Готель для тих, кого не існує

Розділ 12. Той, хто помирав двічі

Я не пішла до дверей, за якими було місто. Можливо, це було перше розумне рішення за весь час мого перебування в готелі. А можливо, я просто боялася дізнатися, що за ними на мене чекає не свобода, а ще одна версія минулого, яку я знову не зможу відрізнити від правди.

Двері зникли, щойно я відвернулася від дзеркала. Залишилася тільки стіна, обклеєна темними шпалерами, і тонка тріщина, що тягнулася від стелі до плінтуса. Я торкнулася її пальцями. Шпалери були холодні й трохи вологі, ніби за ними хтось щойно вийшов із води.

— Ти знову обрала його, — промовив голос за моєю спиною.

Я не озирнулася.

— Ти знову прикидаєшся мертвою, — відповіла я.

Кілька секунд було тихо. Потім дзеркало за моєю спиною тихо тріснуло.

— Це не одне й те саме, Деборо.

Я заплющила очі.

— Тоді поясни мені різницю.

— Ти не повіриш.

— Спробуй.

— Я вже пробувала. Ти забула.

Коли я розплющила очі, у дзеркалі більше нікого не було. Лише моє відображення — бліде обличчя, темні кола під очима, волосся, що вибилося з недбалої зачіски. Я виглядала так, ніби не спала кілька днів. Але була одна деталь, яку я помітила не відразу. Моє відображення тримало руки опущеними вздовж тіла. Мої ж пальці стискали латунний ключ.

Я повільно розтиснула долоню. Ключа не було. На шкірі залишився червоний слід у формі нуля.

 

***

 

Я знайшла Ендрю на сходах між другим і третім поверхами. Він сидів на сходинці, спершись ліктями на коліна. У руці тримав годинник на срібному ланцюжку. Старий кишеньковий годинник із тріснутим склом. Його стрілки показували третю сімнадцять. Я вже починала ненавидіти цей час. Він помітив мене, але не підвівся.

— Ти не скористалася дверима.

— Ти знав про них?

— Так.

— Ти знав, що за ними?

— Ні.

— Брешеш.

— Так.

Він сказав це настільки спокійно, що я ледь не розсміялася.

— Ти хоча б іноді можеш удавати, що тобі соромно?

— Можу. Але ти завжди помічаєш.

Я сіла на сходинку навпроти нього. Між нами залишалося три сходинки. Чомусь мені здавалося, що це важливо. У цьому готелі відстані мали власну пам'ять. Двері, які стояли за крок, могли виявитися за кілометр. Людина, яка сиділа поруч, могла бути мертвою одинадцять років. А три сходинки іноді відділяли тебе від правди.

— Я бачила Алісу, — сказала я.

Пальці Ендрю завмерли на кришці годинника.

— Де?

— У кімнаті, якої не повинно існувати. Вона сказала, що я знову намагаюся забрати її. Щоразу, коли я намагаюся повернути її, хтось інший прокидається замість неї.

Він опустив погляд.

— Вона не повинна була говорити з тобою.

— Ти весь час повторюєш, що хтось не повинен був говорити зі мною, що я не повинна відкривати двері, не повинна ставити запитання. Але ніхто не пояснює, чому.

— Бо пояснення не повертають людей.

— А мовчання їх повертає?

Ендрю подивився на мене. У його очах не було ані злості, ані роздратування. Лише втома. Така глибока, що я раптом зрозуміла: він утомився не від готелю.

Він утомився від мене. Ця думка мала б мене образити. Натомість вона боляче нагадала мені щось, чого я не могла згадати.

— Ти колись казав мені, що любиш мене? — запитала я.

— Так.

— І я тобі вірила?

— Не завжди.

— А ти мені?

Ендрю довго мовчав.

— Я вірив, що ти мене любиш. Це не означає, що я вірив у те, що ти зі мною зробиш.

Я відчула, як у грудях щось стискається.

— Що я зробила?

Він закрив годинник.

— Ти хочеш знати, скільки разів я помирав, Деббі?

Він уперше за весь вечір назвав мене так. Я ненавиділа це звертання. Воно було надто близьким. Надто домашнім. Наче колись я засинала поруч із ним, знаючи, як він дихає уві сні. Наче могла розпізнати його кроки в темряві.

— Скільки? — запитала я.

— Два рази.

— Ти казав, що помер одинадцять років тому.

— Я помер одинадцять років тому вперше.

— А вдруге?

Він підняв на мене очі.

— Вдруге ти мене повернула.

Я чекала продовження. Воно не настало.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яку я можу тобі дати, поки ти не згадаєш, чим заплатила.

— А якщо я не хочу згадувати?

— Тоді, можливо, вперше за довгий час ти зробиш щось правильно.

Я підвелася.

— Де архів?

Ендрю теж піднявся, але не став мене зупиняти.

— На нижньому поверсі. За дверима, які ти не зможеш знайти, якщо шукатимеш їх навмисно.

— Чудово. Ще одне безглузде правило.

— Деборо.

Я обернулася. Він дивився на мене так, ніби хотів сказати щось важливе. Щось, що могло змінити все. Але я вже навчилася розпізнавати цю мить: саме перед правдою Ендрю завжди знаходив спосіб промовчати.

— Якщо побачиш моє ім'я в реєстрі, — сказав він, — не читай дату.

— Чому?

— Тому що дата може змінитися.

— А ім'я?

Він заплющив очі на одну коротку мить.

— Ім'я — ні.

 

***

 

Архів пахнув пилом, мокрим папером і чимось солодким, схожим на зіпсовані квіти. Я знайшла його не тому, що шукала. Просто на нижньому поверсі коридор закінчився глухою стіною, а коли я торкнулася її долонею, за шпалерами хтось тихо постукав.

Три рази. Я відступила. Стіна розійшлася посередині, відкриваючи вузькі двері. За ними стояли високі шафи з картотекою. На кожній було викарбувано напис:

 

ТІ, ХТО ПРИЙШОВ.

 

ТІ, ХТО ПІШОВ.

 

ТІ, ХТО ПОВЕРНУВСЯ.

 

І остання шафа, менша за інші:

 

ТІ, ХТО НЕ МАЛИ ПОВЕРТАТИСЯ.

 

Вона була замкнена. Я не мала ключа. Принаймні так мені здавалося. Коли я торкнулася замка, на долоні знову з'явився червоний слід у формі нуля. Метал тихо клацнув. Шухляда відчинилася сама. Усередині лежала одна папка.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше