Готель для тих, кого не існує

Розділ 5. Люди, які померли не в тому порядку

Дебора не торкалася аркуша до самого ранку. Вона сиділа на краю ліжка, дивилася на слова й чекала, коли вони зміняться.

 

Якщо ти читаєш це, значить, цього разу померла не та людина.

 

Почерк був її. Вона впізнавала його так само добре, як власне відображення. Літери «р» завжди виходили трохи завеликими, а останні слова в реченнях нахилялися вниз, ніби рука втомлювалася раніше, ніж закінчувалася думка. Цей почерк належав їй. Але вона не пам'ятала, щоб писала ці слова.

Дебора обережно підняла аркуш і піднесла до світла. Папір був старим, пожовклим по краях. На ньому не було ні плям, ні водяних знаків, ні жодних ознак того, що він щойно з'явився на столі.

Вона перевернула його. На звороті стояла дата. 14 жовтня. Рік не вказувався.

— Звісно, — прошепотіла вона. — Бо навіщо хоча б раз написати щось зрозуміло?

Готель мовчав. Дебора поклала аркуш до кишені й почала збирати речі. Валіза залишалася майже порожньою: кілька предметів одягу, блокнот, ручка й фотографії, які вона знайшла напередодні.

Вона хотіла вийти з готелю. Не втекти, не знайти кімнату нуль і не повернути собі пам'ять. Просто вийти.

Знайти дорогу, дістатися до найближчого міста, зателефонувати комусь, хто міг би підтвердити, що вона існує.

Це здавалося найрозумнішим рішенням. Тому готель, звісно, не дозволив їй його здійснити.

 

***

 

Вхідні двері були відчинені. За ними лежав туман.

Дебора стояла на порозі з валізою в руці й дивилася на кам'яну дорогу, яка зникала між темними деревами. Десь далеко виднілися вогні. Можливо, місто. Можливо, просто відображення ламп у вологому повітрі.

Вона зробила крок уперед. Холод торкнувся обличчя. Ще один крок. За спиною тихо дзенькнув дзвіночок над дверима.

Дебора озирнулася. Вестибюль був порожній. Вона повернулася до дороги. І побачила себе.

Жінка стояла за кілька метрів від неї, посеред туману. Та сама темна сукня, те саме волосся, та сама тонка срібна каблучка на руці.

Дебора впізнала її з фотографії. Власне обличчя, тільки трохи блідіше. Жінка дивилася на неї без подиву.

— Ти запізнилася, — сказала вона.

Дебора міцніше стиснула ручку валізи.

— Хто ти?

— Ти вже ставила це запитання.

— Я не знаю тебе.

— Знаєш. Просто не пам'ятаєш, що знання теж можуть помирати.

Дебора відступила. Жінка не рушила з місця.

— Ти хочеш піти, — сказала вона. — Це добре.

— Тоді пропусти мене.

— Я не стою на твоєму шляху.

— Ти стоїш прямо переді мною!

Жінка опустила погляд на валізу.

— Ти завжди брала забагато речей. Навіть тоді, коли не мала куди їх нести.

— Припини.

— Ти взяла фотографії?

Дебора мовчала.

— Ті, на яких ми щасливі?

  • Я не знаю, про що ти говориш.

Жінка сумно усміхнулася.

— Звісно, не знаєш.

Вона простягнула руку. На долоні лежав маленький латунний ключ. Нуль.

— Ти забула його минулого разу.

Дебора не ворухнулася.

— Я не хочу його.

— Хочеш. Просто ще не знаєш навіщо.

Жінка поклала ключ на камінь біля дороги.

— Коли повернешся, не шукай двері. Шукай те, що за ними залишилося.

Туман ворухнувся. Дебора кліпнула. Жінки більше не було. Лише ключ лежав на камені. Вона могла залишити його там. Могла повернутися до готелю, сісти в кімнаті й чекати, поки все це виявиться кошмаром. 

Натомість вона підняла ключ. Метал був теплим. Так, ніби його щойно тримала чиясь рука. Дебора подивилася на дорогу. Туман поглинув вогні, які вона бачила раніше.

За спиною зачинилися двері готелю. Вона обернулася. Будівля стояла на тому самому місці, але тепер усі її вікна були темними. На мить Деборі здалося, що готель не просто чекає на неї. Він дивиться. І знає, що вона повернеться.

 

***

 

Ендрю знайшов її біля стійки за кілька хвилин. Він не запитав, де вона була. Не поцікавився, чому її валіза знову стоїть біля крісла. Лише подивився на її долоню.

— Де ви взяли ключ?

Дебора розтиснула пальці.

— Надворі.

— Ви виходили з готелю?

— Так.

— І що побачили?

Вона уважно вивчала його обличчя.

— Жінку, схожу на мене.

Ендрю заплющив очі.

— Вона щось сказала?

— Що я запізнилася.

Він повільно видихнув.

— Вона не мала з вами говорити.

— Мені вже набридло слухати, що комусь не слід зі мною говорити. Може, ви поясните, хто вона?

— Ні.

— Чому?

— Тому що вона — це ви.

Дебора завмерла. Ендрю відразу зрозумів, що сказав зайве.

— Що це означає?

— Не те, що ви подумали.

— Тоді поясніть, що саме!

Він подивився на неї з безнадійною втомою.

— У готелі зберігаються люди, якими ви могли стати. Деякі з них — лише спогади. Деякі — можливості, які не здійснилися. А деякі...

— Деякі що?

— Деякі залишилися після вас.

Дебора стиснула ключ.

— Ви говорите про привидів?

— Якби все було так просто.

— Тоді я хочу знати, хто саме залишився після мене.

Ендрю не відповів. Вона поклала ключ на стійку.

— Я знайшла ще дещо. Аркуш із моїм почерком. Там написано, що цього разу померла не та людина.

Ендрю подивився на неї. І Дебора помітила, що він боїться за неї.

— Ви пам'ятаєте, що сталося одинадцять років тому? — запитав він.

— Ні.

— Тоді не намагайтеся згадати все відразу.

— Я не можу просто сидіти й чекати!

— Знаю.

— Ні, не знаєте. Ви не знаєте, як це — дивитися на фотографії власного життя й не відчувати нічого. Як це — не пам'ятати людину, яка стверджує, що кохала тебе. Як це — підозрювати, що ти могла зробити щось жахливе, але навіть не знати, що саме.

Ендрю опустив погляд.

— Я знаю, як це — пам'ятати все.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше