Я перечитала запис про власну смерть сім разів. На восьмий раз літери почали розпливатися. Не тому, що я плакала. Я не плакала. У мене просто боліли очі, а архівне світло було таким тьмяним, ніби лампи світили крізь товстий шар води.
03:17. Зафіксовано третю смерть.
Ім'я померлого: Дебора Шеллі.
Дата смерті: ще не настала.
Я торкнулася пальцем останнього рядка. Папір був теплим. Відсмикнувши руку, я озирнулася. Архів здавався порожнім, але я вже знала, що тутешня порожнеча нічого не означає. За стелажами хтось міг стояти роками. У шафах могли зберігатися люди, яких ніхто не пам'ятав. А за дверима, яких не існувало, чекало те, чого я боялася більше за власну смерть. Відповідь.
— Це неможливо, — прошепотіла я.
— Тут це слово нічого не змінює.
Голос пролунав за моєю спиною. Я різко обернулася. У проході між стелажами стояв чоловік у темному костюмі. Високий, худорлявий, із блідими руками, складеними перед собою. Я не почула, як він увійшов. Навіть не помітила, коли він з'явився. Його обличчя здавалося звичайним. Настільки звичайним, що я не могла б описати його через хвилину після зустрічі.
— Ви хто?
— Той, хто стежить за порядком.
— Ви працюєте тут?
— Я працюю там, де мене потребують.
— Це не відповідь.
— У цьому готелі, міс Шеллі, відповіді зазвичай гірші за запитання.
Він підійшов до столу й подивився на розгорнутий журнал. Не здивувався. Не запитав, як я сюди потрапила. Не спробував забрати документ. Лише повільно закрив його.
— Ви не повинні були це читати.
— Тоді чому запис залишили на видноті?
— Ви справді вважаєте, що хтось залишив його для вас?
— А хіба ні?
Чоловік підняв на мене очі. На мить мені здалося, що його зіниці були нерухомими, наче чорнильні плями на старому папері.
— Ви завжди припускали, що світ обертається навколо вашого болю, — сказав він. — Саме це й робить вас небезпечною.
Я відчула, як усередині щось стислося.
— Ми знайомі?
— Ви не пам'ятаєте мене.
— Це не означає, що ми знайомі.
— Для вас — можливо.
Він забрав журнал і поставив його на полицю. Я простежила за його рухом і помітила, що на корінці книги з'явився напис, якого раніше не було.
Шеллі, Дебора. Особова справа.
— Віддайте.
— Ні.
— Це моя справа.
— Саме тому.
Я рушила до нього, але він навіть не відступив. Між нами залишалося кілька кроків, і все ж я раптом відчула, що не зможу до нього доторкнутися. Ніби повітря між нами стало товстим склом.
— Я хочу знати, що сталося одинадцять років тому.
— Ні, — відповів він. — Ви хочете знати, що сталося з вами. Це різні речі.
— Тоді скажіть, коли я народилася.
Чоловік уперше змінився в обличчі. Ледь помітно. Лише м'яз біля його щелепи сіпнувся, але цього вистачило.
— Хто вам сказав шукати дату народження?
Я не відповіла.
— Ендрю? — запитав він.
— А якщо так?
— Тоді він знову робить те, що вміє найкраще.
— І що ж?
— Дає вам достатньо правди, щоб ви самі дійшли до неправильної відповіді.
Він витягнув із кишені маленький латунний дзвіночок. Я відчула його звук ще до того, як він задзвонив. Тонкий металевий дзвін пройшов крізь мене, наче холодна голка. Усі лампи в архіві згасли одночасно. У темряві я почула шепіт. Не один голос. Десятки. Вони називали моє ім'я.
Дебора. Дебора. Дебора.
А потім один голос промовив зовсім близько до мого вуха:
— Цього разу не дозволяй їй померти замість тебе.
Світло повернулося. Чоловіка не було. На столі лежав аркуш із моєї особової справи. Я не торкалася його. Принаймні не пам'ятала, щоб торкалася. Угорі стояла дата.
14 жовтня.
Нижче — час народження.
03:17.
А в графі «Місце народження» було написано:
Готель. Номер 0.
Я перечитала запис і відчула, як по спині повільно стікає холодний піт. Мені було тридцять років. Я знала це так само впевнено, як знала власне ім'я. У мене були дитячі фотографії, документи, спогади про школу, про матір, яка пахла лавандою, і про маленьку квартиру, де взимку завжди мерзли ноги.
Я пам'ятала, як уперше навчилася читати. Пам'ятала, як розбила коліно на подвір'ї. Пам'ятала похорон матері.
Але тепер усі ці спогади здавалися фотографіями, на яких хтось акуратно вирізав мою постать, а потім вклеїв її назад.
Надто рівно. Надто старанно. Я забрала аркуш і вийшла з архіву.
***
Ендрю чекав біля сходів. Він стояв, спираючись плечем на стіну, і дивився на мене так, ніби чув кожне моє слово ще до того, як я його вимовила.
— Ти знав, — сказала я.
Він випростався.
— Що саме?
Я простягнула йому аркуш. Він прочитав його. Не здивувався, але в його обличчі з'явилося щось гірше за страх. Втома.
— Ти народилася не тут, — сказав він.
— У моїх документах написано інакше.
— Твої документи не завжди говорять правду.
— А ти завжди говориш?
— Ні.
Принаймні цього разу він не спробував удавати чесність. Я вихопила аркуш назад.
— Чому ти мені брешеш?
— Тому що правда не повертає те, що ти втратила.
— А брехня повертає?
— Ні. Але іноді вона дає тобі змогу дожити до ранку.
Я засміялася. Коротко й сухо.
— Я померла, Ендрю. У моїй справі записано, що я помру в майбутньому. Я народилася в кімнаті, якої не існує. Мене переслідує хлопчик, який називає мене матір'ю. А ти стоїш тут і розповідаєш мені про ранок?
— Так.
— Ти знущаєшся з мене?
— Якби я хотів знущатися, я б сказав тобі все.
Я замовкла. Він відвів погляд. І саме тоді я зрозуміла: він боявся не того, що я дізнаюся правду. Він боявся, що я згадаю її правильно.