Прокинулася я від того, що хтось плакав за стіною. Не голосно. Не так, як плачуть люди, котрі сподіваються, що їх почують. Це був тихий, виснажений плач, у якому не залишилося ані прохання про допомогу, ані віри в те, що вона взагалі існує.
Я лежала нерухомо, дивлячись у темряву. За вікном не було ні дощу, ні туману. Скло затягнуло молочно-білою імлою, а за нею не проглядалося нічого — ані сусідніх будівель, ані вулиці, ані навіть слабкого відблиску ліхтарів.
На тумбочці стояв годинник. 03:17. Я вже починала ненавидіти ці цифри. Повернула голову до дверей. Плач лунав із сусідньої кімнати.
— Допоможіть, — прошепотів голос.
Я сіла на ліжку. Це була дитина.
— Будь ласка.
Я скинула ковдру й босоніж підійшла до дверей. Рука вже торкнулася ручки, коли я згадала слова Ендрю: не відчиняти двері, якщо після третього дзвону хтось покличе мене голосом, який я знаю. Але дзвонів не було. Принаймні я їх не чула.
— Хто там? — запитала я.
Плач урвався.
За дверима запанувала тиша. А потім дитина відповіла:
— Ти.
Я відступила.
— Що?
— Я — це ти.
Голос був тоненьким, зірваним від плачу. І знайомим настільки, що в мене заболіла голова. Я знала цей голос. Не могла пригадати звідки, але знала.
— Відчини, — попросила дитина. — Мені холодно.
Я притиснула долоню до рота. У голові спалахнула картинка: біла ковдра, маленька рука, пластикова трубка, червона цифра на моніторі. Хтось кричав моє ім'я. Чоловік тримав мене за плечі й благав не дивитися на ліжко. А потім — тиша. Я різко заплющила очі.
— Ти не справжня, — сказала я.
— Ти теж так думала минулого разу.
За дверима щось тихо стукнуло. Наче маленька долоня торкнулася дерева.
— Мамо?
Я відсахнулася так різко, що вдарилася спиною об стіну. Ні. Ні, я не могла цього чути.
Я не могла мати дитину, якої не пам'ятаю. Не могла любити її, втратити її, а потім повернутися в місце, де її голос чекав на мене за дверима.
І все ж мої руки вже тремтіли так, ніби я щойно випустила когось із обіймів.
— Деборо.
Інший голос. Чоловічий. З коридору.
— Не відчиняй.
Ендрю. Я кинулася до дверей і смикнула ручку. Коридор був порожній. Лише за кілька метрів від моєї кімнати стояла стара лампа. Її світло тремтіло, хоча повітря залишалося нерухомим.
— Ендрю?
Ніхто не відповів. Я визирнула далі. Праворуч коридор тягнувся до сходів. Ліворуч — до вікна, біля якого напередодні стояв Ной. Але тепер там були двері. Двері з номером 319.
Я знала, що вчора цієї кімнати не існувало. Звідти долинув плач. Я зробила крок.
— Я сказав — не відчиняй.
Ендрю з'явився за моєю спиною так раптово, що я ледь не скрикнула. Він був одягнений у білу сорочку, розстебнуту біля коміра. Волосся скуйовджене, обличчя бліде, а на правій руці темнів слід, схожий на відбиток чиїхось пальців.
— Ти чув це? — запитала я.
— Так.
— Хто там?
— Не знаю.
— Ти брешеш.
— Так.
Я дивилася на нього, намагаючись знайти бодай щось, що підказало б, де закінчується його страх і починається чергова брехня.
— Це дитина?
Ендрю не відповів.
— Ной?
— Ні.
— Тоді хто?
Він перевів погляд на двері 319.
— Те, що залишилося.
— Від чого?
— Від тебе.
У коридорі стало холодніше. За дверима знову почулися тихі удари. Раз. Два. Три. Ендрю схопив мене за зап'ястя й потягнув до сходів.
— Ходімо.
— Пусти!
Я вирвала руку. Він одразу відступив, наче мій дотик обпік його. Це мало б мене насторожити. Натомість я раптом відчула дивний сором, ніби щойно покарала його за те, чого він не міг собі пробачити.
— Ти не можеш постійно наказувати мені, — сказала я.
— Я знаю.
— Не можеш вирішувати, що мені дозволено бачити.
— Я знаю, Деборо.
— Тоді чому ти це робиш?
Ендрю подивився мені просто в очі.
— Бо одного разу я дозволив тобі побачити все.
Він замовк.
— І ти більше не хотіла жити.
Я не знайшла відповіді. За дверима 319 плач припинився. А потім дитина засміялася. Не радісно. Так сміються люди, які почули підтвердження власної найгіршої підозри.
— Ти знову привів її сюди, — сказав голос.
Ендрю зблід. Я повільно повернулася до дверей.
— Хто ти?
Двері не відчинилися. Але на їхній поверхні почали проступати темні літери, ніби хтось писав ізсередини мокрим пальцем.
ТИ ОБІЦЯЛА, ЩО ЦЬОГО РАЗУ НЕ ОБИРАТИМЕШ ЙОГО.
Я прочитала напис уголос. Ендрю заплющив очі.
— Не треба.
— Що це означає?
— Ходімо.
— Що це означає, Ендрю?
Він не відповів. І тоді я побачила, як на його зап'ясті проступає ще один слід. Тонка червона лінія. Наче хтось щойно провів по його шкірі лезом. Кров не текла. Лінія була сухою, старою, але я знала, що її не було хвилину тому.
— Ти поранений.
— Ні.
— Я бачу кров.
— Це не моя кров.
Я подивилася на нього. Він теж дивився на свою руку, і в його погляді було щось таке, чого я раніше не помічала. Він боявся, що рана з'явилася. Але ще більше він боявся, що я впізнаю її.
***
Ми спустилися на перший поверх. Готель виглядав так, наче нічого не сталося. У вестибюлі горіли лампи, на стійці стояла ваза з червоними трояндами, а старий годинник над сходами досі показував 03:17.
Лише тепер я помітила, що в залі сиділи люди. Їх було семеро. Старий чоловік у сірому костюмі читав газету догори дриґом. Жінка з білим волоссям тримала на колінах дитяче пальто. Молодий хлопець спав у кріслі, притискаючи до грудей порожню рамку для фотографії.
Ще четверо сиділи біля каміна, не рухаючись. Ніхто не розмовляв. Ніхто не дивився на нас.
— Вони завжди тут? — прошепотіла я.
— Ні.