Готель для тих, кого не існує

Розділ 10. Ім'я, яке не можна вимовляти

Я не спала тієї ночі. Не тому, що боялася темряви. Темрява принаймні нічого не приховувала навмисно. Вона просто забирала обриси речей, залишаючи мені право уявляти найгірше.

Набагато страшнішим було світло. У ньому я бачила двері, яких не існувало хвилину тому. Фотографії, що змінювалися під моїми пальцями. Людей, котрі знали мене ще до того, як я сама навчилася вимовляти власне ім'я. І чоловіка, який стверджував, що кохав мене, але не міг сказати, ким я була до того, як стала Деборою Шеллі.

Фотографія лежала на столику біля ліжка. Я перевертала її кожні кілька хвилин, хоча напис не змінювався.

 

Дебора Шеллі — це ім'я дитини, яка вижила.

 

Я спробувала згадати своє дитинство. Будинок із білими віконницями. Мамині руки, що пахли лавандою. Старий радіоприймач на кухні. Підлога, яка скрипіла біля сходів. Перший сніг, який я побачила крізь запітніле скло. Усі ці спогади були моїми. Я знала це так само впевнено, як знала, що маю дві руки й серце б'ється в грудях.

Але тепер мені спало на думку дещо жахливе. Я пам'ятала їх надто добре. Кожен предмет мав чіткі обриси. Кожен голос звучав виразно. Я могла згадати колір маминої сукні в день, коли вона навчила мене зав'язувати шнурки. Пам'ятала, як у вісім років розбила чашку й сховала уламки під ліжко. Пам'ятала день, коли вперше побачила море.

Проте між цими спогадами не було жодного переходу. Наче хтось вирізав із мого життя все, що відбувалося між ними, а потім склеїв решту в послідовність, яка мала переконати мене, що я справді жила. Я підвелася й підійшла до письмового столу. На аркуші паперу написала:

 

МЕНЕ ЗВАТИ ДЕБОРА ШЕЛЛІ.

 

Потім нижче:

 

МЕНІ ДВАДЦЯТЬ СІМ РОКІВ.

 

Я зупинилася. Скільки мені було років? Я завжди вважала, що двадцять сім. У паспорті стояла дата народження — чотирнадцяте жовтня. Але в готелі ця дата повторювалася на кожному документі, і всюди час був той самий: 03:17. Час, коли помер Ендрю. Час, коли я повернулася. Час, коли, за словами реєстру, народилася я. Я перекреслила другий рядок. Написала:

 

Я ПАМ'ЯТАЮ СВОЄ ДИТИНСТВО.

 

Під ним:

 

Я НЕ ЗНАЮ, ЧИЄ ЦЕ ДИТИНСТВО.

 

Ручка тріснула в моїх пальцях. Чорнило розлилося по паперу, перетворивши слова на темну пляму. Я дивилася на неї, поки пляма не почала нагадувати відчинені двері. За дверима стояла маленька дівчинка.

Вона була босою, у білій нічній сорочці, що волочилася по підлозі. Її волосся прилипло до щік. Вона притискала до грудей плюшевого зайця без одного ока.

Я знала цю дівчинку. Не могла згадати звідки, але знала. Вона підняла голову.

— Ти забрала моє ім'я, — сказала вона.

Я відсахнулася від столу. Кімната була порожньою. На папері залишилася лише чорна пляма. Але тепер я була певна: у дитинстві я мала іграшкового зайця без одного ока. І не пам'ятала, що з ним сталося.

 

***

 

О шостій ранку в двері постукали. Я не відповіла. Постукали вдруге.

— Деборо, це я.

Ендрю. Я підійшла до дверей, але не відчинила.

— Чого ти хочеш?

— Поговорити.

— Ти мав одинадцять років, щоб поговорити зі мною.

За дверима запала тиша.

— Я знаю.

— Ти знав, що я повернуся?

— Так.

— І знав, що не пам'ятатиму тебе?

— Так.

Я притулилася чолом до дверей.

— Тоді навіщо ти залишився?

Відповідь прийшла не одразу.

— Тому що ти попросила.

— А якщо я попросила тебе про щось жахливе?

— Тоді я мав би знайти спосіб не виконувати це прохання.

— Але ти виконав.

— Так.

Його голос був тихим і втомленим.

— Деббі, я не прошу тебе пробачити мене. Я навіть не прошу повірити мені. Просто відчини двері.

Я заплющила очі. Колись він, мабуть, уже просив мене про це. Можливо, я відчиняла. Можливо, обіймала його. Можливо, цілувала, а потім благала ніколи не залишати мене. А можливо, саме за цими дверима я колись тримала ніж і чекала, поки він увійде. Я відступила.

— Ні.

Ендрю не сперечався. Я почула, як він зробив крок назад. Потім ще один.

— Добре, — сказав він. — Але не ходи сьогодні до дзеркал.

— Чому?

— Тому що сьогодні вони показуватимуть не минуле.

— А що?

Його відповідь пролунала вже з кінця коридору.

— Те, що ти зробиш, коли згадаєш.

 

***

 

Я знайшла Агнес Белл у їдальні. Вона сиділа за столиком біля вікна й розмішувала чай, у якому не було ні заварки, ні цукру. На ній була та сама сіра сукня, що й учора. Поряд лежало маленьке дитяче пальто з вишитим ім'ям Ноя. Агнес підняла на мене очі.

— Ти погано спала.

— У цьому готелі є хтось, хто спить добре?

— Так. Ті, кому вже нічого згадувати.

Вона відсунула стілець навпроти. Я сіла.

— Я хочу поставити вам кілька запитань.

— Ти вже ставиш їх.

— Ви знали мене в дитинстві?

Агнес перестала розмішувати чай.

— Так.

— Де?

— Тут.

— У готелі?

— Саме так.

Я уважно подивилася на неї.

— Якою я була?

Агнес усміхнулася, але усмішка не дійшла до її очей.

— Дуже тихою. Ти рідко плакала. Навіть тоді, коли було боляче.

— А моя мати?

— Ти називала матір'ю різних жінок.

Я відчула, як пальці мимоволі стиснулися.

— Скількох?

— Трьох, якщо рахувати ту, яка тебе народила.

— А скільки з них були справжніми?

Агнес подивилася на своє відображення у вікні.

— А скільки матерів має бути в дитини, щоб вона відчула себе справжньою?

Я не відповіла. Вона знову взяла ложечку.

— Перша жінка дала тобі тіло. Друга навчила тебе говорити. Третя намагалася переконати тебе, що ти ніколи не існувала.

— Хто була третьою?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше