Портрет зник о 03:18. Я стояла перед порожньою стіною, стискаючи плюшевого зайця, і чекала, що він повернеться. Не тому, що хотіла знову побачити обличчя дівчинки. А тому, що боялася: якщо портрет зникне назавжди, разом із ним зникне й останній доказ того, що Аліса колись існувала.
На стіні залишився світліший прямокутник — слід від рами, якої більше не було. Я торкнулася його пальцями. Шпалери були теплими. Наче за ними хтось дихав.
— Аліса, — повторила я.
Цього разу ім'я не викликало спогаду. Лише біль — тихий, знайомий, такий глибокий, що я не могла зрозуміти, де він починається: у грудях чи в тому місці, де мала зберігатися пам'ять.
Я повернулася до кімнати й зачинила двері. На письмовому столі лежав аркуш, якого раніше не було.
Не намагайся повернути її. Ти вже зробила це один раз.
Підпису не було. Я перевернула папір. На звороті, дрібним почерком, стояло:
Цього разу вона прийшла не за тобою.
Я перечитала обидва речення. Потім спалила аркуш над свічкою. Папір не загорівся. Полум'я торкнулося його краю, здригнулося й згасло, наче хтось невидимий видихнув на ґніт. На місці, де мав бути попіл, проступили нові слова:
ЗАПИТАЙ ЕНДРЮ, ЧОМУ ВІН НЕ ДАВ ЇЙ ІМЕНІ.
Я сіла на край ліжка. За вікном починався ранок, але небо не світлішало. Сніг лежав на садових доріжках, хоча я не бачила, щоб він падав. У центрі саду стояло дерево з чорними гілками. На одній із них висів маленький червоний черевичок. Дитячий. Я впізнала його раніше, ніж встигла подумати. Він був на фотографії. У тому самому ліжечку, біля якого стояла моя мати. Я відступила від вікна.
Тепер у мене було запитання. І вперше за весь час я знала, кому саме його поставити.
***
Ендрю знайшовся в холі. Він стояв за стійкою реєстрації й переглядав товсту книгу обліку. Поряд лежали латунні ключі, старий дзвоник і чашка з кавою, до якої він, судячи з темної плівки на поверхні, давно не торкався.
Коли я підійшла, він підвів голову. Його погляд ковзнув до зайця в моїх руках.
— Ти згадала ім'я, — сказав він.
— Аліса.
Він заплющив очі. Лише на мить. Але я побачила.
— Чому ти не дав їй імені?
Ендрю повільно закрив книгу.
— Хто тобі сказав про це?
— Ніхто. Я прочитала на аркуші.
— Якому аркуші?
— Ти справді хочеш почати з цього?
Він відсунув чашку.
— Ні.
— Тоді відповідай.
Ендрю подивився на мене так, ніби я тримала в руках щось гостре, а він намагався вирішити, чи маю я право знати, як ним користуватися.
— Я не міг дати їй ім'я, бо не знав, чи вона існує.
— Ти бачив її.
— Так.
— Тримав на руках?
— Так.
— Чув, як вона плакала?
— Так.
— То чому ти не знав?
Він провів пальцями по краю стійки.
— Бо кожного разу, коли я намагався назвати її, ти починала вмирати.
Я не одразу зрозуміла слова.
— Що?
— Спочатку ти втрачала свідомість. Потім переставала дихати. А одного разу твоє серце зупинилося, і готель не зміг повернути тебе одразу.
Він говорив без поспіху. Не намагався пом'якшити правду, не ховав її за метафорами.
— Я не знав, що робити, — продовжив він. — Ти лежала в номері нуль. Твої пальці стискали мою руку. Я кликав тебе, але ти не чула. Тоді я спробував сказати її ім'я.
— Аліса?
Він кивнув.
— І ти розплющила очі. Подивилася на мене й сказала: «Не дозволяй їй народитися».
У мене пересохло в роті.
— Чому я сказала це?
— Я не знаю.
— Ти не знаєш чи не хочеш сказати?
— Я не знаю, Деборо. Це одна з небагатьох речей, у яких я справді не впевнений.
Я поклала зайця на стійку.
— Аліса була нашою дочкою?
Ендрю подивився на іграшку.
— У деяких спогадах — так.
— А в інших?
— В інших вона була твоєю сестрою.
Я відсахнулася.
— Це неможливо.
— У цьому готелі ти вже знаєш, що неможливість не є доказом.
— Не використовуй мої слова проти мене.
— Я не використовую їх проти тебе.
Він замовк.
— Я намагаюся сказати, що Аліса не завжди була дитиною, яку ти народила. Іноді вона була дівчинкою, яку ти мала врятувати. Іноді — тією, через яку ти сама померла. А іноді...
— Що іноді?
Він глянув на мене.
— Іноді вона була тобою.
Я не змогла нічого сказати. За стійкою годинник показував 03:17. Я дивилася на стрілки, поки вони не почали рухатися назад.
— Поясни, — прошепотіла я.
— Я не можу.
— Ти постійно це повторюєш.
— Тому що ти просиш мене пояснити те, чого я сам не розумію.
Він дістав із кишені маленький латунний ключ і поклав переді мною. На ньому не було номера. Лише літера А.
— Звідки це?
— З кімнати, якої немає.
Я не торкнулася ключа.
— Ти був там?
— Так.
— Що за дверима?
— Те, що залишилося від Аліси.
— Вона жива?
Ендрю довго дивився на ключ.
— Я не знаю.
— Ти бачив її востаннє, коли вона була немовлям?
— Ні.
— Тоді коли?
Він підвів на мене очі.
— Учора.
Мені здалося, що я неправильно почула.
— Учора?
— Після третього дзвону.
— Чому ти не сказав мені?
— Бо вона попросила.
— Вона дитина.
— Не та, яку ти пам'ятаєш.
Я схопила ключ. Він був теплим. Надто теплим для металу, який щойно діставали з кишені.
— Де кімната?
Ендрю не відповів.
— Де вона?
— Ти не повинна туди йти.
— Я більше не дозволю тобі вирішувати за мене.
— Це не я вирішую.
Він указав на ключ. На його поверхні повільно проступили слова:
ТІЛЬКИ МАТИ МОЖЕ ВІДЧИНИТИ.