Я не спала тієї ночі. Не тому, що боялася темряви. Темрява принаймні нічого не приховувала навмисно. Вона просто забирала обриси речей, залишаючи мені право уявляти найгірше.
Набагато страшнішим було світло. У ньому я бачила двері, яких не існувало хвилину тому. Фотографії, що змінювалися під моїми пальцями. Людей, котрі знали мене ще до того, як я сама навчилася вимовляти власне ім'я. І чоловіка, який стверджував, що кохав мене, але не міг сказати, ким я була до того, як стала Деборою Шеллі.
Фотографія лежала на столику біля ліжка. Я перевертала її кожні кілька хвилин, хоча напис не змінювався.
Дебора Шеллі — це ім'я дитини, яка вижила.
Я спробувала згадати своє дитинство. Будинок із білими віконницями. Мамині руки, що пахли лавандою. Старий радіоприймач на кухні. Підлога, яка скрипіла біля сходів. Перший сніг, який я побачила крізь запітніле скло. Усі ці спогади були моїми. Я знала це так само впевнено, як знала, що маю дві руки й серце б'ється в грудях.
Але тепер мені спало на думку дещо жахливе. Я пам'ятала їх надто добре. Кожен предмет мав чіткі обриси. Кожен голос звучав виразно. Я могла згадати колір маминої сукні в день, коли вона навчила мене зав'язувати шнурки. Пам'ятала, як у вісім років розбила чашку й сховала уламки під ліжко. Пам'ятала день, коли вперше побачила море.
Проте між цими спогадами не було жодного переходу. Наче хтось вирізав із мого життя все, що відбувалося між ними, а потім склеїв решту в послідовність, яка мала переконати мене, що я справді жила. Я підвелася й підійшла до письмового столу. На аркуші паперу написала:
МЕНЕ ЗВАТИ ДЕБОРА ШЕЛЛІ.
Потім нижче:
МЕНІ ДВАДЦЯТЬ СІМ РОКІВ.
Я зупинилася. Скільки мені було років? Я завжди вважала, що двадцять сім. У паспорті стояла дата народження — чотирнадцяте жовтня. Але в готелі ця дата повторювалася на кожному документі, і всюди час був той самий: 03:17. Час, коли помер Ендрю. Час, коли я повернулася. Час, коли, за словами реєстру, народилася я. Я перекреслила другий рядок. Написала:
Я ПАМ'ЯТАЮ СВОЄ ДИТИНСТВО.
Під ним:
Я НЕ ЗНАЮ, ЧИЄ ЦЕ ДИТИНСТВО.
Ручка тріснула в моїх пальцях. Чорнило розлилося по паперу, перетворивши слова на темну пляму. Я дивилася на неї, поки пляма не почала нагадувати відчинені двері. За дверима стояла маленька дівчинка.
Вона була босою, у білій нічній сорочці, що волочилася по підлозі. Її волосся прилипло до щік. Вона притискала до грудей плюшевого зайця без одного ока.
Я знала цю дівчинку. Не могла згадати звідки, але знала. Вона підняла голову.
— Ти забрала моє ім'я, — сказала вона.
Я відсахнулася від столу. Кімната була порожньою. На папері залишилася лише чорна пляма. Але тепер я була певна: у дитинстві я мала іграшкового зайця без одного ока. І не пам'ятала, що з ним сталося.
***
О шостій ранку в двері постукали. Я не відповіла. Постукали вдруге.
— Деборо, це я.
Ендрю. Я підійшла до дверей, але не відчинила.
— Чого ти хочеш?
— Поговорити.
— Ти мав одинадцять років, щоб поговорити зі мною.
За дверима запала тиша.
— Я знаю.
— Ти знав, що я повернуся?
— Так.
— І знав, що не пам'ятатиму тебе?
— Так.
Я притулилася чолом до дверей.
— Тоді навіщо ти залишився?
Відповідь прийшла не одразу.
— Тому що ти попросила.
— А якщо я попросила тебе про щось жахливе?
— Тоді я мав би знайти спосіб не виконувати це прохання.
— Але ти виконав.
— Так.
Його голос був тихим і втомленим.
— Деббі, я не прошу тебе пробачити мене. Я навіть не прошу повірити мені. Просто відчини двері.
Я заплющила очі. Колись він, мабуть, уже просив мене про це. Можливо, я відчиняла. Можливо, обіймала його. Можливо, цілувала, а потім благала ніколи не залишати мене. А можливо, саме за цими дверима я колись тримала ніж і чекала, поки він увійде. Я відступила.
— Ні.
Ендрю не сперечався. Я почула, як він зробив крок назад. Потім ще один.
— Добре, — сказав він. — Але не ходи сьогодні до дзеркал.
— Чому?
— Тому що сьогодні вони показуватимуть не минуле.
— А що?
Його відповідь пролунала вже з кінця коридору.
— Те, що ти зробиш, коли згадаєш.
***
Я знайшла Агнес Белл у їдальні. Вона сиділа за столиком біля вікна й розмішувала чай, у якому не було ні заварки, ні цукру. На ній була та сама сіра сукня, що й учора. Поряд лежало маленьке дитяче пальто з вишитим ім'ям Ноя. Агнес підняла на мене очі.
— Ти погано спала.
— У цьому готелі є хтось, хто спить добре?
— Так. Ті, кому вже нічого згадувати.
Вона відсунула стілець навпроти. Я сіла.
— Я хочу поставити вам кілька запитань.
— Ти вже ставиш їх.
— Ви знали мене в дитинстві?
Агнес перестала розмішувати чай.
— Так.
— Де?
— Тут.
— У готелі?
— Саме так.
Я уважно подивилася на неї.
— Якою я була?
Агнес усміхнулася, але усмішка не дійшла до її очей.
— Дуже тихою. Ти рідко плакала. Навіть тоді, коли було боляче.
— А моя мати?
— Ти називала матір'ю різних жінок.
Я відчула, як пальці мимоволі стиснулися.
— Скількох?
— Трьох, якщо рахувати ту, яка тебе народила.
— А скільки з них були справжніми?
Агнес подивилася на своє відображення у вікні.
— А скільки матерів має бути в дитини, щоб вона відчула себе справжньою?
Я не відповіла. Вона знову взяла ложечку.
— Перша жінка дала тобі тіло. Друга навчила тебе говорити. Третя намагалася переконати тебе, що ти ніколи не існувала.
— Хто була третьою?