередині, відкриваючи вузькі двері. За ними стояли високі шафи з картотекою. На кожній було викарбувано напис:
ТІ, ХТО ПРИЙШОВ.
ТІ, ХТО ПІШОВ.
ТІ, ХТО ПОВЕРНУВСЯ.
І остання шафа, менша за інші:
ТІ, ХТО НЕ МАЛИ ПОВЕРТАТИСЯ.
Вона була замкнена. Я не мала ключа. Принаймні так мені здавалося. Коли я торкнулася замка, на долоні знову з'явився червоний слід у формі нуля. Метал тихо клацнув. Шухляда відчинилася сама. Усередині лежала одна папка.