Готель для тих, кого не існує

Частина 2. «Будинок чужих спогадів». Розділ 7. Після третього дзвону

Прокинулася я від того, що хтось плакав за стіною. Не голосно. Не так, як плачуть люди, котрі сподіваються, що їх почують. Це був тихий, виснажений плач, у якому не залишилося ані прохання про допомогу, ані віри в те, що вона взагалі існує.

Я лежала нерухомо, дивлячись у темряву. За вікном не було ні дощу, ні туману. Скло затягнуло молочно-білою імлою, а за нею не проглядалося нічого — ані сусідніх будівель, ані вулиці, ані навіть слабкого відблиску ліхтарів.

На тумбочці стояв годинник. 03:17. Я вже починала ненавидіти ці цифри. Повернула голову до дверей. Плач лунав із сусідньої кімнати.

— Допоможіть, — прошепотів голос.

Я сіла на ліжку. Це була дитина.

— Будь ласка.

Я скинула ковдру й босоніж підійшла до дверей. Рука вже торкнулася ручки, коли я згадала слова Ендрю: не відчиняти двері, якщо після третього дзвону хтось покличе мене голосом, який я знаю. Але дзвонів не було. Принаймні я їх не чула.

— Хто там? — запитала я.

Плач урвався.

За дверима запанувала тиша. А потім дитина відповіла:

— Ти.

Я відступила.

— Що?

— Я — це ти.

Голос був тоненьким, зірваним від плачу. І знайомим настільки, що в мене заболіла голова. Я знала цей голос. Не могла пригадати звідки, але знала.

— Відчини, — попросила дитина. — Мені холодно.

Я притиснула долоню до рота. У голові спалахнула картинка: біла ковдра, маленька рука, пластикова трубка, червона цифра на моніторі. Хтось кричав моє ім'я. Чоловік тримав мене за плечі й благав не дивитися на ліжко. А потім — тиша. Я різко заплющила очі.

— Ти не справжня, — сказала я.

— Ти теж так думала минулого разу.

За дверима щось тихо стукнуло. Наче маленька долоня торкнулася дерева.

— Мамо?

Я відсахнулася так різко, що вдарилася спиною об стіну. Ні. Ні, я не могла цього чути.

Я не могла мати дитину, якої не пам'ятаю. Не могла любити її, втратити її, а потім повернутися в місце, де її голос чекав на мене за дверима.

І все ж мої руки вже тремтіли так, ніби я щойно випустила когось із обіймів.

— Деборо.

Інший голос. Чоловічий. З коридору.

— Не відчиняй.

Ендрю. Я кинулася до дверей і смикнула ручку. Коридор був порожній. Лише за кілька метрів від моєї кімнати стояла стара лампа. Її світло тремтіло, хоча повітря залишалося нерухомим.

— Ендрю?

Ніхто не відповів. Я визирнула далі. Праворуч коридор тягнувся до сходів. Ліворуч — до вікна, біля якого напередодні стояв Ной. Але тепер там були двері. Двері з номером 319.

Я знала, що вчора цієї кімнати не існувало. Звідти долинув плач. Я зробила крок.

— Я сказав — не відчиняй.

Ендрю з'явився за моєю спиною так раптово, що я ледь не скрикнула. Він був одягнений у білу сорочку, розстебнуту біля коміра. Волосся скуйовджене, обличчя бліде, а на правій руці темнів слід, схожий на відбиток чиїхось пальців.

— Ти чув це? — запитала я.

— Так.

— Хто там?

— Не знаю.

— Ти брешеш.

— Так.

Я дивилася на нього, намагаючись знайти бодай щось, що підказало б, де закінчується його страх і починається чергова брехня.

— Це дитина?

Ендрю не відповів.

— Ной?

— Ні.

— Тоді хто?

Він перевів погляд на двері 319.

— Те, що залишилося.

— Від чого?

— Від тебе.

У коридорі стало холодніше. За дверима знову почулися тихі удари. Раз. Два. Три. Ендрю схопив мене за зап'ястя й потягнув до сходів.

— Ходімо.

— Пусти!

Я вирвала руку. Він одразу відступив, наче мій дотик обпік його. Це мало б мене насторожити. Натомість я раптом відчула дивний сором, ніби щойно покарала його за те, чого він не міг собі пробачити.

— Ти не можеш постійно наказувати мені, — сказала я.

— Я знаю.

— Не можеш вирішувати, що мені дозволено бачити.

— Я знаю, Деборо.

— Тоді чому ти це робиш?

Ендрю подивився мені просто в очі.

— Бо одного разу я дозволив тобі побачити все.

Він замовк.

— І ти більше не хотіла жити.

Я не знайшла відповіді. За дверима 319 плач припинився. А потім дитина засміялася. Не радісно. Так сміються люди, які почули підтвердження власної найгіршої підозри.

— Ти знову привів її сюди, — сказав голос.

Ендрю зблід. Я повільно повернулася до дверей.

— Хто ти?

Двері не відчинилися. Але на їхній поверхні почали проступати темні літери, ніби хтось писав ізсередини мокрим пальцем.

 

ТИ ОБІЦЯЛА, ЩО ЦЬОГО РАЗУ НЕ ОБИРАТИМЕШ ЙОГО.

 

Я прочитала напис уголос. Ендрю заплющив очі.

— Не треба.

— Що це означає?

— Ходімо.

— Що це означає, Ендрю?

Він не відповів. І тоді я побачила, як на його зап'ясті проступає ще один слід. Тонка червона лінія. Наче хтось щойно провів по його шкірі лезом. Кров не текла. Лінія була сухою, старою, але я знала, що її не було хвилину тому.

— Ти поранений.

— Ні.

— Я бачу кров.

— Це не моя кров.

Я подивилася на нього. Він теж дивився на свою руку, і в його погляді було щось таке, чого я раніше не помічала. Він боявся, що рана з'явилася. Але ще більше він боявся, що я впізнаю її.

 

***

 

Ми спустилися на перший поверх. Готель виглядав так, наче нічого не сталося. У вестибюлі горіли лампи, на стійці стояла ваза з червоними трояндами, а старий годинник над сходами досі показував 03:17.

Лише тепер я помітила, що в залі сиділи люди. Їх було семеро. Старий чоловік у сірому костюмі читав газету догори дриґом. Жінка з білим волоссям тримала на колінах дитяче пальто. Молодий хлопець спав у кріслі, притискаючи до грудей порожню рамку для фотографії.

Ще четверо сиділи біля каміна, не рухаючись. Ніхто не розмовляв. Ніхто не дивився на нас.

— Вони завжди тут? — прошепотіла я.

— Ні.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше