Готель для тих, кого не існує

Розділ 11. Родина, якої не було

Портрет зник о 03:18. Я стояла перед порожньою стіною, стискаючи плюшевого зайця, і чекала, що він повернеться. Не тому, що хотіла знову побачити обличчя дівчинки. А тому, що боялася: якщо портрет зникне назавжди, разом із ним зникне й останній доказ того, що Аліса колись існувала.

На стіні залишився світліший прямокутник — слід від рами, якої більше не було. Я торкнулася його пальцями. Шпалери були теплими. Наче за ними хтось дихав.

— Аліса, — повторила я.

Цього разу ім'я не викликало спогаду. Лише біль — тихий, знайомий, такий глибокий, що я не могла зрозуміти, де він починається: у грудях чи в тому місці, де мала зберігатися пам'ять.

Я повернулася до кімнати й зачинила двері. На письмовому столі лежав аркуш, якого раніше не було.

 

Не намагайся повернути її. Ти вже зробила це один раз.

 

Підпису не було. Я перевернула папір. На звороті, дрібним почерком, стояло:

 

Цього разу вона прийшла не за тобою.

 

Я перечитала обидва речення. Потім спалила аркуш над свічкою. Папір не загорівся. Полум'я торкнулося його краю, здригнулося й згасло, наче хтось невидимий видихнув на ґніт. На місці, де мав бути попіл, проступили нові слова:

 

ЗАПИТАЙ ЕНДРЮ, ЧОМУ ВІН НЕ ДАВ ЇЙ ІМЕНІ.

 

Я сіла на край ліжка. За вікном починався ранок, але небо не світлішало. Сніг лежав на садових доріжках, хоча я не бачила, щоб він падав. У центрі саду стояло дерево з чорними гілками. На одній із них висів маленький червоний черевичок. Дитячий. Я впізнала його раніше, ніж встигла подумати. Він був на фотографії. У тому самому ліжечку, біля якого стояла моя мати. Я відступила від вікна.

Тепер у мене було запитання. І вперше за весь час я знала, кому саме його поставити.

 

***

 

Ендрю знайшовся в холі. Він стояв за стійкою реєстрації й переглядав товсту книгу обліку. Поряд лежали латунні ключі, старий дзвоник і чашка з кавою, до якої він, судячи з темної плівки на поверхні, давно не торкався.

Коли я підійшла, він підвів голову. Його погляд ковзнув до зайця в моїх руках.

— Ти згадала ім'я, — сказав він.

— Аліса.

Він заплющив очі. Лише на мить. Але я побачила.

— Чому ти не дав їй імені?

Ендрю повільно закрив книгу.

— Хто тобі сказав про це?

— Ніхто. Я прочитала на аркуші.

— Якому аркуші?

— Ти справді хочеш почати з цього?

Він відсунув чашку.

— Ні.

— Тоді відповідай.

Ендрю подивився на мене так, ніби я тримала в руках щось гостре, а він намагався вирішити, чи маю я право знати, як ним користуватися.

— Я не міг дати їй ім'я, бо не знав, чи вона існує.

— Ти бачив її.

— Так.

— Тримав на руках?

— Так.

— Чув, як вона плакала?

— Так.

— То чому ти не знав?

Він провів пальцями по краю стійки.

— Бо кожного разу, коли я намагався назвати її, ти починала вмирати.

Я не одразу зрозуміла слова.

— Що?

— Спочатку ти втрачала свідомість. Потім переставала дихати. А одного разу твоє серце зупинилося, і готель не зміг повернути тебе одразу.

Він говорив без поспіху. Не намагався пом'якшити правду, не ховав її за метафорами.

— Я не знав, що робити, — продовжив він. — Ти лежала в номері нуль. Твої пальці стискали мою руку. Я кликав тебе, але ти не чула. Тоді я спробував сказати її ім'я.

— Аліса?

Він кивнув.

— І ти розплющила очі. Подивилася на мене й сказала: «Не дозволяй їй народитися».

У мене пересохло в роті.

— Чому я сказала це?

— Я не знаю.

— Ти не знаєш чи не хочеш сказати?

— Я не знаю, Деборо. Це одна з небагатьох речей, у яких я справді не впевнений.

Я поклала зайця на стійку.

— Аліса була нашою дочкою?

Ендрю подивився на іграшку.

— У деяких спогадах — так.

— А в інших?

— В інших вона була твоєю сестрою.

Я відсахнулася.

— Це неможливо.

— У цьому готелі ти вже знаєш, що неможливість не є доказом.

— Не використовуй мої слова проти мене.

— Я не використовую їх проти тебе.

Він замовк.

— Я намагаюся сказати, що Аліса не завжди була дитиною, яку ти народила. Іноді вона була дівчинкою, яку ти мала врятувати. Іноді — тією, через яку ти сама померла. А іноді...

— Що іноді?

Він глянув на мене.

— Іноді вона була тобою.

Я не змогла нічого сказати. За стійкою годинник показував 03:17. Я дивилася на стрілки, поки вони не почали рухатися назад.

— Поясни, — прошепотіла я.

— Я не можу.

— Ти постійно це повторюєш.

— Тому що ти просиш мене пояснити те, чого я сам не розумію.

Він дістав із кишені маленький латунний ключ і поклав переді мною. На ньому не було номера. Лише літера А.

— Звідки це?

— З кімнати, якої немає.

Я не торкнулася ключа.

— Ти був там?

— Так.

— Що за дверима?

— Те, що залишилося від Аліси.

— Вона жива?

Ендрю довго дивився на ключ.

— Я не знаю.

— Ти бачив її востаннє, коли вона була немовлям?

— Ні.

— Тоді коли?

Він підвів на мене очі.

— Учора.

Мені здалося, що я неправильно почула.

— Учора?

— Після третього дзвону.

— Чому ти не сказав мені?

— Бо вона попросила.

— Вона дитина.

— Не та, яку ти пам'ятаєш.

Я схопила ключ. Він був теплим. Надто теплим для металу, який щойно діставали з кишені.

— Де кімната?

Ендрю не відповів.

— Де вона?

— Ти не повинна туди йти.

— Я більше не дозволю тобі вирішувати за мене.

— Це не я вирішую.

Він указав на ключ. На його поверхні повільно проступили слова:

 

ТІЛЬКИ МАТИ МОЖЕ ВІДЧИНИТИ.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше